У ті часи в МІ-5 з'явилася мрія: якщо пощастить, то вони зможуть узяти під контроль та маніпулювати всією мережею німецьких шпигунів у Британії. Взагалі, є дві причини перетворювати шпигунів на подвійних агентів замість того, щоб їх вішати. По-перше, якщо ворог думає, що шпигун ще живий, він не присилає нового (якого ми можемо і не схопити). По-друге, маючи можливість контрольовано надавати інформацію ворогові, ми можемо заплутати його стратегію.

— Звучить надто просто.

— Звісно ж, насправді це не так, — Террі відчинив вікно та видихнув на вулицю хмарку тютюнового диму. — Для того щоб така система працювала, вона має охоплювати абсолютно всіх агентів. Якщо в країні буде певна кількість справжніх агентів і їхня інформація суперечитиме тій, яку надаємо ми, то Абвер швидко про все здогадається.

— Здається, у вас тут цікаво, — резюмував Ґодліман.

Террі вперше за день усміхнувся.

— Ну, наші хлопці відразу тобі скажуть, що тут нелегко. Ненормований графік, стрес, розчарування. Але так, це цікаво, — він знову глянув на годинник. — А зараз я хочу познайомити тебе з одним видатним чоловіком. Ходімо до нього в кабінет.

Чоловіки піднялися сходами та пройшли кількома довгими коридорами.

— Його звати Фредерік Блоггс, і він ненавидить, коли з нього кепкують[24]. Ми переманили його зі Скотленд-Ярду — він працював інспектором в особливому відділі. Якщо тобі знадобляться руки чи ноги, звертайся до нього. Звання в тебе буде вищим, але ми тут не звертаємо на це особливої уваги. Думаю, ти і так все розумієш.

Террі й Ґодліман увійшли в маленьку, майже порожню кімнату, крізь вікно якої було видно лише глуху стіну. Гола підлога без килимів. На стіні — фотографія красивої дівчини, а на вішакові для капелюха — наручники.

— Фредерік Блоггс — Персіваль Ґодліман, — представив їх Террі. — Ну, на цьому я вас залишу.

За столом сидів невисокий кремезний блондин. «Мабуть, він ледь не завалив відбір за зростом, коли вступав у поліцію», — подумав Ґодліман. Краватка в нього була якогось несамовитого кольору, але відкрите обличчя та усмішка справляли загалом приємне враження. Професор міцно потис йому руку.

— Персі, я тут якраз збирався збігати додому на обід. Може, поїдете зі мною? Моя дружина готує чудові сосиски з картоплею, — Блоггс говорив із помітним акцентом кокні.

Не те щоб Ґодліман дуже любив сосиски та картоплю, але все одно погодився. Чоловіки пішки дійшли до Трафальгарської площі, а далі на автобусі поїхали в Гокстон[25].

— Я одружився з чудовою дівчиною, — повідомив Блоггс, — але готує вона геть паскудно. У мене щодня картопля з сосисками.

За вікнами автобуса пропливало місто. Минулої ночі знову бомбили, тому де-не-де досі курилися пожежі. Рятувальники та добровольці розбирали завали, заливали водою залишки пожеж та прибирали вулиці. З напівзруйнованого будинку вийшов чоловік, притискаючи до грудей дорогоцінній радіопередавач. Ґодліман повернувся до розмови:

— Так що, будемо разом ловити шпигунів?

— Саме так, Персі.

Будинок Блоггса стояв на вулиці в лінії абсолютно однакових будинків на три спальні. У крихітних садках перед фасадом усі вирощували овочі. Місіс Блоггс виявилася тією красивою дівчиною з фото, що висіло в кабінеті чоловіка. Вигляду неї був стомлений.

— Вона кермує машиною швидкої під час авіанападів. Так, серденько? — Блоггс пишався дружиною. Її звали Крістіна.

— Щоразу, коли я вранці їду додому, я навіть не знаю, чи буде мій дім і досі тут.

— Звісно, вона хвилюється лише про дім. Про мене — анітрохи.

На камінній полиці стояла медаль у спеціальному футлярі.

— А це за що? — спитав Ґодліман.

— Він відібрав рушницю в злочинця, який грабував пошту, — відповіла Крістіна.

— Та ви нічогенька парочка!

