Енні підійшла до ліжка, вдарила по бильцях, захиталася, і якоїсь миті Полу здалося, що вона от-от на нього впаде. Але Енні просто стояла на місці та дивилася на нього крізь білу, як папір, маску обличчя. Шия понапиналася вузлами, посередині лоба пульсувала вена. Вона розчепірила пальці, потім стрімко стисла руки в кулаки розміром із брили, потім знову розвела пальці.

— Ти… ти… ах ти птаха-нетіпаха !

— Що… Я не… — почав він, але раптом збагнув. Шлунок наче перекрутився навиворіт, а потім узагалі зник. Пол згадав, де минулої ночі була закладка — за три чверті книги. Вона її прочитала. Вона дізналася все, про що можна було дізнатися. Вона дізналася, що, врешті-решт, безплідною виявилась не Мізері, а Єн . Чи сиділа Енні у своїй поки-не-баченій вітальні, роззявивши рота та вирячивши очі, коли Мізері дізналася правду, зробила вибір і вислизнула до Джеффрі? Чи пустила вона сльозу, коли дізналася, що Мізері та Джеффрі не просто крутили роман за спиною чоловіка, якого любили понад усе, а зробили йому найбільший дарунок у житті — дитину, яку він вважатиме своєю? Чи сповнилось радістю її серце, коли Мізері повідомила Єну про вагітність, а він стиснув її в обіймах, і з очей полилися сльози, і він знову й знову шепотів: «Люба, моя люба!»? Кілька коротких митей Пол був упевнений, що все так і відбувалося. Але замість того, щоб розплакатися від невтішного горя, коли Мізері покинула цей світ, народивши хлопчика, якого Єн та Джеффрі, скоріш за все, виховуватимуть разом, Енні розлютилася, як чорт.

- Вона не може померти! — завищала Вілкс. Вона стискала та розтискала кулаки все швидше й швидше. — Мізері Честейн НЕ МОЖЕ ПОМЕРТИ!

— Енні… Енні, будь ласка…

На столі стояв скляний графин. Вона схопила його та замахнулася на Пола. Його обличчя залила холодна вода. За лівим вухом приземлився кубик льоду й зісковзнув у западинку між подушкою та плечем. В уяві

(«Яка багата!» )

він побачив, як Енні опускає графин йому на обличчя, побачив, як помирає від черепно-мозкової травми та рясного внутрішнього крововиливу, під холодним водоспадом з води та криги, поки руки вкриваються сиротами.

Без сумніву, саме це вона й хотіла зробити.

В останній момент Енні ухилилася та натомість жбурнула графин у двері, і він розбився так само, як тарілка супу пару днів тому.

Вона озирнулася на нього та тильними сторонами рук прибрала волосся з обличчя — на білій шкірі розцвіли дві маленькі червоні плями.

— Птаха-нетіпаха! — вимовила вона, важко дихаючи. — Ах ти нетіпаха, як ти міг !

Вона говорила швидко, поспіхом, очі блищали та оберталися в западинах. Полу спало на думку, що зараз усе його життя залежить від слів, які він скаже в наступні двадцять секунд.

— Енні, 1871 року жінки часто помирали під час пологів. Мізері пожертвувала своїм життям заради чоловіка, кращого друга та дитини. Її душа завжди буде…

— Мені не потрібна її душа! — закричала Енні, зігнула пальці, наче пазурі, та затрусила руками перед його обличчям, немов хотіла видряпати очі. — Мені потрібна вона! А ти її вбив! Занапастив !

Її руки зімкнулися в кулаки та опустилися, наче відбійні молотки, по обидва боки голови Пола. Вони глибоко увійшли в подушку, і він підстрибнув, як ганчір’яна лялька. Ноги спалахнули, і він скрикнув.

- Я її не вбивав! — заволав він.

Енні застигла та увіп’яла в нього підозрілий, тьмяний погляд, погляд з провалля.

- Звісно, ні, - відповіла вона з гіркою іронією, — тільки якщо не ти, Поле Шелдоне, то хто?

— Ніхто, — промовив він, знизивши голос, — вона просто померла.

Зрештою, він сказав правду. Якби Мізері Честейн була реальною особою, то його, швидше за все, вже викликали б у поліцейський відділок, аби він, як то кажуть, «допоміг слідству». У нього був мотив — він її ненавидів. Він зненавидів її ще на третій книзі. Чотири роки тому на перше квітня Пол надрукував малим накладом невеличкий буклет і розіслав його десятку близьких друзів. Він називався «Дозвілля Мізері», а йшлося в ньому про те, як Мізері провела чудовий вікенд за містом, злягаючись із Гровлером, ірландським сетером Єна.

