Я явно не належу до тих жінок, що з ранку до ночі займаються вилизуванням і стерилізацією хати. Звісно ж, у селі в давнину б мене заміж ніхто не взяв із моєю філософією ситуативного прибирання. Засралися – прибрали, думаю я, але ж не буду я кидати все на світі, аби просто підтримувати в домі чистоту. Тим паче, з двома дітьми і собакою це заняття геть невдячне, бо срач вертається на круги свої буквально за кілька годин. Та й не професіонал я у тій справі – мені легше статтю написати і з тих грошей прибиральниці заплатити. Вона свою роботу знає, я свою.

Коротше, ви зрозуміли: Кора і Кая – не оранжерейні квіточки. Стерильність їм не загрожує. Я завжди ставилася спокійно до чогось, піднятого з землі, чи до поцілованого в ніс собаки. Саме тому мені й не страшно було їхати до Індії.

Звісно ж, завжди залишаються базові правила гігієни – наприклад, пити воду лише з пляшок. Особливо там, де жарко, бо в Непалі в горах ми з друзями спокійно пили ту ж саму воду, що пили люди з села – джерельну, а то і з крану, однаково вона з гірського струмка набирається. Особливо переляканим можна в таку воду кидати спеціальну йодову таблетку для очищення. Вона там буває з апельсиновим та іншими смаками. Гидота рідкісна, скажу вам. Я надаю перевагу імбиру. Не знаю, наскільки він там що дезінфікує, але з ним точно смачніше.

Путівники для параноїків радять білому туристові їсти лише у тих ресторанах, де овочі і фрукти миють у воді з пляшок, де лід роблять теж зі стерильної води і де продукти не вилазять з холодильника (ага, так ти це, дебіл, і перевірив). Від м’яса радять утриматися – ну це вже трохи логічніше.

Я ж твердо переконана, що міцний гострий карі – найліпша запорука від усіх шлунково-кишкових зараз. І перець чилі з карі за компанію. Діти в Києві їли всі ці бірьяні і масали аж гай шумів, а от на місці, в Кералі, Кора змусила мене впасти в депресію: навідріз відмовилася від всього, що бодай якось пахло «не по-нашому». Що ж, місяць можна прожити й на рисі з подобою хліба, час від часу закушуючи сирими овочами й фруктами, втішала себе я. Зате Кая молотила все – від тайської курки до в’єтнамських макаронів, благо Варкала має широкий вибір гастрономії. Ми чесно спробували те, що називалося італійським рестораном, – не сподобалося.

Зате дітям подобалося все, що впало на землю. Не так, мабуть, смак випадкового продукту, як моя реакція: «Ні! Не їж! Воно брудне! А-а!!!» Такі шматки запихалися в дитячі роти і ковталися з особливим ентузіазмом. Я не знаю, що би робили двоє дітей по півтора і два з половиною роки з безсвідомим тілом їх матері вагою в сорок вісім кілограм, тому вирішила попуститися і більше так не верещати. Не встигла забрати те, що впало – значить, така його доля. Крім того, хтось мені казав, що вчені розвінчали міф про цю моментальну дифузію мікробів із поверхні підлоги на поверхню їдла. «Що упало у студента, то упало на газетку», десь так…

Їжа з землі це ще не найстрашніше, скажу я вам. Обціловані й погладжені вуличні пси і коти – це теж ще квіточки. От коли вони знайшли, де відкривається вуличний кран із технічною водою, й почали її жадно пити, ставлячи ставки, за скільки секунд мама перетне територію готелю від бунгало до крана, я серйозно злякалася. Підсрачники не помогли, серйозна розмова теж. Вони щоразу знову рвалися до того крана. Залишалося сидіти й чекати на срачку.

І срачка прийшла. Але не від тої води, а від чогось іншого, у зовсім інший день. Можна, звісно, давати дітям випити вугілля чи іншого абсорбенту для профілактики. Головне – не панікувати. Живуть же тут всі ці мільйони людей, не миючи овочі в дистильованій воді, а руки в спирті кожні п’ять хвилин.

