Изменить стиль страницы

— Він тебе намахує. Просто так, щоб порозважатися. Та якби він відтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б і п’ятдесяти баксів за неї не дали. Це шматок гівна.

— Ні. Ні, це неправда, — якби не поганюча шкіра, мій друг Арні мав би абсолютно пересічний вигляд. Але Бог дарує кожній людині принаймні одну гарну рису, так я собі думаю. В Арні то були очі. За скельцями окулярів, які звичайно їх затемнювали, ті очі були прегарного сірого відтінку, дуже розумні, кольору хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився, могло стати й незатишно. Але зараз у них застиг віддалений і замріяний вираз. — Зовсім це не шматок гівна.

Отоді я й запідозрив, що насправді в цьому криється щось більше, ніж просто раптове бажання Арні купити машину. Раніше він ніколи не виявляв цікавості до того, щоб стати власником авто; його цілком задовольняло їздити зі мною й давати на бензин чи педалити на своєму тришвидкісному. Та й для того, щоб на танці їздити, машина йому не була потрібна; наскільки мені відомо, в Арні ще ніколи в житті не було жодного побачення. То було щось інше. Любов чи щось до неї дуже подібне.

— Арні, примусь його хоча б завести її, — сказав я. — І підніми капот. Там під сподом калюжа натекла. Я думаю, десь може бути тріщина. Я правда вважаю…

— Дев’ять баксів позичити можеш? — він невідривно дивився мені в очі. І я здався. Витяг гаманець і дав йому дев’ять доларів.

— Дякую, Деннісе.

— Сам на себе тоді нарікатимеш.

Він не звернув уваги. Просто доклав мої дев’ять до своїх шістнадцяти й пішов туди, де біля машини стояв Лебей. Він простягнув гроші, і Лебей ретельно їх перерахував, слинячи великого пальця.

— Бронь лише на двадцять чотири години, ти ж розумієш, — сказав він.

— Так, сер, цього вистачить, — відповів Арні.

— Зара’ піду в хату й випишу тобі розписку. Як ти сказав, тебе звуть, солдате?

Арні злегка всміхнувся.

— Каннінґем. Арнольд Каннінґем.

Щось нерозбірливо буркнувши, Лебей рушив через свій недоглянутий газон до дверей чорного ходу. Зовнішні двері в нього були химерно-комбіновані, з алюмінію, з літерою посередині, перевитою стрічкою, — великою «Л».

Двері за ним грюкнули.

— Арні, він такий дивний. Він реально найобує т…

Але Арні вже не було поряд. Він сидів за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчі.

Я підійшов спереду й пошукав, де відчиняється капот. Потягнув за трос, і з іржавим вереском капот піднявся, нагадавши мені записані на платівку звукові ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластівці металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозією, що годі було розібрати, де плюс, а де — мінус. Я потягнув за повітряний фільтр і безрадісно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугільна шахта.

Я опустив капот і подався туди, де сидів Арні, водячи рукою по краю приладової панелі над спідометром, відкаліброваним на безмежно абсурдні 120 миль на годину. Хоч якісь машини так швидко їздять?

— Арні, по-моєму, блок двигуна тріснутий. Я правда так думаю. Ця тачка — брухт. Повний брухт. Якщо тобі треба колеса, за двісті п’ятдесят підшукаємо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще.

— Їй двадцять років, — відказав Арні. — Ти розумієш, що машина, коли їй двадцять років, автоматично стає предметом антикваріату.

— Ага, — кивнув я. — На звалищі за Дарнеллом повно такого автоматичного антикваріату. Вкурюєш, про що я?

— Деннісе…

Грюкнули двері. Повертався Лебей. Але то було й на краще: подальші обговорення не мали б сенсу; я, може, і не найрозважливіша людина у світі, але коли сигнали досить сильні, я їх вловлюю. Арні вирішив, що йому кров з носа потрібна ця тачка, і я не збирався його відмовляти. Та думаю, що й ніхто на світі не зміг би його відмовити.

Лебей широким, розмашистим жестом простягнув йому розписку. На простому аркуші паперу з нотатника старечим павучим і злегка тремким почерком було нашкрябано: «Отримано від Арнольда Каннінґема $ 25,00 як завдаток на 24 години за “плімут” 1958 року, Крістіна». А нижче він підписався своїм іменем та прізвищем.

