22

Блоггс швидко мчав крізь нічну темряву в конфіскованому «Санбім-Талбот» із двигуном збільшеної потужності. Горбисті шотландські дороги були слизькими від дощу, а де-не-де навіть провалювалися у великих калюжах. Злива заливала скло, а на верхівках пагорбів дуло так, що здавалося, ніби машину просто скине в болото. Миля за милею Блоггс вдивлявся в крихітний шматочок скла, який розчищало двірником, намагаючись розгледіти дорогу через зливу. На північ від Единбурга чоловік випадково задавив трьох зайців. Колеса машини просто розплющили їхні крихітні тіла. Який жах. Швидкість він не скинув, але ще довго думав, чому взагалі ті створіння не сплять уночі.

Від постійної напруги почала боліти голова, а від сидіння в одній позі Блоггсу заломило спину. А ще хотілося їсти. Він відкрив вікно, щоб нічний вітер хоч трохи його збадьорив, але чоловіка просто залило дощем, тому довелося відмовитися від цієї ідеї. Блоггс чомусь загадав Голку — чи Фабера, чи як там він зараз себе називав, — у шортах і з кубком у руках. Щаслива усмішка. Було видно, як він радів цій перемозі. Зараз Голка був на добу попереду і мав перевагу, бо тільки він один знав, куди саме прямує. Блоггс із задоволенням позмагався би з ним, якби так багато не стояло на карті.

На мить чоловік задумався, що робитиме, коли опиниться сам-на-сам з Фабером. «Застрелю його, мабуть, поки він мене не вбив», — подумав Блоггс. Голка — професіонал, із такими людьми не жартують. Найчастіше шпигунами стають любителі: розчаровані революціонери, як праві, так і ліві; романтики, зачаровані шпигунськими історіями; люди, що шукають грошей чи уваги жінок, а ще жертви шантажу. Професіоналів було мало, і ось вони й були дійсно небезпечними, бо знали свою справу. І не знали жалю.

В Абердині Блоггс був за годину чи дві до світанку. Ще ніколи він так не радів тьмяним вуличним ліхтарям. Чоловік і гадки не мав, де тут поліцейський відділок, і було ще занадто рано, щоб запитати в когось. Він їхав, аж поки не побачив знайомий блакитний ліхтар (звісно, теж приглушений задля маскування).

Припаркувавши машину біля дверей, Блоггс кинувся усередину. Тут на нього вже чекали, а на телефоні якраз був Ґодліман — місцеві поліцейські сприймали його як великого начальника з Лондона. Його запросили в кабінет Алана Кінсайда, головного детектива-інспектора. Крім нього й чоловіка, віком десь за п'ятдесят, у кабінеті було ще троє офіцерів. Присутні потисли один одному руки й Блоггс миттю забув їхні прізвища.

— Швидко ж ви доїхали з Карлайла! — зауважив Кін сайд.

— Ледь не розбився, — відповів Блоггс. — У вас тут не знайдеться якогось бутерброда?..

— Ну звісно ж, — Кінсайд висунувся за двері і щось крикнув. — Зараз принесуть.

Стіни тут були білі та вже потерті, під ногами скрипіли дошки підлоги, а всі меблі виявилися вкрай прості: стіл, декілька стільців і шафа для документів. Ніяких прикрас, жодних фотографій чи особистих речей. Просто на підлозі стояла таця із брудними чашками, а в повітрі висів густий тютюновий туман. Відразу відчувалося, що тут працювали всю ніч.

Кінсайд носив маленькі вуса, уже з сивиною, та окуляри. Високий, на вигляд розумний, у сорочці з короткими рукавами та штанах на підтяжках — типовий британський поліцейський. На таких тримається вся Англія. Він говорив із відчутним місцевим акцентом — видно було, що чесно просувався по службі. Зважаючи на його вік, він це робив повільніше, ніж Блоггс.

— Що вам відомо про цю справу? — запитав Блоггс.

— Небагато. Ваш головний, Ґодліман, каже, що вбивства в Лондоні — найменше, за що його можна заарештувати. Ми знаємо, звідки ви, тому неважко второпати, що тут до чого. Очевидно, що він небезпечний шпигун.

