«Так ось як усе скінчилося, — подумав він, відчиняючи двері та переступаючи поріг . — Ось чому ніхто не пише про це. Бо це до біса страшно. Вона повинна була померти після того, як я напхав їй повну макітру чистих сторінок і чернеток, і тоді я теж мав померти. Саме в цей момент, як ніколи раніше, ми були схожі на героїв кіносеріалів Енні — ніяких півтонів, тільки чорне та біле, добре й погане. Я був Джеффрі, а вона була Бджолиною богинею бурка. Це… так, я вже знаю розв’язку, але якась вона безглузда. Не зважайте на безлад біля дверей у коридорі. Спочатку випити кукурікаку, потім позбирати кукурікаку… Спочатку побудеш паскудним золотком, потім станеш…»

Пол зупинився. Він збагнув, що у квартирі надто темно. А ще був запах. Він знав цю смертельну, смердючу суміш бруду та пудри.

З- за дивана підвелась Енні, наче білий привид у сестринській уніформі та шапочці. У руці вона тримала сокиру й волала: «Час сполоснути, Поле! Час сполоснути!»

Він скрикнув і спробував розвернутися на своїх хворих ногах. Одним різким, потужним стрибком вона перемахнула через диван, наче жаба-альбінос. Гучно зарипіла накрохмалена уніформа. Від першого помаху сокири в Пола просто перехопило подих чи так йому здавалося, поки він не приземлився на килим і не відчув запаху власної крові. Він подивився на себе та побачив, що розрубаний майже навпіл.

- Сполоснути! — заверещала Енні, і права рука Пола зникла.

- Сполоснути! — заверещала вона знову, і ліва рука теж пропала.

Він повз на обрубках своїх зап’ястків до відчинених дверей, і, як не дивно, там досі лежали гранки, які Чарлі віддав йому сьогодні за ланчем у кафе «У містера Лі», посунувши до нього по білій скатертині брунатний пакунок під звуки легкої, розважальної музики, що лилася з гучномовців.

- Енні, тепер ти можеш її прочитати! — спробував закричати він, але встиг промовити лише «Енні, тепер», коли його голова відлетіла від тулуба та покотилася до стіни. Останнє, що він побачив у цьому світі, - це власне тіло, що впало на підлогу, і білі капці Енні по обидва боки від нього.

«Богиня», — подумав він і помер.

СЦЕНАРІЙ: план або конспект, основна сюжетна лінія («Вебстерський словник»)

ПИСЬМЕННИК: той, хто пише, особливо професійно («Вебстерський словник»)

ВИГАДКИ: обман або удавання («Вебстерський словник»)

Полі, Чи Ти Зможеш?

Так, звісно, він міг. «За сценарієм письменника Енні вижила, хоча він розумів, що це тільки вигадки ».

Він насправді снідав із Чарлі Меррілом. Їхня розмова дійсно відбулася. Тільки коли він зайшов до себе у квартиру, то збагнув, що прибиральниця позапинала штори. Він таки впав і мало не закричав з переляку, коли Енні, наче Каїн, повстала з-за дивана, але це виявився кіт, косоокий сіамець на ім’я Дампстер, якого він купив у притулку місяць тому.

Енні ніде не було, бо Енні зовсім не була богинею. Вона була божевільною жінкою, яка чомусь заподіяла Полу багато лиха. Їй удалося витягнути з рота й горла папір і вибратися надвір крізь вікно, поки Пол забувався наркотичним сном. Вона дісталася до сараю та впала. Коли Вікс і Макнайт її знайшли, вона вже померла, але не від нестачі повітря. Насправді вона померла від пробитого черепа, який пошкодила при ударі об камінну поличку, коли спіткнулася. Можна сказати, що її вбила та сама машинка, яку так ненавидів Пол.

У неї були грандіозні плани. Того разу навіть сокири було замало.

Вони знайшли її поруч зі стійлом Мізері. Однією рукою вона вхопилася за рукоятку електропилки.

Тепер усе було позаду. Енні Вілкс лежала в могилі. Але, подібно до Мізері Честейн, вона не знаходила спокою. Пол марив уві сні та наяву, як знову й знову викопує її з-під землі. Богиню вбити не можна. Можна тільки втопити її в бурбоні, та й по всьому.