— Крістіна — це що? — спитав я, бо подумав, що не так щось прочитав чи він неправильно записав.

Його губи стислись, а плечі припіднялися так, неначе він чекав, що його зараз висміють… або кидав мені виклик: ану ж, мовляв, глузуй.

— Крістіна, — сказав Лебей, — це так я її весь час називав.

— Крістіна, — повторив Арні. — Мені подобається. Деннісе, а тобі?

Тепер йому закортіло тій клятій потворі дати ім’я. Усе це починало діставати трохи більше, ніж повністю.

— Що скажеш, Деннісе, симпатично?

— Ні, — сказав я. — Якщо вже так необхідно її охрестити, Арні, то чому б тобі не назвати її Халепою?

Він ображено зиркнув на мене, але мене вже не гребло. Я розвернувся й пішов до своєї машини, щоб чекати його там, — шкодуючи тимчасом, що не поїхав додому іншим шляхом.

2 / Перша сварка

Твої друзі — шпана бродяча,
Кататися не підеш, значить!
(Рот на замок!)
Не огризайся, пуцьвірінок![10]
The Coasters

Я відвіз Арні до нього додому й зайшов разом з ним з’їсти шматок пирога й випити склянку молока перед тим, як поїду до себе. І вже зовсім скоро я про це своє рішення пожалкував.

Арні жив на Лорел-стрит, у тихому приватному секторі на західному боці Лібертівілля. Узагалі більша частина Лібертівілля була такою. Житло там не елітне, як у сусідньому передмісті Фокс-Чепел (де більшість будинків — такі маєтки, як щотижня показують у серіалі «Коломбо»), але й не Монровілль, з його кілометрами торговельних центрів, складів, де продають за зниженою ціною автомобільні покришки, та брудних книжкових супермаркетів. Ніяких підприємств важкої промисловості там нема — це такий собі спальний район для університету, що неподалік. Не елітний, але, у кожному разі, мозковитий.

Усю дорогу додому Арні сидів притихлий і замислений; я намагався витягти його з задуми, але витягатися він не хотів, тому я спитав, що він збирається робити з тією тачкою.

— Поремонтувати, — неуважно відказав він і знову поринув у мовчанку.

Ну, хто ж, як не він — у його спроможності я не сумнівався. З інструментами він був на «ти», умів слухати, умів знаходити неполадки. Руки в нього були чутливі й спритні з машинерією; незграбними й нервовими вони ставали тільки тоді, коли він опинявся в компанії інших людей, особливо дівчат, — хряцали кісточками, ховалися в кишені, або, що найгірше, самі лізли до обличчя й роздирали вкритий засохлою кіркою ландшафт його щік, підборіддя й лоба, привертаючи до них увагу.

Машину він полагодити міг, але гроші, зароблені того літа, призначалися для оплати навчання в коледжі. Дотепер у нього ще не було автомобіля, і мені здається, він навіть не здогадувався, як зловісно старі тачки вміють смоктати гроші. Вони висмоктують їх так само, як вампіри — кров. За роботу механікам він міг не платити, виконуючи ремонт самостійно, але вартість самих лише запчастин наполовину зажене його в могилу, коли до кінця ремонту буде ой як далеко.

Щось із цього я озвучив і йому, але він пустив мої слова повз вуха. Його очі все ще зберігали той відсторонений, замріяний вираз. Здогадатися, про що він думає, я не міг.

Майкл і Реджина Каннінґеми були вдома. Вона складала один зі своїх нескінченних дурнуватих пазлів (цього разу він мав зображати шість тисяч різних шестерень і зірочок на простому білому тлі; у мене б від такого вже через п’ятнадцять хвилин скальп поїхав), а він слухав магнітофон у вітальні.

Шкодувати про те, що зайшов на пиріг з молоком, я почав уже зовсім скоро. Арні розповів їм про свій вчинок, показав розписку, і вони обоє мигцем підскочили до стелі.

вернуться

10

Just tell your hoodlum friends outside, / You ain’t got time to take a ride! / (yakety-yak!) / Don’t talk back! (англ.)