Изменить стиль страницы

Деннісе, зупинися. Здай назад… Я хочу ще раз на неї подивитися.

Отак-от просто.

Без жодних роздумів — а це було дуже не схоже на Арні, який завжди ретельно все обмірковував — життя навчило його болісно відчувати, що буває з такими хлопцями, як він, коли вони без підготовки роблять щось (зойк!) імпульсивно. Але цього разу він був схожий на чоловіка, який зустрів актрисульку з підтанцьовок, закрутив з нею бурхливий романчик і понеділкового ранку прокинувся з похміллям і новою дружиною.

То було… ну… неначе кохання з першого погляду.

«Та нехай, — подумав я. — Ми почнемо все спочатку. От завтра і почнемо. Подивимося на все новими очима».

І по тому я нарешті заснув. І бачив сни.

Квиління стартера, який обертається в темряві.

Тиша.

Стартер квилить знов.

Двигун зловив іскру, згас, потім таки підхопив.

Двигун працює в темряві.

Потім увімкнулися фари, дальнє світло, старомодні фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склі.

Я стояв у відчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крістіна стояла всередині — новісінька, без найменшої вм’ятини чи плямки іржі. Бездоганно чисте вітрове скло темніло аж до поляризованої синьої смуги вгорі. З радіо линуло ритмічне звучання співу Дейла Гокінса, який виконував «Сузі-К’ю» — голос із мертвого віку, сповнений якоїсь моторошнуватої життєвої сили.

Мотор бурмоче слова сили через подвійні глушники. І звідкись я знав, що всередині стоїть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелі — фірми «Ф’юеллі»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замінили — і було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобільної крові.

Раптово вмикаються двірники, і це дивно, бо за кермом нікого нема, машина порожня.

…їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося.

Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починає гарчати, прискорюється і затухає, прискорюється і затухає, це голодний звук, страшний, і щоразу, як двигун гарчить, Крістіна ніби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повідку… і я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту під’їздної доріжки.

…останній шанс, здорованю.

І перш ніж я встигаю відповісти — чи навіть придумати відповідь — пронизливо верещить гума коліс, цілуючи бетон, і Крістіна кидається на мене, щирячись решіткою радіатора, наче ротом, повним хромованих зубів; її фари сердито спалахують…

Я прокинувся від власного крику в мертвій пітьмі другої години ночі; власний голос прозвучав страшно для моїх вух, але ще страшнішим був хуткий гупіт босих ніг у коридорі. Обома руками я міцно вхопився за простирадло, яке витяг з-під себе цілком, воно лежало, усе зіжмакане, посеред ліжка. Усе моє тіло було слизьким від поту.

Далі по коридору Еллі з власним жахом викрикнула: «Що це було?»

Мою кімнату залило електричне світло, і на порозі стояла мама, в короткій нічній сорочці, яка показувала більше, ніж мама собі дозволяла, хіба що ситуація була найекстренішою, а одразу позаду неї тато зав’язував пояс халата, під яким нічого не було.

— Сонечко, що таке? — спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» — коли мені було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю.

— Деннісе? — мовив тато.

Елейн стояла позаду них і дрібно тремтіла.

— Ідіть спати, — сказав я. — Мені просто поганий сон наснився, от і все. Пусте.

— Ого, — протягнула Елейн, шокована пізньою годиною та нагодою, і тому з повагою. — То, видно, цілий фільм жаху був. Деннісе, що тобі снилося?

— Що ти вийшла заміж за Мілтона Додда й ви переїхали жити до мене.

— Деннісе, не дражни сестру, — сказала мама. — Що тобі снилося?

— Я не пам’ятаю, — відповів я.

