Звісно, вони не повернуться. Не раніше, ніж закінчиться війна. Та Люсі не стала нікому поки що цього говорити. Тато спустився назад у човен, і той почав відпливати широкою дугою. Люсі махала на прощання, аж поки човен не зник за мисом.

Том заходився штовхати візок, тому Люсі взяла пакунок чоловіка. Від початку причалу на верхівку проклали довгу круту рампу, що містком нависала над пляжем. Дівчині було б важко штовхати візок угору, але Том наче анітрохи не напружувався.

Будинок був просто чудовий. Низеньку сіру будівлю захищав від вітру невеличкий пагорб. Усі дерев'яні частини дому нещодавно пофарбували, а просто біля вхідних дверей ріс кущ диких троянд. З димаря виривалися кучеряві хмарки, які швидко відносив вітер. Крихітні віконця дивилися на затоку.

— Мені подобається! — оголосила Люсі.

Усередині було прибрано, будинок нещодавно провітрили. Кам'яна підлога ховалася під товстими килимками. Усього було чотири кімнати: на першому поверсі — сучасна кухня та вітальня з каміном, а на другому — дві спальні. Одну частину будинку нещодавно переобладнали, щоб провести воду.

Одяг уже був складений у шафи, у ванні на молодят чекали рушники, а на кухні — їжа.

— Ходімо в комору, я ще дещо маю показати.

Коморою виявився звичайний сарай позаду будинку.

Усередині стояв новенький блискучий джип.

— Містер Роуз казав, що його спеціально обладнали так, щоб молодий містер Роуз міг кермувати, — почав Том. — Машина має автоматичну коробку передач, а гальма та акселератор виведені на ручки на кермі, — старий наче завчив абсолютно незрозумілі для нього слова.

— Девіде, хіба це не чудово!

— Неймовірно чудово. Тільки куди мені на ньому їздити?

— Ви завжди будете званим гостем у мене — заходьте на люльку та ковточок віскі. Я давно вже чекаю на сусідів, — люб'язно запросив Том.

— Дякую, — відповіла за чоловіка Люсі.

— А це генератор, — Том розвернувся та вказав на машину. — У мене такий самий. Ось сюди треба заливати пальне. Він видає змінний струм.

— Дивно. Зазвичай маленькі генератори видають постійний, — зауважив Девід.

— Мені казали, що так безпечніше. Сам я не дуже знаюся на цьому.

— Так і є. Якщо ось це ударить струмом, то просто відкине в інший бік кімнати, а ось постійний струм відразу вб'є.

Том вийшов із ними з сараю та став прощатися:

— Ну, ви тут влаштовуйтесь, а я маю доглядати за вівцями. А, ще забув сказати. У разі необхідності я можу зв'язатися з великою землею по бездротовому радіо.

— У вас є радіопередавач? — здивувався Де від.

— Ага, — гордо підтвердив старий. — Я офіційно стежу за ворожими літаками. У Королівському корпусі спостереження.

— І що, хоч один вже бачили?

Люсі вмить почервоніла через неприхований сарказм у голосі Девіда, але Том нічого не помітив.

— Поки що ні.

— Молодець!

Із тим Том пішов.

— Та він же просто хоче допомогти, — у голосі Люсі чувся докір.

— Багато хто хоче, — гірко відповів Девід.

Ось у цьому й полягала головна проблема.

Люсі не стала продовжувати розмову і вкотила візок зі своїм скаліченим чоловіком у їхній новий дім.

Коли Люсі попросили поговорити з психологом у лікарні, вона злякалася, що в Девіда пошкоджений мозок. Але виявилося, що справа не в цьому.

— Його голова в повному порядку, якщо не брати до уваги гематому на лівій скроні, — заспокоїв її психолог. — Але втрата обох ніг — неабияка травма, і ніхто не може передбачити, як вона вплине на психічний стан. Скажіть, чи дуже Девід хотів стати пілотом?

Люсі задумалася.

— Він боявся війни, але дуже хотів літати.

— Тоді йому знадобиться вся ваша підтримка. І витримка. Я можу передбачити лише те, що якийсь час він буде гнівливим та неприємним. Йому потрібна любов. І відпочинок.

