Перша ночі. Фабер востаннє оглянув кімнату. Про докази можна не хвилюватися, бо його відбитки пальців однаково є всюди, а в поліції не буде жодних сумнівів щодо того, хто саме скоїв вбивство. Ніяких особливих почуттів до цього будинку чоловік не мав. Хоч Фабер і прожив тут два роки, він не вважав це місце своєю домівкою.

Проте цей будинок навчить його на все життя ставити засув на двері.

Фабер вимкнув світло, взяв речі, тихенько спустився сходами вниз і вийшов у ніч.

2

Генріх II був не таким, як інші англійські королі. У ті часи, коли про короткострокові ділові візити ніхто й не чув, він примудрявся стрибати між Англією та Францією з такою швидкістю, що люди почали говорити про його надприродні здібності. Звісно, ці чутки король і не думав спростовувати. У 1173 році в червні чи вересні (залежно від того, яким джерелам довіряти) Генріх II приїхав до Англії та повернувся назад до Франції так швидко, що жоден літописець того часу про це не дізнався. Пізніше історики знайшли докази цього візиту в звітах скарбівні. У ту пору королівство Генріха II переживало атаку військ його синів із півночі та півдня — на кордоні з Шотландією та на півдні Франції. Нащо ж він приїздив? Із ким він зустрічався? Чому цей візит залишався таємницею в часи, коли чутки про магічні сили могли перемогти цілу армію? Якою була мета того приїзду?

Саме це й намагався з'ясувати Персіваль Ґодліман улітку 1940 року, коли солдати Гітлера серпом пройшлися полями Франції, а англійці кривавим потоком повзли на рідну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.

Професор Ґодліман знав про Середньовіччя більше, ніж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» — пандемію чуми XIV століття — змінила чи не всі погляди про розвиток Середньовіччя та здобула таку популярність, що її навіть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успіхів, Персіваль Ґодліман вирішив приділити увагу більш раннім періодам історії, які ще важче піддавалися вивченню.

О пів на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабінет і побачила, що Персіваль Ґодліман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовічної латини на англійську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумілим. Жінці не подобалася кімната з рукописами: в ній пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стільки замків, що приміщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспішала на обід у сад на Ґордон-сквер.

Ґодліман стояв біля кафедри на одній нозі. Світло, відбиваючись від книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовічного ченця, який нерухомо вартує своє творіння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Ґодліман — невеличкий чоловіку твідовому костюмі з покатими плечима та зіпсованим зором — її помітить. До речі, якщо витягти професора із Середньовіччя, то він може бути цікавим співрозмовником. Жінці довелося знову покашляти, щоб привернути до себе увагу:

— Професоре Ґодліман?

Він підвів на неї погляд і усміхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й більше скидався на чийогось ненормального батька.

— Вітаю! — вигукнув він здивовано, наче зустрів сусіда посеред пустелі Сахара.

— Ви просили нагадати про обід із полковником Террі у «Савої».

— О, так! — професор витяг з кишеньки годинника. — Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дійти туди пішки.

— Я принесла ваш протигаз.

— О, дуже дякую! — чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. — Як думаєте, треба одягнути пальто?

— Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?

— Так-так, дякую, — він поклав записник до кишені та вийшов.

Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.

Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.

— Доброго дня, дядьку Ендрю, — сказав професор до молодшого брата своєї матері.

— Як життя, Персі?

— Пишу книгу про Плантагенетів[12], — Ґодліман сів на вільний стілець.

— І досі тримаєш рукописи в Лондоні? Дивно.

— Чому?

Террі підпалив наступну цигарку.

— Вивозь їх із міста — на випадок бомбардування.

— А треба?

— Половину Національної галереї закопали десь в Уельсі. Молодий Кеннет Кларк[13] кумекає краще, ніж ти. До речі, тобі й самому було б добре поїхати звідси, доки є така можливість. У тебе, мабуть, небагато учнів залишилося, еге ж?

— Небагато, це точно, — професор узяв меню в офіціанта. — Дякую, аперитиву не треба.

Террі меню не взяв.

— Серйозно, Персі, навіщо ти тут сидиш?

Очі Ґодлімана спалахнули, наче проектор, — мовби він подумав про щось уперше відтоді, як увійшов.

— Треба евакуювати дітей і таких геніїв нації, як Бертран Расселл[14]. А я... Якщо я поїду, то це матиме такий вигляд, наче я тікаю та дозволяю іншим битися за мене. Може, це і не дуже логічно, але справа не в логіці, а в почуттях.

Террі всміхнувся, наче саме це він і очікував почути від Ґодлімана, проте одразу змінив тему й опустив очі в меню.

— Заради ж Бога! Пиріг лорда Вултона?[15]

— Я певен, що там лише картопля та овочі.

Коли принесли замовлення, Террі запитав:

— Що думаєш про нового прем'єр-міністра?

— Просто віслюк, але Гітлер — теж дурень. Однак поглянь, як далеко він зміг зайти. А ти що думаєш?

— Ну, нас Вінстон влаштовує. Він хоча б схильний до агресивних дій.

— Нас? Ти що, знову в грі?

— Насправді я ніколи не виходив з неї.

— Але ж ти казав...

— Персі, хіба ти не знаєш, що в армії є такі підрозділи, в яких службовці заперечують свою причетність до них?

— Нічого собі! Увесь цей час...

Принесли першу страву, й чоловіки відкрити пляшку білого бордо. Ґодліман замовив запеченого лосося і замислився. Зрештою Террі спитав:

— І досі думаєш над тим, що я сказав?

Професор кивнув:

— Згадав, як був молодий. Страшні були часи, — у голосі Ґодлімана вчувалася ностальгія.

— Війна тепер інакша. Нині мої хлопці не вештаються в тилу ворога, рахуючи намети. Хоча ні, вештаються, звичайно, але це вже не відіграє такої важливої ролі. Зараз ми просто перехоплюємо радіоповідомлення.

— А хіба їх не зашифровують?

— Можна ж розшифровувати, — знизив плечима Террі. — Зараз ми дізнаємося про все необхідне саме таким чином.

Ґодліман озирнувся довкола — нікого не було. Хоча, звісно, Террі не треба було нагадувати, що безтурботні балачки можуть коштувати життя.

Полковник продовжив:

— Моя робота — пересвідчуватися, що в них немає потрібної інформації щодо нас.

На друге чоловікам принесли курячий пиріг. Яловичину вже не подавали. Ґодліман мовчки слухав Террі.

— Кумедний цей Канаріс. Адмірал Вільгельм Канаріс, голова Абверу. Я колись зустрічався з ним перед тим, як все це почалося. Йому подобається Англія, і він не дуже в захваті від Гітлера. У будь-якому разі нам відомо, що він отримав наказ розпочати масштабну розвідоперацію проти нас, щоб підготуватися до наступу. Проте Канаріс не надто старається. Ми заарештували їхнього найкращого шпигуна в перший же день після оголошення війни — він заразу в'язниці Вандсворт. Шпигуни Канаріса — нетямущий народ: старі бабусі в пансіонах, навіжені нацисти, дрібні злодії...

— Годі вже, старий, це занадто, — урвав Ґодліман. Від люті та нетями його аж трусило. — Це ж усе таємна інформація! Я не хочу цього знати!

Террі залишався цілковито спокійним.