Дружки нареченої теж мали дещо однотипний вигляд: звичайні сільські дівчата. Але сама наречена — ні. Вона була схожа на свою матір: темно-руде густе волосся з чудовим блиском, овальне обличчя, широко посаджені бурштинові очі. Коли Люсі подивилася на священика своїм прямим відкритим поглядом і мовила: «Я згодна», — в останнього промайнула думка: «Господи, та вона дійсно погодилася!» Дивна думка, як для священика посеред весілля, чи не так?

Родина нареченого теж мала спільні для всіх особливості. Батько Девіда був юристом, який під професійно насупленими бровами ховав свою неймовірно чуйну душу. У минулій війні він дослужився до звання майора й усі ці військово-повітряні сили та повітряну війну вважав тимчасовими непорозуміннями, які скоро владнаються. На батька не був схожий ніхто з присутніх. Навіть його син, який стояв біля вівтаря та присягався кохати свою дружину до смерті (яка, борони Боже, може опинитися ближче, ніж здається). Усі рідні Девіда походили на його матір, яка сиділа поруч із батьком: майже абсолютно чорне волосся, темна шкіра та довга витончена постать.

Девід був найвищим у родині. Минулого року завдяки цьому він побив рекорд Кембриджського університету зі стрибків у висоту. Девід вважався вродливим юнаком. Його обличчя навіть можна було б назвати жіночним, якби не темна тінь бороди, яку він голив двічі на день. Хлопець мав довгі вії, розумний погляд (він таким і був) та якийсь надто чуттєвий вираз обличчя (хоча вразливим Девіда ніхто не вважав).

Загалом, ідилічна картина: двоє щасливих вродливих молодих людей із поважних і досить заможних родин (такі сім'ї являють собою кістяк країни) беруть шлюб у чудовій сільській церкві погожого літнього дня.

Коли молодих оголосили чоловіком та дружиною, матері й бровою не повели, а батьки удвох розплакалися.

Іще одна пара вологих від шампанського губ мазнула Люсі по щоці. Дівчина вже вкотре подумала, що це просто варварська традиція. Вочевидь, звичай цілувати наречену усім присутнім прийшов зі ще більш диких часів, коли кожен чоловіку племені мав право... Загалом, уже давно пора назовсім забути про цю дурнувату традицію.

Люсі заздалегідь знала, що ця частина весілля подобатиметься їй найменше. Якщо ще шампанське було їй до смаку, то курячі ніжки та краплі ікри на величезних шматках хліба не викликали в неї захвату, як і нескінченні фотографування, тости та масні жарти про медовий місяць. Щоправда, могло бути й гірше. У мирні часи її батько точно б улаштував усе це в Альберт-холі.

Уже вдев'яте Люсі зичили, щоб усі сімейні негаразди «були просто дрібницею», а хтось більш оригінально побажав, щоб «у садку росли не тільки квіточки». Дівчина вже втомилась потискати численні руки та вдавати, що не чує коментарів на кшталт «ох і заздритиму я Девіду сьогодні вночі». Сам наречений подякував батькам Люсі за те, що довірили йому таку чудову дочку — наче вона була якоюсь річчю в пишній обгортці, вартою лише найкращого власника. У відповідь батько дівчини проголосив щось геть нісенітне в стилі: «Я не втратив дочку, а здобув сина». Узагалі весь цей захід був неймовірно дурним, але чого не зробиш задля батьків.

Звідкись із бару підвалив далекий родич напідпитку, й Люсі ледве стрималася, щоб не здригнутися всім тілом.

— Девіде, це дядечко Норман, — познайомила вона свого уже чоловіка з родичем.

Останній важко стиснув худу долоню Девіда.

— Ну що, хлопчику, коли заступаєш на службу?

— Завтра, сер.

— Як? І медового місяця не матимеш?

— Лише одну добу.

— Та ти ж, мабуть, щойно пройшов навчання?

— Так, але я вже давно вчився літати. Ще у Кембриджі. У них не вистачає пілотів, тож я, мабуть, уже завтра матиму перший виліт.

— Ну годі вже, Девіде, — тихенько спробувала зупинити його Люсі, але на неї ніхто не звернув уваги.

— На чому літатимеш? — захоплено поцікавився дядько.

— На «спітфайрі». Учора бачив свою пташку — красуня, — Девід уже почав використовувати популярний серед пілотів сленг: пташка, ящик із крилами, бандит на другу годину. — У неї вісім кулеметів, може літати до 350 вузлів, а віражі закладає чи не в ящику з-під черевиків!

