Пол почув жадібний виск свині. Енні вирішила, що він образився, але насправді він вважав, що ім’я Мізері дуже личить цій тварині. Пол пригадав, як жінка вдавала з себе свиню, як підібрала до носа верхню губу, як щоки розгладилися і на мить Енні перетворилася на свиню. «Рох! РООХ!»

Із сараю долинув голос Енні: «Вацюшки , паць-паць-паць!»

Він відкинувся на подушки, закрив очі рукою і спробував триматися своєї злості, бо вона додавала хоробрості. Хоробра людина здатна мислити. Боягуз — ні.

Ця жінка колись була медсестрою, в цьому він був переконаний. Чи вона досі працювала медсестрою? Ні, бо не ходила на роботу. Чому вона припинила працювати за спеціальністю? Відповідь очевидна — бо в неї гвинтиків бракувало, та й ті, що лишилися, не трималися місця. І якщо він зміг це розгледіти крізь туман болю, що його оточував, то її колегам усе було би ясно, як божий день.

Окрім того, він мав додаткову інформацію, яка дозволяла судити, скільки гвинтиків у неї вже повипадало, чи не так? Вона витягла його з потрощеної машини і замість того, щоб викликати поліцію та «швидку», розмістила в гостьовій кімнаті, проштрикнула вени голками та вкачала в нього до біса наркоти. Стільки, що одного разу в нього навіть сталася, як висловилася Енні, зупинка дихання. Вона нікому не повідомила, що він перебував у неї, і якщо досі цього не зробила, то, значить, і не збиралася.

Чи поводилась би вона так само, якби дістала з заметів якогось Джо Бло з Кокомо[30]? Ні. Ні, йому так не думалося. Вона залишила його в себе, бо він був Полом Шелдоном , а вона…

— Моя найпалкіша шанувальниця, — пробурмотів Пол і знову прикрив рукою очі.

У темряві розквітнув іще один жахливий спогад: мати повела його до Бостонського зоопарку, і він побачив там великого гордого птаха. У нього було надзвичайно гарне пір’я — червоне, пурпурове, небесно-блакитне, — Пол такого ще не бачив, і найсумніші у світі очі. Він спитав маму, звідки цей птах, і вона відповіла, що з Африки . Він зрозумів, що птахові судилося померти в цій клітці, далеко від місць, де його створив Господь, і маленький Пол заплакав, а мати купила йому ріжок морозива, і на деякий час він припинив рюмсати, а потім знову згадав про птаха, і мама повела його додому, а поки вони їхали на трамваї назад у Лінн[31], примовляла, що він плаксуха й рюмсало.

Його пір’я. Його очі .

Пульсуючий біль у ногах знову починав набирати обертів.

Ні. Ні, ні.

Він іще дужче притиснув згин ліктя до очей. Із сараю долинало гупання. Звісно, хто знає, що воно таке, проте у своїй уяві

(«твій РОЗУМ і УЯВА, от і все, що я мала на увазі» )

Пол бачив, як Енні штовхає з горища в’язанки сіна, як вони підстрибують на підлозі сараю.

«З Африки. Птах із Африки. З…»

Потім зазвучав її схвильований голос, наче великий гострий ніж розрізав цупку матерію. Вона майже кричала: «Ти гадаєш, що коли я свідчила в Ден…»

Свідчила. Коли я свідчила в Денвері.

«Ви присягаєтеся говорити правду, тільки правду й нічого, крім правди, і хай допоможе вам Бог?»

(«Не знаю, звідки він це бере» )

«Так».

(«Він ПОСТІЙНО пише такі штуки» )

«Назвіть своє ім’я».

(«Такої уяви більш ні в кого немає, принаймні по моїй лінії» )

«Енні Вілкс».

(«Яка багата уява!» )

«Мене звати Енні Вілкс ».

Він хотів, аби вона говорила далі, проте Енні мовчала.

— Ну давай, — пробурмотів він, усе ще затуляючи очі рукою. Так йому найлегше думалося, найкраще уявлялося . Мати любила розповідати місіс Мульвані, коли перекидалася з нею слівцем через паркан, що її хлопчик має напрочуд багату уяву і що він постійно пише дивовижні маленькі оповідки (звісно, окрім тих випадків, коли вона називає його плаксухою та рюмсалом).

