Наразі ж цей ековид транспорту я пробуватиму лише за кордоном. І не тому, що я сноб, котрий не може дитину на багажник посадити, а тому, що дві мої дитини на один багажник просто не влізуть, а якщо посадити одну спереду, іншу ззаду, не вимикаючи при цьому в них звук, то так ви мій притомний глузд і бачили. Ні, я ліпше в багажнику нашого універсала той вєлік до екосвідомої частини Європи доправлю, а там, у дикій природі, але по гарній дорозі дітей і повезу. А поки що вдовольнятимуся списком уже випробуваних способів пересування: автомобіль, літак, візок, поїзд, автобус, тролейбус, трамвай, катер, надувний човен, моторикша, річковий трамвай, кінь, верблюд, слон. Вибачте, якщо когось забула. Ах, ну так, саме когось – ніхто ж не відміняв людину як спосіб пересування дитини. Навіщо ж попридумувано всі ці слінги й рюкзаки-переноски?…

(Даруйте, але не можу тут бодай в дужках не помістити коротку нотатку про рідні поїзди.

Їхати з двома дітьми по два і три роки в українському потязі, з цим його повітряним туалетом – посадити дитину пісяти на льоту так, аби вона не оросила мені кеди, досі ще не вдалося – і загальною санітарною ситуацією, це пекло незгірш Індії. Логічно з цього витікає, що Індія десь така ж страшна, як наш пересічний потяг. Мені здається, в Кералі, в якому-небудь Форт-Кочі, вокзал явно чистіший за наш центральний київський.

Якщо чесно, індійські поїзди мені подобаються значно більше, ніж наші – більше в них життя на загал. Там весь час щось продають. На сніданок повз вас із неймовірними пахощами й галасом пронесеться омлет із чилі й часником чи ще якась масала-доза, у будь-який час доби в срібному бідоні хлюпотітиме пересолоджений і нереально смачний масала-чай чи кава зі згущеним молоком, продавці лотерейних білетів пропонуватимуть вам таку близьку багатомільйонну фортуну, рибалки пхатимуть у вікна смажену рибу, жіночки в найяскравіших у світі сарі пропонуватимуть найжирніші з пересмажених у світі солодощів, галасуватимуть школярі, чіплятимуться на ходу за перила чоловіки в костюмах і краватках, бабуся пхатиме поперед себе перелякану козу, а дядько – велосипед із прив’язаними до руля вниз головою живими курми…

Це якась така загальна ілюзія, що легше з дітьми їхати в купе потяга, ніж у машині. Вдруге долаючи не таку вже й велику відстань Київ – Чернівці, я переконуюся, що ліпше би їхала за кермом поганою дорогою. Вони б так само верещали і сходили з розуму, але принаймні були би прив’язаними до своїх крісел. І не буцали б ногами інших пасажирів. І не дерлися б на верхні полиці. І не облизували би віконне скло мені на зло. І не вмикали би свої скажені ляльки «Монстер Хай» на весь потяг. І не бігли би босі по вагону в пошуках обіцяного мною бабая в комплекті з міліцією…)

З.

Забавки в дорогу

У Кори нарешті з’явилися ляльки, якими вона реально почала гратися. Як не дивно, це Барбі і Кен. Ясна річ, імена їм треба змінювати, подумала я, спостерігаючи, як Кора величає їх просто «тьотя» і «дядя». Пропонувала там Варвару, Явдоху, Горпину, щоб бодай якось збити пафос ляльок, котрих не було в моєму пострадянському дитинстві. Корі нічого не підходило. Зате до нас підійшла Кая і сказала своє улюблене слово-паразит: «Пасіда!» Це в її версії «пасіба», один із моїх сильновживаних русизмів. Корі таке ім’я підійшло. Тепер у нас барбі, що зветься Пасіда. А Кена знаєте, як звати? Кена в нас звати Прівєт… Ще одним словом-паразитом, не дивлячись на щедрий вокабуляр моїх різномовних матюків, стала невинна «бляха-муха». Так ми і стали називати червоноволосу русалочку Аріель…

Питання про забавки, котрі брати в подорож, часто не менш важливе за питання функціонального одягу. Тобто одяг мусить бути не лише практичним, а деколи й красивим – дні народження обох моїх принцес припадають на літо, яке ми лише частково проводимо в Києві.