Ну звісно ж, у них тут імунітет з народження. Але й ми з вами, вибачте, з не зовсім стерильної України, а не зі Швеції. До того ж за два тижні звикає і наш ніжний європейський організм до азійських реалій – перевірила на собі. Правда, це лише за умов того, що ви не панікуєте і не накликаєте на себе психосоматики. Настина семирічна Соломія хворіла, бідненька, ледь не через день: то живіт болить, то температура підіймається, то кашель якийсь. І скільки я не переконувала Настю в тому, що нема геть нічого смертельного в тому, що панамка впала на стежку, тільки й чути було: «Соломія! Ти шо наробила?! Я її руками прала, руками, чуєш?! Все! А-а, не торкайся! Візьму зараз її кульком і в кульок замотаю…»

А ще «не можна їсти фрукт, бо нема чим потім руки помити», «не притуляйся», «не волочи», «не клади», «не кусай»… Ох, бідна Соломія. Настя – чудова людина, але деколи це просто занадто. Особливо, коли ми в Києві приходимо до них в гості в їх ідеально вилизану квартиру, а перед нами вибачаються за жахливий бруд…

Коли подорожую сама по собі, як правило, більше довіряю вуличній їжі, ніж їжі з дорогого й неопізнаного ресторану. Якщо такий не рекомендували перевірені люди, ліпше від нього утриматися – ніколи не знаєш, скільки недоступний для середньостатистичного населення продукт міг пролежати в їх загашнику. Пам’ятаю, як вперше потрапивши до Індонезії й побачивши, як люди їдять, сидячи просто на тротуарах, а готується їжа там же, на узбіччі, кривила носом – фе, яка антисанітарія, тут у них що, армія спасіння польову кухню розвернула? І влаштовувала істерики нареченому: «Відведи мене в якесь людське місце поїсти, я ж тут з голоду помру!» І він відвів, і я ледь не вмерла, наївшись незрозуміло чого в дорогому японському ресторані для туристів, де ми були єдиними клієнтами.

З того часу маю святе правило: їсти там, де велика ротація покупців. Відтоді я уминала всі ті гострені мі-ачех – смажені макарони, як їх готують на Суматрі в провінції Ачех, – сидячи на циновках поряд із простим людом, аж за вухами лящало. Для вірнячка, як я вже казала, завжди згодиться свіжий перчик чилі у прикусочку… З дітьми, звісно, я ставлюся дещо обережніше до вуличної їжі, але якщо місце чисте і готують практично при тобі, то чом би й ні.

Ще треба бути в курсі, що не у всіх туалетах Індії (тобто майже в жодних) ви зустрінете туалетний папір. У мусульман взагалі дуже модно мати так званий гігієнічний душ, аби ним підмиватися після кожної потреби. Так то воно так, але якщо нема мила, то що робити з нечистою лівою рукою, котрою можна підтирати дупу, але не можна їсти?… Коротше, я так і не полюбила цих душів, завжди намагаючись носити з собою серветки. А от мій один знайомий з Росії просто від них був зафанатів на Шрі-Ланці – так, мовляв, зручно, чого у нас таких нема?! Я не питала його, як він із тим справлявся. Загадкова російська душа нарешті відчула себе у істоков – в Азії…

Крім сухих і вологих серветок (другі в нас так, для заспокоєння совісті й розмазування грязюки), варто з собою носити кишеньковий санітайзер, крихітну пляшечку для дезінфекції. Лікарі радять спиртовий, а не селевий – пахне не так приємно і сушить руки, але діє значно ефективніше. Головне з переляку до кісток собі ним руки не затріть, добре?

К.

Кемпінг

От ви, напевно думаєте: «Ну які намети, які кемпінги? Моя дитина достойна більшого». Тобто ви так точно думаєте, якщо «більше» для вас – це готель (про зірочки скромно промовчу) і за все життя ви в наметі спали один раз, п’яні в поході після дев’ятого класу.

Але навіть якщо походи у вас траплялися частіше і ви по Європах не встидалися їздити, розкладаючи намети в кемпінгах у Альпах чи коло моря, внутрішня Порядна Бабця однаково може сказати: «Ти що – дитину в антисанітарію?! То ти, доросла коняка, таке ще витерпиш, але скільки можна думати лише про себе?! Або дитині забезпеч ідеальну чистоту, або лишайся вдома. Пора вже нарешті жити для когось іще. Стати на людину подібним. Діти – це головне в твоєму житті».

Ага, точно. З цією логікою будь-хто, хто розмножився, автоматично осягнув сенс життя. Те, що діти – головне, вони і самі вам скажуть. Але ж (тільки не кажіть про це вашим батькам), ваше життя з початком життя дитячого закінчуватися й не думало. І якщо вірити психологам, щасливих дітей можна виховати лише на власному прикладі. Щаслива мама, задоволений тато, всі цьомаються, жартують, лізуть у гори, варять кашу на багатті, дивляться на овечок, кричать дурним голосом з гори – діти автоматично сприйматимуть життя подібним чином.