— Давай-давай-давай!

Він побачив судову залу в Денвері, побачив Енні Вілкс за кафедрою для свідків. Тепер вона була не в джинсах, а в сукні червоно-чорного, іржавого кольору та в огидному капелюшку. Він побачив, що в залі повно слухачів, а суддя лисий і в окулярах. А ще суддя мав білі вуса. Під білими вусами виднілася родима пляма. Білі вуса прикривали її майже всю, але не повністю.

«Енні Вілкс».

(«Він у три рочки почав читати! Уявіть собі!» )

«На хвилі… шанування…»

(«Він постійно щось пише, вигадує всяке» )

«А тепер треба сполоснути».

(«Африка. Той птах із» )

— Ну давай же, — прошепотів він, але далі справа не пішла. Пристав просив Енні назвати своє ім’я, і вона знову й знову повторювала, що її звати Енні Вілкс, але більше нічого не казала. Вона все сиділа, її волокнисте, щільне, погрозливе тіло заповнювало собою простір зали, і вона знову й знову повторювала своє ім’я, і більш нічого.

Намагаючись уявити причину, з якої колишня медсестра, що зробила з нього в’язня, мала давати свідчення на суді в Денвері, Пол поринув у сон.

Пол був у лікарняній палаті. Тілом прокотилася хвиля полегшення, і вона була така потужна, що йому захотілося плакати. Щось трапилось, поки він спав, а можливо, Енні змінила план дій чи несподівано подобрішала. Немає значення. Він заснув у домі жінки-звіра, а прокинувся в лікарні.

Але чому вони поклали його в таку велику палату? Вона простягалася в боки, наче ангар для літаків! Простір заповнювали однакові ряди чоловіків, а біля їхніх ліжок однакові пляшки з поживним розчином звисали з однакових підставок для внутрішньовенних ін’єкцій. Пол сів на ліжку й побачив, що чоловіки теж були однаковими — вони всі були ним . Потім здалеку почувся передзвін годинника, і він усвідомив, що звуки лунають по той бік сну. Це був лише сон. Полегшення змінилося смутком.

Двері в протилежному кінці величезної палати відчинилися, і зайшла Енні Вілкс, тільки тепер вона була вдягнена в довгу сукню з запаскою, а на голові мала чепчик. Вона була в костюмі Мізері Честейн із книги «Кохання Мізері». В одній руці вона тримала плетений кошик, уміст якого прикривав рушник. Він побачив, як вона відгорнула рушник, потім опустила руку в кошик, дістала щось у жменьці та кинула в обличчя Полу Шелдону. То був пісок. Він дивився, як Енні Вілкс грається в Мізері Честейн, яка грається в сендмена[32]. Тобто в сенд вумен .

Далі він побачив, як обличчя першого Пола Шелдона мертвотно зблідло, щойно його торкнувся пісок. Переляк вихопив Пола зі сну в кімнату, а прямо над ним схилилася Енні Вілкс. В одній руці вона тримала «Дитину Мізері» в м’якій обкладинці. Закладка свідчила про те, що вона вже подолала три чверті книги.

— Ти стогнав, — сказала вона.

— Мені наснився поганий сон.

— Про що?

Він відповів перше, що спало на думку, і то була неправда:

— Про Африку.

Наступного ранку вона прийшла пізно. Він дрімав, проте одразу схопився, побачив її попелясте обличчя і ривком звівся на лікті.

— Міс Вілкс? Енні? З тобою все…

— Ні.

«Господи, в неї стався серцевий напад», — подумав він і відчув тривогу, яку за мить змінила втіха. Та нехай станеться! Гострий інфаркт! Нехай їй грудну клітину на хрін рознесе! Він буде надзвичайно радий проповзти всю дорогу до телефону, як би йому не боліло. Він би поповз до телефону по битому склу, якби була потреба.

Це справді був серцевий напад… тільки не звичайний.

Похитуючись, вона рушила на нього, а скоріше покотилася , наче моряк, який щойно зійшов на берег після тривалого рейсу.

— Що… — Пол спробував ухилитися, але тікати було нікуди. За ним височіло підголів’я, а далі — стіна.

— Ні!