Раптом я зрозумів, що простирадло в мене зіжмакане й назовні виглядає темний жмут лобкового волосся. Я бігом прикрився, а в голові блискавкою промчали винуваті думки про мастурбацію, полюції та ще бозна-що. Повна дезорієнтація. Мить чи дві голова йшла обертом, і я навіть не міг згадати, великий я чи малий — була тільки та темрява, сповнена жаху, і всепоглинаючий образ машини, що трохи виривалася вперед, коли двигун ревів, потім відкочувала назад, знову кидалася вперед, капот вібрував над двигуном, решітка щирилася сталевими зубами…

Останній шанс, здорованю.

Потім рука матері, прохолодна й суха, лягла на мій лоб, пильнуючи жар.

— Мам, та все нормально, — сказав я. — Це дрібниці. Просто жахіття наснилось.

— Але ти не пам’ятаєш…

— Ні. Уже все вивітрилось.

— Я злякалася, — сказала вона і невпевнено й тихо засміялася. — Ти не знаєш, що таке боятися по-справжньому, доки хтось із твоїх дітей не закричить у темряві.

— Фу, гидота, не згадуй про це, — скривилась Елейн.

— Повертайся в ліжко, малеча, — сказав тато й дав їй легкого ляпанця по задку.

Вона пішла — з невдоволеним виглядом. Може, позбувшись свого переляку, вона сподівалася, що я почну битися в істериці. Ото було б про що з подружками на ранковій фізкультурі почесати язиками.

— З тобою правда все добре? — перепитала мама. — Деннісе? Сонце?

Знову те слівце, що принесло з собою спогади про зчесані коліна, коли я випав зі свого червоного фургончика; її обличчя, що постійно схилялося над моїм ліжечком, коли я лежав у гарячкових муках усіх дитячих хвороб — свинки, кору, нападу скарлатини. Від цього мені безглуздо хотілося плакати. Я був вищий од неї на дев’ять дюймів і важчий на сімдесят фунтів[39].

— Так, — підтвердив я.

— Добре, — сказала вона. — Хай світло горить. Іноді це допомагає.

І кинувши останній сповнений сумніву погляд на тата, вона вийшла. А я залишився з поживою для роздумів — чи снилися моїй мамі коли-небудь жахіття? Напевно, це одне з тих питань, яке ніколи не спадає тобі на думку. Та, хоч би якими були її жахіття, жодне з них не проникло в «Нариси про любов і прекрасне».

Тато сів на край ліжка.

— Ти справді не пам’ятаєш, про що був той сон?

Я похитав головою.

— Мабуть, він дуже страшний був, якщо ти так кричав.

Він подивився мені в очі, і його серйозний погляд запитував, чи я, бува, чогось від нього не приховую.

Мені дуже хотілося розказати йому все — машина, чортова машина, Крістіна, іржава королева бензину, двадцятирічний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлі, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арні, якого веселун-Господь вирішив шарахнути ціпком потворності.

— Гаразд, — і він поцілував мене в щоку. Я відчув, як колеться його борода, ті шорсткі щетинки, які вилазять лише вночі; на мене війнуло його потом і його любов’ю. Я міцно його обійняв, а він стиснув мене в обіймах у відповідь.

Кімната спорожніла, і я залишився сам, лежати із ввімкненим нічником на тумбочці й боятись заснути. Я взяв книжку й знову ліг, знаючи, що батьки не сплять у своїй спальні на першому поверсі, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось іншого — дівчину з групи підтримки, наприклад, — втягнув у пригоду.

Я вирішив, що сон неможливий. Читатиму до світанку, а подрімаю завтра вдень, під час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цією думкою я заснув і прокинувся вже вранці; книжка так і лежала на підлозі біля ліжка, нерозгорнута.

8 / Перші зміни

Аби гроші, я б от що
зробив,
Я подався б у місто й «меркурій»
чи два купив,
І «меркурій» мій був би в змозі
Поганяти туди-сюди по дорозі[40].
The Steve Miller Band
вернуться

39

Близько 22 см, 30 кг.

вернуться

40

If I had money I will tell you / what I’d do, / I would go downtown and buy / a Mercury or two, / I would buy me a Mercury, / And cruise up and down this road (англ.).