— А ви одружений, Персі? — спитав Блоггс.

— Удівець.

— О, співчуваю.

— Моя дружина померла від туберкульозу в 1930-му. Дітей у нас не було.

— Ми теж не квапимося. Як тут народжувати, коли світ у такому стані?

— Фреде, годі, людям це не цікаво, — урвала його Крістіна, виходячи на кухню.

Посеред кімнати стояв квадратний стіл, за яким вони обідали. Ця пара зворушила Ґодлімана — він навіть згадав Елеонору, хоча вважав, що вже давно впорався з тими почуттями. Мабуть, це все вплив війни.

Крістіна дійсно жахливо готувала. Сосиски підгоріли, і Блоггс щедро заливав їжу кетчупом. Ґодліман з полегшенням зробив так само.

Коли чоловіки повернулися на Вайтхол, Блоггс ознайомив Ґодлімана з відомостями про неідентифікованих шпигунів, які працювали в Британії.

Дані про них надходили з трьох джерел. Перше — імміграційна служба міністерства внутрішніх справ. Паспортний контроль уже давно був підпорядкований військовій розвідці. Ще з часів минулої війни велися списки іноземців, які в'їхали в країну, але не виїхали, не отримали громадянства і не померли. На початку нового військового конфлікту всіх людей із таких списків викликали та розділили на три групи. Спочатку заарештували лише групу «А», але влітку 1940 року (здебільшого через галас, що зчинили журналісти) затримали і всіх решту. Декого з іммігрантів знайти не вдалося — ось вони й могли виявитися шпигунами. Відомості про них були в Блоггса.

Друге джерело — радіопередачі. Підрозділ «С» відділу МІ-8 цілодобово прослуховував ефір, шукаючи будь-що, що точно не надходило від «своїх». Усі такі повідомлення передавали в Державну школу кодування та шифру, яку нещодавно перемістили з Берклі-стрит у Лондоні за місто в Блетчлі-парк. Насправді, це була зовсім не школа, а швидше клуб чемпіонів із шахів, музикантів, математиків та любителів кросвордів, які вірили, що якщо одна людина змогла винайти шифр, то інша зможе його розгадати. Усі повідомлення, що надходили з Британії, але не належали жодній із відомих служб, вважалися шпигунськими. Ті послання, які вдалося розшифрувати, теж були в Блоггса.

Третє джерело — подвійні агенти. Їхня користь була доволі сумнівною, однак завдяки інформації, яку вони отримували від Абверу, вдалося взяти кількох нових шпигунів, а також виявити одну громадянку Британії — Матильду Крафт із Борнмута[26], яка поштою надсилала гроші Сніжку. Зараз вона перебуває у в'язниці Голловей. Проте навіть подвійні агенти нічого не знали про найцінніших для німців професійних шпигунів, які точно перебували на території Британії. Були навіть докази: наприклад, хтось привіз із Німеччини передавач для Сніжка та залишив його на вокзалі. Шпигуни були або вкрай обачливі, або ж Абвер майстерно замітав сліди, але подвійним агентам німці себе не виказували.

Та все ж певні підказки таки були.

Інші джерела інформації теж брали до уваги. Спеціалісти постійно працювали над удосконаленням методів тріангуляції, за допомогою яких визначають місце відправлення радіопередачі, а в МІ-6 активно відновлювали мережу агентів у Європі, яку зруйнувала німецька армія.

Загалом, будь-які (навіть найдрібніші) відомості збиралися в Блоггса.

— Іноді це просто бісить, — сказав він. — Тільки погляньте на ось це.

Він витяг із теки запис довгої радіопередачі про плани Британії щодо експедиційного корпусу у Фінляндії.

— Ось це отримали на початку року. Інформація просто бездоганна. Його намагалися засікти, але просто посеред передачі він замовк — без жодної об'єктивної причини. За декілька хвилин він продовжив, але встиг закінчити, перш ніж хлопці визначили його місце перебування.

— А що таке «Привіт Віллі»?

— А ось це дуже важливо, — Блоггс спалахнув завзятістю. — Ось уривок ще одного повідомлення, недавнього. Дивіться: тут теж «Привіт Віллі». Але цього разу він отримав відповідь. До нього звертаються «Die Nadel».

— Голка[27].