— Просто чудово! Ви, мабуть, дасте на горіхи тому Люфтваффе[17], еге ж?

— Ми вчора в них шістдесят одиниць збили — і лише одинадцять машин втратили, — у голосі Девіда було стільки гордості, наче він сам їх збивав. — А позавчора вони намагалися прорватися у Йоркшир — так тікали назад у Норвегію, лише п'яти блищали! А ми не втратили жоден борт!

Дядько Норман із п'яною запальністю ухопив Девіда за плече:

— Ніколи, — помпезно почав він цитувати, — так багато не були так сильно зобов'язані стільком небагатьом. Черчилль так сказав.

Девід вичавив із себе ввічливу усмішку.

— Мабуть, він мав на увазі рахунки за продовольство.

Люсі ненавиділа, коли люди перетворювали кровопролиття та руйнацію на щось банальне.

— Девіде, нам уже час переодягатися, — урвала вона їхню розмову.

В окремих машинах вони поїхали додому до Люсі, де її мати допомогла їй зняти весільну сукню та почала:

— Люба, я не знаю, чого ти чекаєш від сьогоднішньої ночі... але ти маєш дещо знати...

— Мамо, припини це, мені ніяково! — перебила її Люсі. — Ти років на десять запізнилася з цією промовою. Надворі ж 1940-й!

Мати почервоніла.

— Ну добре, люба, — м'яко погодилася вона. — Але якщо тобі треба буде з кимось поговорити...

Тут Люсі збагнула, що її матері знадобилися неабиякі зусилля, щоб наважитися на цю розмову.

— Дякую, — дівчина торкнулася її руки. — Звісно, я звернуся до тебе.

— Ну гаразд. Якщо щось знадобиться, погукай мене, — мати поцілувала дочку в щоку і вийшла.

Люсі залишилася сидіти перед дзеркалом у нічній сорочці, розчісуючи волосся. Вона вже знала, чого очікувати від цієї ночі. Приємні спогади розпалювали пристрасть. Зваблення було добре сплановане, хоча в Люсі тоді не виникало жодної підозри щодо того, що Девід міг бодай щось таке планувати.

Це трапилося в червні, за рік після їхнього знайомства на балі-маскараді. Вони бачилися що два тижні, а ще Девід провів з родиною Люсі більшу частину великодніх канікул. Батькам вибір дівчини подобався: красивий, розумний хлопець, джентльмен із того самого прошарку суспільства, що й їхня родина. Батько Люсі казав, наче Девід дещо свавільний, але мама переконувала його, що поміщики вже шістсот років так кажуть про студентів. Мати дівчини вважала, що юнак добре ставитиметься до своєї дружини, а це найголовніше. Так ось, у червні Люсі поїхала до Девіда на всі вихідні.

Його сім'я жила у вікторіанській копії фермерського будинку вісімнадцятого століття: квадратна споруда з дев'ятьма спальнями та терасою з чудовим краєвидом на сад. Люсі більш за все вразило те, що люди, які його саджали, знали, що не доживуть до того дня, коли дерева виростуть. У домі панувала невимушена атмосфера, закохані пили пиво на терасі, насолоджуючись літнім теплом. Саме тоді Девід і розповів, що разом з іншими чотирма хлопцями з університету записався на курси пілотів військово-повітряних сил. Він хотів літати на винищувачі.

— Я непогано літаю, — казав він, — а коли війна набиратиме обертів, їм знадобиться багато пілотів. Кажуть, що цього разу вирішальні битви відбуватимуться в повітрі.

— Тобі зовсім не страшно? — тихо спитала Люсі.

— Анітрохи! — відповів юнак, а потім прикрив очі долонею та зізнався. — Дуже страшно.

Люсі подумала, що він неймовірно хоробрий, і стисла його руку.

Пізніше закохані взяли купальні костюми та пішли на озеро. Вода була чиста та прохолодна, сонце ще припікало, тому Люсі й Девід радісно хлюпалися коло берега, наче насолоджувалися останніми хвилинами дитинства.

— Добре плаваєш? — спитав він.

— Точно краще, ніж ти!

— Тоді гайда наввипередки! До острова?

Люсі затулила долонею очі й подивилася на сонце, удаючи що й не здогадується, як звабливо виглядає в мокрому купальнику. Островом хлопець назвав невеличку купку кущів та дерев, які росли ярдів за сто від берега посеред озера. Дівчина опустила руки і гукнула: