Я одразу ж рушив у бік кухні, але повільно — не було причини квапитися, доки не пересвідчуся, що Долан забрався з моєї дороги. З телекімнати (тут її величають Ресурсним Центром — оце безглуздо) полинуло ґелґотіння, і старигані, більшість із яких досі були в халатах, висипали в коридор подивитися, що там. Я зрадів, побачивши серед них Чака Гауленда.

— Еджкомбе! — прохрипів Кент Ейвері, однією рукою спираючись за ходунок, а іншою нав’язливо торсаючи себе за пах піжамних штанів. — Це справжня тривога чи знов фальшива? Що скажеш?

— Ніяк не можу знати, — відповів я.

Приблизно в той самий час троє санітарів підтюпцем пробігли повз нас, усі — в бік західного крила, а старим, що збилися докупи біля дверей телекімнати, крикнули, щоб зайшли всередину й чекали сигналу «все чисто». Третім вервечку замикав Бред Долан. Пробігаючи, він навіть не глянув на мене, і це потішило мене понад усяку міру. Коли я вже йшов у бік кухні, мені подумалося, що команда Елейн Коннеллі — Пол Еджкомб успішно зіграла б проти дюжини Бредів Доланів, з півдюжиною Персі Ветморів на додачу.

Кухарі на кухні продовжували незворушно прибирати після сніданку, не звертаючи ані найменшої уваги на завивання пожежної сигналізації.

— О, містере Еджкомб, — угледівши мене, сказав Джордж. — Здається, вас Бред Долан шукав. Власне, ви щойно з ним розминулися.

«Пощастило мені», — подумав я. Але вголос відповів, що пошукаю містера Долана пізніше. І спитав, чи залишилися від сніданку грінки.

— Авжеж, — кивнув Нортон, — але вони холоднющі, як камінь. Щось ви пізно сьогодні.

— Так, — погодився я, — але їсти хочеться.

— Зачекайте хвилину, я вам свіжих підсмажу, гаряченькі будуть, — і Джордж потягнувся до хліба.

— Та ні, я й холодну пожую, — сказав я. А коли він вручив мені кілька скибок (зі спантеличеним виглядом — обидва кухарі були спантеличені), я поквапився до дверей, знову почуваючись хлопчиськом, який прогулює школу і втікає на риболовлю, сховавши за пазухою сорочки сендвіч із варенням.

За дверима кухні я несамохіть роззирнувся навкруги, шукаючи поглядом Долана. А не побачивши нічого тривожного, поспішив через поле для крокету й гольф-майданчик, дорогою гризучи грінку. Вже в затишку лісових хащів я трохи сповільнив ходу. Ішов стежкою і зловив себе на тому, що думками повертаюся до наступного дня після страхітливої страти Едуарда Делакруа.

Того ранку я розмовляв із Гелом Мурзом, і він сказав мені, що пухлина мозку змушує Мелінду брудно лаятися… пізніше моя дружина назвала це (доволі нерішуче, бо насправді не була певна, чи це воно) синдромом Туретта. Тремтіння в його голосі, помножене на спогад про те, як Джон Коффі зцілив мене від інфекції сечових шляхів, а ручну мишу Делакруа — від перелому хребта, зрештою підштовхнуло мене до тієї межі, яка пролягає між появою думки й початком дій.

І було ще одне. Пов’язане з руками Джона Коффі та моїм черевиком.

Тому я скликав до себе людей, з якими працював, людей, яким довіряв своє життя протягом усіх тих років: Діна Стентона, Гаррі Тервілліґера, Брутуса Говелла. Вони приїхали на обід до мене додому наступного дня після страти Делакруа і принаймні слухали мене, коли я викладав їм свій план. Авжеж, вони всі знали, що Коффі зцілив мишу; Брутал бачив це на власні очі. Тож коли я припустив, що інше чудо може статися, коли ми відвеземо Джона Коффі до Мелінди Мурз, вони не висміяли мене. Найтривожніше питання зачепив Дін Стентон: що, як Джон Коффі втече під час нашої польової поїздки?

«Що, як він уколошкає когось іншого? — спитав Дін. — Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку».

Тоді запала мовчанка, і всі вони дивилися на мене, чекаючи, що я відповім. Я знав, що все зміниться, якщо я висловлю те, що крутиться в мене на язиці; ми сягнули тієї критичної позначки, за якою вороття, скоріше за все, буде неможливим.

Хоча для мене вороття вже було неможливим. Я розтулив рота і сказав:

2

— Цього не станеться.

— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити? — спитав Дін.

Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що було в мене на думці й на душі. Та мені допоміг Брутал.

— Ти думаєш, що він не вбивця, так, Поле? — Він здивовано втупився в мене. — Думаєш, той гевал не винуватий?

— Я впевнений, що не винуватий, — відповів я.

— Як ти можеш бути в такому впевнений?

— Є дві речі, — сказав я. — По-перше, мій черевик.

— Черевик? — вигукнув Брутал. — А що твій черевик має до діла з тим, замордував Джон Коффі тих двох дівчаток чи ні?

— Учора я зняв із себе черевик і дав йому. Це було після страти, коли всі хвилювання трохи вляглися. Я проштовхнув його крізь ґрати, а він узяв тими своїми лаписьками. Я сказав йому зав’язати. Розумієте, я мав переконатися, бо всі наші важкі діти носять лише шльопанці. Для людини, яка надумала накласти на себе руки, задушитися шнурівками — раз плюнути. Це нам усім добре відомо.

На знак згоди вони закивали.

— Коффі поклав його собі на коліна і правильно перехрестив кінчики. А далі заплутався. Сказав, що йому точно хтось показував, коли він був юнаком, — може, батько, а може, один із бахурів, які ходили до його мамки після того, як батько зник, — але він забувся, як це робиться.

— Підтримую Брутала — досі незрозуміло, при чому твій черевик до того, скоїв Коффі вбивство близнючок Деттерик чи ні, — сказав Дін.

Тож я знову переповів їм історію викрадення й убивства — усе, що прочитав того спекотного дня в тюремній бібліотеці, поки в паху припікало, а Ґіббонз хропів у кутку, а також усе, що мені згодом розповів репортер Гаммерсміт.

— Пес Деттериків був кепським кусакою, але гавкав він знаменито, — сказав я. — Чоловік, який забрав дівчаток, зацитькав його сосисками. Уявляю, як із кожним новим шматочком він підкрадався все ближче, і доки псина жерла останній шматок, він простягнув руки, ухопив її за голову і крутонув. Зламав шию.

Пізніше, коли знайшли Коффі, заступник шерифа, який очолював пошуковий загін, Роб Мак-Ґі — так його звали, помітив у нагрудній кишені комбінезона Коффі якийсь горбок. Спершу Мак-Ґі подумав, що там може бути пістолет. Але Коффі сказав, що то підобідок. Так і виявилося — пара сендвічів і солоний огірок, загорнуті в газету й перевиті м’ясницькою мотузкою. Коффі не міг згадати, хто йому той пакунок дав, сказав лише, що то була жінка у фартусі.

— Сендвічі й огірок, але без сосисок, — уточнив Брутал.

— Без сосисок, — погодився я.

— Звісно, без, — зауважив Дін, — він же їх собацюрі згодував.

— Прокурор у суді те саме сказав, — кивнув я, — але якщо Коффі розгорнув свій обід і віддав сосиски собаці, то як він зав’язав знову газету тією мотузкою? Я не знаю, коли в нього навіть час на це був, але поки що облишмо це. Ця людина й найпростішого вузла не зав’яже.

Усі довго мовчали, мов громом уражені. Та зрештою тишу порушив Брутус.

— Свята срака, — тихо промовив він. — А чому ж на суді ніхто про це не заговорив?

— Ніхто про це не подумав, — сказав я, а сам знову згадав про Гаммерсміта, репортера… того Гаммерсміта, який навчався в коледжі в Боулінг-Ґрін, Гаммерсміта, який вважав себе освіченим, Гаммерсміта, який сказав мені, що дворняги й негри — це, властиво, одне й те саме, бо й ті, й ті можуть зненацька й зовсім без причини відкусити від вас шмат. Та тільки він називав їх «ваші негри», так, наче вони досі були власністю… але не його власністю. Ні, не його. Вони ніколи йому не належали. І в ті часи весь Південь кишів такими Гаммерсмітами. — Ніхто насправді й не уявляв, що про таке можна подумати. Включно з самим адвокатом Коффі.

— Але ти подумав, — сказав Гаррі. — Чорт забирай, хлопці, ми тут сидимо з самим містером Шерлоком Голмсом.