Він підійшов до бару, подивився на пляшку, а потім озирнувся на двері, де валялися гранки й милиці. Пол кинув на пляшку прощальний погляд і повільно пішов підбирати розкидані речі.

Сполоснути.

Півгодини по тому Пол сидів перед порожнім екраном комп’ютера, розмірковуючи про те, що поступово перетворюється на мазохіста. Замість бурбону він прийняв аспірин, але це все одно не змінить подальшого перебігу подій. Він сидітиме протягом п’ятнадцяти хвилин або навіть тридцяти, спостерігаючи, як у темряві блимає курсор, а потім вимкне пристрій… і таки вип’є.

Хоча…

Хоча коли він вертався додому після сніданку з Чарлі, то побачив дещо цікаве, і до нього прийшла ідея. Невелика. Зовсім маленька. Врешті-решт, подія була незначною. Просто по Сорок восьмій вулиці йшов хлопчик, штовхаючи перед собою магазинний візок, от і вся пригода. Але на візку стояла клітка, у якій сидів досить великий пухнастий звір, якого Пол спочатку сприйняв за кота. А коли придивився, то помітив на його спині широку білу смугу.

— Синку, — спитав Пол, — це скунс?

— Ага, — відповів хлопчик і поштовхав візок геть. У місті не заведено зупинятися для довгих розмов із незнайомцями, особливо такими дивними, у яких під очима висять мішки розміром із пару наплічників фірми «Самсоніт» і які пересуваються за допомогою металевих милиць. Хлопчик завернув за ріг і пропав.

Пол побрів далі, сподіваючись зловити таксі, але щодня йому треба було проходити принаймні милю, тож він вирішив її подолати. Ноги нівроку розболілися, і, щоби викинути з голови думку про обов’язкову милю, Пол почав розмірковувати про те, звідки йшов цей хлопець, де він роздобув цей візок і, перш за все, звідки взявся цей скунс.

Позаду почувся шум, і Пол відвернувся від порожнього екрана. З кухні вийшла Енні. На ній були джинси та червона фланелева сорочка. У руках вона тримала електричну пилку.

Він заплющив очі, потім розплющив, побачив знайому порожню кімнату і раптом розлютився. Він повернувся до комп’ютера та почав швидко друкувати, мало не гамселячи по клавішах:

1

Хлопець почув звук, що долинав з-за будинку, і, хоча в його голові промайнула думка про щурів, він усе одно завернув за ріг. Додому йти було зарано, тому що уроки закінчувалися тільки через півтори години, а він утік зі школи лише після обідньої перерви.

Тварина, яка тулилася до стіни в тьмяному промені сонячного світла, була не щуром, а величезним чорним котом із найбільш пухнастим хвостом, який він коли- небудь бачив.

Пол зупинився, серце раптом затріпотіло.

«Полі, Чи Ти Зможеш?»

Це було питання, на яке він не смів відповідати. Він знову схилився над клавіатурою і за мить почав стукати по клавішах… але тепер спокійніше.

Це був не кіт. Едді Дезмонд усе своє життя прожив у Нью-Йорку, але він бував у зоопарку Бронксу. Господи, зрештою, він же бачив картинки в книжках? Він знав, що це таке, хоча й не мав жодного уявлення, як цей звір міг потрапити в покинутий будинок на Сто п’ятій вулиці, але довга біла смуга уздовж його спини розкрила таємницю. Це був скунс.

Едді почав повільно наближатися до тварини. Під ногами хрупотіла штукатурка…

Він міг. Йому вдалося .

Тож, із вдячністю та острахом, він зміг . Діра прочинилася, і Пол зазирнув у неї, і поглянув на те, що ховалося по той бік, не усвідомлюючи, що його пальці набирали швидкість, що його хворі ноги були в цьому самому місті, але за п’ятдесят кварталів звідси, не усвідомлюючи, що він писав і плакав.

Ловелл, штат Мейн, 23 вересня 1984 року / Бенгор, штат Мейн, 7 жовтня 1986 року

Моїй казочці кінець!