Він очікував стрімкого потоку, що підніме його вгору і розтрощить об якісь невідомі скелі. І не виявив навіть потічка, що влився б у мирну річку його життя. Наче річка і далі собі текла, а хтось прийшов і спокійно поплив у кільватері; ні, навіть не поплив, бо плавання — це активна, потужна дія, а просто дозволив віднести себе за течією. Якби йому дали владу обрати бажану поведінку Домінік після одруження, він попросив би, щоб вона поводилася саме так.

Лише їхні ночі його не задовольняли. Вона корилася, коли він її хотів. Але все відбувалося, як і їхньої першої ночі: байдуже тіло в його руках не видавало ні огиди, ні насолоди. Йому здавалося, що вона досі залишалася незайманою: він не міг змусити її щось відчути. Щоразу, шаленіючи з приниження, він вирішував більше до неї не торкатися. Але його бажання поверталося, збуджене постійною присутністю її краси. І він віддавався хоті, не в змозі опиратися, але нечасто.

Саме його мати сказала про його шлюб те, у чому він волів би собі не зізнаватися.

— Я не можу цього витримати, — сказала місіс Кітінґ, за півроку після одруження. — Якби вона хоч раз на мене розсердилася, вилаяла мене, жбурнула в мене чимось, усе було б гаразд. Але цього я винести не можу.

— Чого, мамо? — запитав він, відчуваючи холодну хвилю паніки.

— Нема про що говорити, — відповіла вона.

Його мати, аргументів, думок і докорів якої він ніколи не міг зупинити, більше нічого про їхній шлюб не сказала. Вона винайняла невеличку квартирку і виїхала. Але часто приходила відвідати їх і завжди ввічливо ставилася до Домінік, з дивним, побитим виглядом покірності. Він сказав собі, що має радіти, що звільнився від матері, але він не радів. Також він не міг зрозуміти, що такого робила Домінік, викликаючи в нього незбагненний страх. Він не міг пригадати ані слова, ані жесту, яким би їй можна було дорікнути. Але всі двадцять місяців було так, як сьогодні ввечері: йому бракувало сили залишатися з нею наодинці — та втікати від неї він теж не хотів, а вона не збиралася його уникати.

— Ніхто сьогодні не прийде? — запитав він безбарвно, відводячи погляд від полум'я.

— Ні, — відповіла вона, всміхнувшись, ніби її усмішка перекидала місток до наступних слів:

— Ти хочеш побути сам, Пітере?

— Ні, — майже вигукнув він. «Я не повинен здаватися таким розпачливим», — подумав він, а вголос сказав:

— Звісно, ні. Я втішений, що можу провести цей вечір наодинці з дружиною.

Невиразний інстинкт підказував йому, що він мусить залагодити цю проблему, мусить навчитися робити її товариство стерпним, не втікати від нього насамперед заради власного блага.

— Щоб ти хотіла зробити сьогодні ввечері, Домінік?

— Будь-що, чого ти хочеш.

— Хочеш піти в кіно?

— А ти?

— О, я не знаю. Це вбиває час.

— Гаразд. Уб'ємо час.

— Ні, навіщо? Це жахливо звучить.

— Хіба?

— Чому ми повинні втікати з нашого дому? Залишімося тут.

— Добре, Пітере.

Він помовчав. «Але тиша, — думав він, — це теж утеча, найгірший різновид утечі».

— Хочеш пограти в «Російський банк»? — запитав він.

— Тобі подобається «Російський банк»?

— О, це вбиває… — він затнувся, і вона всміхнулася.

— Домінік, — сказав він, дивлячись на неї, — ти така прекрасна. Ти завжди така… така незрівнянно прекрасна. Мені завжди хочеться сказати, що я відчуваю, дивлячись на тебе.

— Я хотіла би почути, Пітере, що ти відчуваєш.

— Мені подобається дивитися на тебе. Я завжди думаю про те, що сказав Ґордон Прескотт. Він сказав, що ти досконала вправа Бога в структурній математиці. А Вінсент Ноултон каже, що ти наче весняний ранок. А Еллсворт Тухі каже, що ти докір будь-якій жінці на землі.

— А Ролстон Голкомб?

— А, не зважай, — гаркнув він і повернувся до каміна.

«Я знаю, чому я не можу стерпіти тиші, — подумав він. — Тому що їй байдуже, кажу я щось чи ні, наче я не існую і ніколи не існував… це ще незбагненніше за смерть — ніколи не народжуватися…» Він відчув раптове розпачливе бажання, яке не міг пояснити — бажання почати існувати для неї.

