Изменить стиль страницы

— А ще купа інших різних синців, — сказав Арні.

— Які це інші синці?

Ми сиділи в кабінці в глибині піцерії. Арні роззирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто на нас не дивиться, і підняв футболку. Побачивши, я зі свистом втягнув крізь зуби повітря. Груди й живіт Арні вкривав страшелезний присмерк синців — жовтих, червоних, фіолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмяніти. Як він спромігся прийти на роботу після такої м’ясорубки, було за межами мого розуміння.

— Ого, а він точно тобі ребер не потрощив, ти впевнений? — спитав я, відчуваючи реальний переляк. Порівняно з цією хрінню фінгал і подряпина здавалися квіточками. Я, звісно, не раз бачив шкільні бійки, у кількох навіть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в житті.

— Так, я впевнений, — незворушно відповів Арні. — Мені пощастило.

— Та мабуть.

Більше Арні нічого особливого не сказав, але ту бійку бачив мій знайомий хлопець, Ренді Тернер, тож коли почалася школа, він мене просвітив стосовно того, що там сталося, детальніше. За його словами, Арні міг постраждати набагато сильніше, але він дав Бадді відсіч значно лютіше й несамовитіше, ніж очікував сам Бадді.

По суті, розказував Ренді, Арні налетів на Бадді Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повітря, мов вітряки, кулаки знай мигтіли. Він горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собі цю картину й не міг. Натомість бачив перед внутрішнім зором тільки Арні, який лупить кулаками по моїй панелі приладів, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться.

Він погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скоріше удача, ніж прицільна мета) і врізав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликів і загалом втратив інтерес до того, щоб товкти пику Арні Каннінґему.

Бадді відвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арні копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, і той полетів сторчголов, приземлившись на живіт і лікті. Він усе ще кавкав і тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров і (знову ж таки, якщо вірити Ренді Тернеру) Арні вочевидь мав намір забити сучого сина на смерть, коли раптом магічним чином у гаражі матеріалізувався Вілл Дарнелл і закричав своїм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бійку, припиніть, бля, цю херню, припиніть».

«Арні підозрював, що бійка буде, — сказав я Ренді. — Він думав, що все це підстроїли».

Ренді знизав плечима.

«Може, і так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тоді, коли Реппертон почав програвати».

Семеро мужиків схопили Арні й відтягли геть. Спочатку він відбивався від них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, він його порішить. Та потім стих, спантеличений, не розуміючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а він досі тримається на ногах.

Зрештою Реппертон підвівся, у замащеній тепер брудом і мастилом білій футболці. Під носом усе ще пухирилася кров. Він зробив випад у бік Арні. Ренді сказав, що той порух був якийсь неохочий, лише для проформи. Декілька інших клієнтів гаража стримали його й відвели вбік. Дарнелл підійшов до Арні й наказав йому віддати ключ від коробки з інструментами та забиратися.

— Господи, Арні! Чого ж ти не подзвонив мені в суботу вдень?

Він зітхнув.

— Настрій був поганий.

Ми доїли піцу, і я замовив для Арні третю пепсі. Ця штука вбивча для шкіри обличчя, зате настрій підіймає незлецьки.

— Я не знаю, що він мав на увазі: забиратися лише до кінця суботи чи взагалі, — дорогою додому сказав мені Арні. — Що скажеш, Деннісе? Думаєш, він мене назавжди вигнав?

— Ти ж кажеш, він забрав у тебе ключ від коробки з інструментами.

— Ага. Так, забрав. Мене ще ніколи нізвідки не виганяли.

І він скривився, наче от-от заплаче.

— Однаково там відстійник. Вілл Дарнелл — мудак.

— Тепер уже було б тупо намагатися тримати її там і далі, — сказав він. — Навіть якщо Дарнелл і впустить мене, там буде Реппертон. Я з ним знову поб’юся…

Я почав наспівувати тему з «Роккі».