Що б там не казав лікар, але в перші декілька місяців на острові Девіду, здавалося, все це було не потрібне. Вони з Люсі навіть не кохалися — може, чоловік чекав, поки його рани повністю загояться. Відпочинок теж був йому не потрібен: Девід присвятив увесь свій час вівчарству. Його джип із візком на задньому сидінні без упину літав островом. Чоловік будував паркани вздовж небезпечних прірв, відстрілював беркутів, допомагав Тому муштрувати молодого собаку, коли стара Бетсі почала втрачати зір, випалював верес, а весною майже кожну ніч проводив у вівчарні, допомагаючи тваринам розродитися. Якось він повалив величезну стару сосну та два тижні знімав із неї кору й розпилював на зручні полінця для каміна. Девід насолоджувався важкою фізичною працею. Щоб працювати сокирою чи дерев'яним молотком, йому доводилося міцно прив'язувати себе до візка, закріплюючи тіло на місці. З деревини чоловік вирізав дві булави та займався з ними, аж поки в Тома не з'являлося для нього іншої роботи. М'язи рук і спини в Девіда стали такі великі, що він запросто міг би виграти змагання з бодибілдингу.

Готувати, мити посуд чи прибирати чоловік рішуче відмовлявся.

Не можна сказати, щоб Люсі була нещасна. Над усе вона боялася, що Девід просто сидітиме біля каміна та гнітитиметься через свою нещасну долю. Звісно, її дещо хвилювала пристрасть, з якою він брався до роботи, але це все одно краще, ніж овочем сидіти у кріслі.

Про дитину Люсі повідомила на Різдво. Вранці вона подарувала Девіду бензопилу, а він їй — шматок шовку. На вечерю прийшов Том і приніс дикого гусака, якого вони й приготували. Після святкової вечері Девід відвіз вівчара додому, а коли повернувся, Люсі запропонувала випити скляночку бренді.

— У мене є ще один подарунок для тебе, але відкрити його можна буде лише у травні.

— Про що це ти говориш? — розсміявся він. — Скільки чарок ти перехилила, поки мене не було?

— У нас буде дитина.

Він витріщив на неї широко розплющені очі, а потім хихикнув:

— Саме цього нам і не вистачало...

— Девіде!

— Господи... та коли ж це, в біса, сталося?

— Не так вже й складно здогадатися, — прикро відповіла вона. — За тиждень до весілля. Просто диво, що дитина пережила аварію.

— Ти вже ходила до лікаря?

— Та коли б?

— Тоді звідки ти знаєш?

— Та звідти, що в мене спинилися місячні, груди страшенно болять, мене нудить вранці, а мій живіт став на чотири дюйми більший, ніж раніше. Якби ти хоч іноді дивився на мене, для тебе це не стало б новиною!

— Ну гаразд.

— Та що з тобою таке? Ти ж маєш радіти!

— О, ну звичайно ж. Може, у мене народиться син і я водитиму його на прогулянки та вчитиму грати у футбол. Може, він ростиме й хотітиме бути схожим на свого батька — героя війни! Клятого безногого блазня!

— Девіде, — прошепотіла Люсі, опускаючись на коліна біля його крісла. — Девіде, будь ласка, не треба так думати. Твій син поважатиме тебе. І він хотітиме бути схожим на тебе, бо ти зміг узяти під контроль своє життя, бо ти у візку можеш робити вдвічі більше за будь-якого здорового чоловіка, бо ти мужньо та оптимістично справляєшся зі своїми труднощами.

— Годі вже твого співчуття, — урвав він. — Ти говориш, як фальшива святоша.

Люсі підвелася.

— Не вдавай, наче це моя провина. Чоловіки теж мають удаватися до засобів захисту.

— Тільки не тоді, коли треба захищатися від невидимих вантажівок у затемненні!!!

Вони обоє знали, що це вкрай слабке виправдання, і Люсі нічого не відповіла. Різдво зі свята раптом перетворилося на якусь нісенітницю. Усі ці клаптики кольорового паперу та стінах, ялинка, залишки гусака — до чого тут усе це? До чого тут її життя? Що взагалі Люсі робить на цьому нудному острові з чоловіком, який наче зовсім її не кохає? Навіщо народжувати дитину, яку вона не хоче? Чому б... Можна ж... Узагалі-то їй більше нікуди іти й більше нічого робити. Вона вже не може бути ніким, крім місіс Девід Роуз.

— Піду спати, — зрештою мовив Девід.

Він викотився на візку в коридор, виліз із крісла та задки заповз на другий поверх. Почулося, як він дотягнувся до ліжка, — потім під вагою його тіла скрипнув матрац. У куток кімнати впав його одяг, і ліжко ще раз скрипнуло, коли він влігся.