— Домінік, знаєш про що я зараз думаю? — з надією запитав він.

— Ні. Про що ти думаєш?

— Я думаю про це вже тривалий час, але ще нікому не казав. Ніхто навіть не припускає. Це моя власна ідея.

— О, це ж чудово. І що це?

— Гадаю, я хотів би переїхати за місто і збудувати свій власний дім. Як тобі це?

— Мені подобається. Як і тобі. Ти хочеш сам спроектувати дім?

— Чорт, авжеж ні, Беннетт швиденько його збудує. Він робить усі заміські будинки. Він просто чарівник у цьому.

— Ти хочеш щодня їздити на роботу?

— Ні, гадаю, це було б жахливо клопітно. Але знаєш, зараз усі живуть за містом. Я завжди почуваюся клятим пролетарієм, зізнаючись комусь, що живу в місті.

— Тобі хочеться бачити дерева, сад і землю навколо?

— О, це маячня. Звідки я візьму час на це? Дерево — це лише дерево. Якщо ти бачив на екрані весняний ліс, ти бачив усе.

— Ти хотів би попрацювати в саду? Люди кажуть, що це приємно — копирсатися в землі.

— Боже милосердний, ні! Яка, на твою думку, в нас буде земля? Ми можемо дозволити собі садівника, і пристойного — щоб усі сусіди захоплювалися нашою ділянкою.

— Ти хотів би зайнятися спортом?

— Так, хотів би.

— Яким?

— Думаю, це має бути гольф. Знаєш, належати до заміського клубу, де тебе вважають одним із найшанованіших людей в околиці, значно краще, ніж поїздки на вікенд. І ти зустрічаєш різних людей. Вищого класу. І зв'язки, що з'являються… — він похопився і сердито додав: — А ще я їздив би верхи.

— Мені подобається їздити верхи. А тобі?

— У мене ніколи не було на це часу. До того ж під час їзди всередині все немилосердно труситься. Але що в біса думає про себе Ґордон Прескотт? Що він єдиний верхівець на землі, й тому наліпив свої фото в костюмі для верхової їзди просто в приймальні?

— Думаю, ти захочеш якогось усамітнення?

— Я не вірю балачкам про безлюдні острови. Як на мене, будинок має стояти неподалік головної дороги, щоб люди змогли показати на нього, розумієш, на нерухомість Кітінґа. Хто такий до дідька той Клод Штенґель, щоб мати заміський будинок, коли я живу в орендованій квартирі? Він почав приблизно у той же час, що і я, й поглянь, де опинився він, а де я, добре, якщо дві з половиною людини чули про нього, то чому він повинен жити у Вестчестері й…

Він затнувся. Вона спокійно дивилася на нього.

— О, чорт забирай, — закричав він. — Якщо не хочеш переїжджати за місто, чому просто так і не скажеш?

— Я дуже хочу всього, чого хочеш ти, Пітере. Підтримувати будь-яку ідею, що в тебе виникне.

Він тривалий час мовчав.

— Що ми робитимемо завтра? — запитав він, не витримавши.

Вона підвелася, підійшла до столу і взяла календар.

— Завтра до нас прийдуть вечеряти Палмери.

— О Боже, — застогнав він. — Вони такі нестерпні зануди. Чому ми повинні їх запрошувати?

Вона стояла, тримаючи кінчиками пальців календар, наче це була фотографія, та її власна постать розпливалася на його тлі.

— Ми повинні запросити Палмерів, — сказала вона, — щоб отримати замовлення на будівництво їхнього нового магазину. Ми повинні отримати це замовлення, щоб розважати Еддінґтонів на вечері в суботу. Еддінґтони не мають для нас замовлень, але їхні прізвища є в «Світському альманасі». Із Палмерами тобі нудно, а Еддінґтони гнуть кирпу від тебе. Але ти повинен лестити людям, яких зневажаєш, щоб справити враження на людей, які зневажають тебе.

— Чому ти кажеш таке?

— Ти хочеш поглянути на цей календар, Пітере?

— Усі так роблять. Заради цього всі й живуть.

— Так, Пітере. Майже всі.

— Якщо ти не схвалюєш цього, то чому так і не скажеш?

— А хіба я казала, що не схвалюю?

Він замислився.

— Ні, — визнав він, — не казала… Але дала зрозуміти.

— Ти волієш, щоб я висловилася докладніше — як я зробила це, розповідаючи про Вінсента Ноултона?