Два роки Кая святкувала в старому місті, за фортечними мурами Котору, задуваючи свічку на крихітному тістечку з качечкою, в той час як дорослі пили за її здоров’я мохіто по драконівських 8 євро за порцію. Лайфстайл принцеси вимагає відповідного рівня, так би мовити. Ну, проте дядю-офіціанта змусили ту свічку разів зо десять запалювати, поки обидві сестри не позадували її донесхочу.

І якщо одяг однієї дитини займає місця у півтора рази більше, ніж одяг дорослого, то з іграшками все ще складніше. «Дітки, що би ви хотіли взяти з собою?» – питаєш їх, розкривши порожні ще валізи і багажники. У відповідь вони несуть два самокати, велосипед, фарби, батальйон ляльок, конструктор (яким, до речі, ніколи вдома не граються), якісь баночки і коробочки, кеглі, м’ячики, відерця з лопатками, надуті надувні круги, лялькові візочки, подушечку і ковдру. «Це все?» Кивають головою, що все.

З цієї купи я вибираю по ляльці, по улюбленому покривальцю, пакую фарби і замальовки, здуваю надуті круги, беру мінімум відерко-лопаткового інвентарю (або не беру, якщо ми на літак – таке добро влітку всюди можна буде купити за три копійки, хіба що в дуже екзотичну країну летимо, де місцеві діти до такого не звикли). Все інше є в айпадах. Звісно ж, їх у мандрівці розіб’ють неодноразово, але цим мені епплівська техніка подобається: доки дисплей остаточно не розкришиться, планшет працюватиме.

До речі, страждає наше заощадливе серце лише при першому розбитті екрана. Кора так епічно його розтрощила, запхавши між двох стільців під час традиційної керальської вистави про демонів, що мій репет переміг усі страшні звуки шоу – аж актори до нас поприбігали, щоб утримати мене від дітовбивства. Ну а потім я вже звикла, та й екрани подешевшали вдвічі…

Знаю, зараз багато хто осудливо хитає головою з приводу такого раннього знайомства дітей із гаджетами. Так, їх і справді важко навчити цінувати матеріальні блага, якщо вони дісталися без жодних зусиль. Просто я гаджети розцінюю не як бонус для дітей, а як допомогу мені особисто. На відміну від телевізора, у смартфон чи планшет можна закачати розвивало, і поки дітьо бавиться, в нього є шанс хоч і по-китайськи рахувати навчитися.

Я дуже люблю природу, значно більш, ніж я люблю цивілізацію з її шаленим НТР, але з демотиватором штибу того, на якому американський хлопчик бавиться з айфоном, а тибетський дивується горобчику на долоні, дозволю собі не погодитися. Нормальна дитина – а я своїх беру за певний приклад нормальності – дивуватиметься будь-чому новому у своєму свіжому житті. Її захоплюватиме і шум ріки, і батут, і жук у траві, і нанотехнології, що вигадали для неї гру-бігалку з графітчиками, що тікають від поліцейських у метро.

Коротше, самі вирішуйте, що з собою брати. Тут ви і мені підказок наробити можете – я ж мама «бєзалабєрна». Одна моя подруга любить дитині пакувати купу іграшок-мініатюрок. Якщо таким нема ризику потрапити у вухо-горло-ніс дитині, то ідея гарна – їх багато влізе і в крихітний рюкзачок, котрий, до речі, змалечку слід привчати дитину носити собі самій.

Деякі авіалінії, як-от Emirates, бувають доста чілдрен-френдлі: мало того, що всіляких печеньок дітям надають, так ще і розмальовки видадуть, і олівці, і м’яких іграшок смішних. Так що вибираючи авіалінію, деколи треба забути про міф, що лоу-кост – це найкращий варіант. Реально буває дешевше взяти квиток у нормального перевізника. Ну і почуватися як людина, а не лох, котрого змушують купувати мівіну за дурні гроші, бо іншого їдла не передбачено, теж буває приємним.

Н.

Непал

Ну ясно, куди ж без нього. У цю країну я літала й їздила уже сім разів, десятий точно треба буде якось пишно відсвяткувати. Саме там я двічі завагітніла, почала і закінчила писати «Піцу Гімалаї», зустріла своє тридцятиріччя, нелегально горами перетнувши кордон із Китаєм, була там на шостому місяці вагітності з Корою, потім ще була там, без поняття, що я вагітна Каєю, й дивуючись, чого-то мені так важко йти ті нещасні пару сотень кілометрів… Коротше, список довгий. Однаково мені є до чого тягнутися – одна японська бабця була в Непалі аж сорок разів, під кінець таки виповнивши свою мрію: піднялася на шеститисячник Пісанг у свої 77 років.