Він би міг її вбити… але не вбивав. Урешті-решт, попри виплекану неприязнь до Мізері, її смерть стала для Пола несподіванкою. До останньої сторінки банальних пригод Честейн він залишався вірним своєму таланту імітації життя, навіть такого недолугого. Вона померла зовсім несподівано, і його радісні кульбіти не мали до цього жодного стосунку.

— Брешеш! — прошепотіла Енні. — Я гадала, ти хороший , а ти не хороший. Ти просто старий брехливий нетіпаха!

— Вона просто випустила дух, та й по всьому. Таке траплялося. Якби це було справжнє життя, коли люди…

Енні перекинула столик біля ліжка. З нього випала напівпорожня шухляда, з якої посипалися дрібні монети, викотився наручний годинник. Пол навіть не здогадувався, що там лежали його речі. Він відсахнувся від Енні.

— Ти гадаєш, я вчора народилася, — сказала вона та вишкірила зуби. — На роботі я бачила десятки смертей, сотні, якщо добряче пригадати. Інколи люди кричать, а інколи відходять уві сні, просто відходять, авжеж, як ти й казав. Але персонажі книжок НЕ МОЖУТЬ просто відійти в інший світ! Господь кличе нас до себе, коли вважає, що настав час, а письменник — це Господь для людей у романі! Він їх вигадав так само, як Господь вигадав усіх нас, і ніхто не може вимагати від нього на те пояснень, щоб мені з цього місця не зійти! Але щодо Мізері я скажу тобі одну річ, нетіпахо: трапилося так, що Господь зламав обидві ноги та опинився в МОЄМУ будинку, і їсть МОЮ їжу, і… і…

Енні відключилась. Вона випрямилася, руки мляво звисали по боках, вона дивилася в стіну, де була почеплена стара фотографія Тріумфальної арки. Енні стояла, а Пол лежав у ліжку, на подушці з круглими вм’ятинами біля кожного вуха, та дивився на неї. Він чув, як вода, що була в графині, скрапує на підлогу, і вирішив, що здатен скоїти вбивство. Час від часу він повертався до цього питання (звісно, виключно з філософської точки зору), але зараз розглянув його по-новому та отримав відповідь. Якби вона не розбила той графин, він сам жбурнув би його на підлогу та спробував би встромити уламок скла Енні в горло, поки вона стояла біля ліжка, нерухома, наче підставка для парасольок.

Він перевів погляд на речі, що вивалились із шухляди, але там були самі монети, ручка, гребінець і годинник. Бракувало гаманця. І, що важливіше, його швейцарського ножа.

Вона потроху приходила до тями — принаймні напад люті минув. Енні з тугою подивилася на Пола.

— Гадаю, мені краще піти. Гадаю, мені краще піти від тебе на деякий час. Це буде… розумний вчинок.

— Піти? Куди?

— Немає значення. Є одне місце. Якщо я лишуся тут, то можу втнути щось нерозумне. Мені треба подумати. До побачення, Поле.

Вона пішла до виходу.

— Ти повернешся, щоби дати мені ліки? — занепокоєно спитав він.

Вона схопила дверну ручку та, нічого не сказавши, зачинила за собою двері. Пол уперше почув скрегіт ключа в шпарині.

Він слухав, як її кроки віддалялися в коридорі, здригнувся, коли вона сердито зойкнула. Він не зміг розібрати слів, але щось упало та розбилося. Хряснули двері. Завівся, загарчав двигун. Глухо прорипіли шини, розвертаючись на щільному снігу. Згодом звук мотора почав затихати. Він перетворився на храп, потім на сопіння, а потім стих.

Пол залишився на самоті.

Сам у будинку Енні Вілкс, у замкненій кімнаті. Прикутий до ліжка. Звідси до Денвера, як… як від Бостонського зоопарку до Африки.

Він лежав у ліжку та дивився в стелю. У роті пересохло, серце калатало.

Невдовзі годинник у вітальні пробив дев’яту, і приплив почав відступати.

П’ятдесят одна година.

Дізнатися, скільки спливло часу, йому допоміг маркер «Флеар Файнлайнер», який був у його кишені під час аварії. Пол спромігся нахилитися та підібрати його. Кожного разу, як бив годинник, він ставив на руці позначки — чотири вертикальні риски, а потім п’ята, що замикала квінтет, перекреслюючи їх навскіс. Коли Енні повернулася, він устиг навести п’ять десятків таких рисок, іще й одну на додачу. Маленькі групки, спочатку охайні, перетворилися на кривульки, коли руки почали тремтіти. Він щиро вірив, що не пропустив жодного удару. Він дрімав, але не спав ані хвилини. Бій годинника безустанно будив його кожного разу, як спливала година.