І то була однозначно правда. Я розтулив рота, щоб сказати ще щось — може, слізно попросити його зупинити це божевілля, поки все не вийшло з-під контролю остаточно. Але так я й заткнувся. Угоду вже закрили. До того ж, я більше не хотів ні змагатися з ревінням того глушника, ні стояти там, набираючи повні легені гидких токсичних вихлопів.

— Гаразд, — змирився я. — Поїду слідом.

— Так і бути, — розплився він в усмішці. — Я поїду по Волнат-стрит і Бейсін-драйв. Краще триматися подалі від великих доріг.

— Добре.

— Спасибі, Деннісе.

Він перевів важіль гідроматичної коробки передач у положення «D»[24], і «плімут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арні трохи натиснув на акселератор, і Крістіна зіпсувала повітря своїми газами.

«Плімут» поповз під’їзною доріжкою Лебея до вулиці. Коли Арні натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мій внутрішній автомобільний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларів.

Арні вивернув кермо ліворуч і виїхав на проїжджу частину. На найнижчому місці під’їзної доріжки рештки глушника іржаво зашкряботіли. Арні додав газу, і машина заревіла, наче втікачка з перегонів у Філадельфії. Сусіди через дорогу вже виходили на ґанки й показувалися у дверях своїх будинків, щоб глянути, що це там таке коїться.

Так, завиваючи й гарикаючи, Крістіна покотила вулицею зі швидкістю приблизно десять миль на годину, випускаючи великі смердючі хмари синього масного диму, що повисали в повітрі, а потім неквапом розтікалися в стиглому серпневому вечорі.

Біля знаку «стоп» через сорок ярдів вона заглухла. Якийсь малий, що проїжджав повз громадину на своєму велику «Ралей», щось порадив, і до мене долетів його нахабний, безсоромний викрик: «Містере, пустіть цей брухт під прес!»

У вікно вистромився стиснутий кулак Арні. Його середній палець злетів догори в красномовному жесті. Ще один кулак. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб Арні показував комусь «фак».

Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу віддача пішла чергою, наче на Лорел-драйв у місті Лібертівілль, США, хтось відкрив кулеметний вогонь. Я застогнав.

Ще трохи — і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.

Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, — і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.

Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.

Роланд Д. Лебей плакав.

То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, — бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.

— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.

Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.

Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

— Не ставте тут цю гидоту, — сказала вона ротом, повним жувальної гумки. — Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

— Місіс, — відповів їй Арні. — У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

— Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, — до сказу тупо твердила вона. — Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.