— Ага, ну тебе в сраку, тебе й коняку, на якій ти приїхав, рейнджере, — злегка всміхнувся Арні. — Серйозно, я б з ним побився. Але Реппертон міг відігратися на ній тим важелем для домкрата, коли мене не буде. І навряд чи Дарнелл став би його зупиняти.

Я не відповідав, і ймовірно, Арні подумав, що це означає мою згоду. Але я з ним не був згоден. Я не вважав, що Реппертон замірявся на його старе іржаве діряве відро, той «плімут-фурію». А якщо знищення головної цілі самотужки Реппертону здавалося непідйомним, він міг просто звернутися по допомогу до своїх корешів — Дона Ванденберга, Канючі Велча та інших. Пацани, діставайте свої мотоциклетні чоботи, сьогодні в нас у клюбі гоцанки.

Мені подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправді, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопців іноді до цього доходить. Варто бійці вийти з-під контролю, і якийсь малий виявляється мертвим. Часом про таке пишуть у газетах.

— …її тримати?

— Га? — я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арні.

— Я спитав, чи є в тебе ідеї, де її можна тримати.

Тачка, тачка, тачка — от і все, про що він міг думати. Він уже почав нагадувати заїжджену платівку. А що найгірше — постійно талдичив «вона, вона, вона». Він був досить тямущим, щоб помітити — його пристрасть до неї вже набуває рис одержимості. Але жодних висновків він з цього не робив. Зовсім.

— Арні, — сказав я. — Друже. У тебе є важливіші проблеми, щоб про них турбуватися, ніж де тримати машину. Мені б хотілося знати, де ти збираєшся тримати себе.

— Га? Ти про що взагалі?

— Я питаю, що ти робитимеш, якщо Бадді та його кореші вирішать, що їм хочеться тебе попресувати.

Раптом його обличчя на очах порозумнішало. Воно порозумнішало так несподівано, що спостерігати за цим було навіть лячно. Вираз його обличчя був розумним, і безпорадним, і незламним. Такі обличчя я бачив у новинах, коли мені було вісім чи дев’ять років, обличчя всіх тих солдатів у чорних піжамах, які бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеної й забезпеченої армії світу.

— Деннісе, — сказав він. — Я зроблю, що зможу.

10 / Лебей відходить

Я без машини — це серце країть,
Але ж водій є, тож починаймо…[49]
Леннон і Маккартні

У кінотеатрах щойно почали показувати повнометражну версію «Бріоліну», і того вечора я повів на нього дівчину з групи підтримки. Мені фільм здався тупим. Чірлідерка була в захваті. Я сидів, дивився на тих абсолютно нереалістичних підлітків, як вони танцюють і співають (коли мені схочеться подивитись на реалістичних — ну, більш-менш — підлітків, я знайду краще «Шкільні джунглі»[50], коли їх крутитимуть по ящику), і мій розум непомітно кудись помандрував. Зненацька мене осяяло (так буває, коли ні про що особливе не думаєш).

Я попросив вибачення й пішов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арні, набираючи цифри швидко і впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми років. Я міг би дочекатися, коли закінчиться фільм, але ідея була нездоланно й диявольськи привабливою.

Трубку взяв сам Арні.

— Алло?

— Арні, це Денніс.

— А. Денніс.

Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався.

— Арні? З тобою все в порядку?

— А? Так. Я думав, ти пішов з Розанною в кіно.

— Я з кіно й дзвоню.

— Судячи з усього, фільм не дуже цікавий, — відзначив Арні, досі безбарвним голосом — безбарвним і безрадісним.

вернуться

49

I got no car and it’s breakin my heart, / But I got a driver, and that’s a start… (англ.)

вернуться

50

«Шкільні джунглі» (англ. «Blackboard Jungle») — фільм, що вийшов на екрани 1955 року. Екранізація однойменного роману Евана Гантера.