— Саме так, — підтвердив Блоггс.

Той кивнув.

— Що ви вже встигли зробити?

Кінсайд закинув ноги на стіл.

— Він же приїхав два дні тому, правильно?

— Так.

— Власне, тоді ми й почали його шукати. У нас є фото — думаю, зараз уже в кожного поліцейського в графстві воно є.

— Добре.

— Ми перевірили готелі та пансіонати, вокзал та автостанцію. Перевіряли уважно — хоча спочатку ми й не знали точно, що він тут. Щоправда, результатів нуль. Зараз ми знову перевіряємо, але особисто я переконаний, що він відразу поїхав з Абердина.

У кабінет увійшла жінка у формі констебля з чашкою чаю та великим сандвічем із сиром. Блоггс щиро подякував і поспіхом відкусив шматок.

Тим часом Кінсайд продовжував:

— Перший поїзд із вокзалу відійшов сьогодні вранці — наші люди його перевірили. І автобуси теж. Тож якщо він звідси поїхав, то або вкрав автівку, або ж його хтось підібрав. Про крадіжку машин поки що не повідомляли.

— От дідько, — Блоггс проковтнув великий шматок сандвіча. — Важко ж тепер буде вийти на його слід.

— Думаю, саме тому він і обрав такий варіант.

— Ще він міг би піти морем.

— У той день виходили тільки маленькі човни — на таких важко сховатися, щоб команда не помітила. Відтоді в море ніхто не виходив через шторм.

— А як щодо вкрадених човнів?

— Повідомлень не було.

Блоггс знизив плечима.

— Якщо погода така, що в море однаково не вийти, то власники човнів досі можуть і не знати, що судно вкрали.

— Шефе, ми про це не подумали, — зауважив один із офіцерів.

— Дійсно, — погодився Кінсайд.

— Може, звернемося до начальника порту? Він міг би перевірити наявність суден.

— Повністю згоден, — Кінсайд уже набирав номер, тримаючи слухавку. — Капітане Дуглас? Кінсайд говорить. Так-так, я знаю, що нормальні люди сплять. Та я ще й не почав. Хочу вигнати вас надвір під дощ, уявіть-но. Так-так, під дощ.

Офіцери засміялися, а Кінсайд прикрив слухавку рукою і зауважив:

— Це про моряків кажуть, що вони лаються як чортзна-що? Думаю, це абсолютна правда, — і знову заговорив у телефон. — Треба обійти всі причали та відмітити, яких суден зараз немає на місці. За виключенням тих, місцерозташування яких вам достеменно відоме. Запишіть мені їхні назви та адреси власників. І телефони, якщо є. Ага. Так. Я знаю. Ну, тоді з мене навіть дві. І вам теж доброго ранку, — Кінсайд повісив слухавку.

— Що, добряче вам дісталося?

— Якби я зробив зі своїм жезлом те, що він радив, я б ніколи більше не зміг сидіти. Думаю, на перевірку йому знадобиться десь півгодини, — Кінсайд закінчив жартувати й перейшов до справи. — А потім ще години дві нам треба, щоб перевірити адреси. Це хороша версія, але я все одно схиляюся до того, що шпигуна хтось підібрав.

— Я теж, — погодився Блоггс.

Двері відчинилися, і увійшов чоловік середнього віку в двобортному пальті карамельного кольору. Кінсайд і всі решта підвелися. Блоггс вчинив так само.

— Доброго ранку, сер, — привітався Кінсайд. — Дозвольте вас познайомити. Це містер Блоггс. Містер Блоггс — Річард Портер.

Вони потисли одне одному руки. У Портера було червоне обличчя з охайними вусами.

— Радий знайомству. Я той дурень, що підвіз вашого хлопця до Абердина. Пробачте, мені страшенно соромно, — він говорив без місцевого акценту.

— Я теж радий.

На перший погляд Портер здавався саме таким дурнем, який може підвезти шпигуна через півкраїни. Проте Блоггс знав, що нерідко за такою маскою простодушної доброти може ховатися прірва хитрощів.

— А як ви зрозуміли, що підвезли саме... вбивцю зі стилетом? — запитав Блоггс.

— Я почув про покинутого на шосе «морріса» — і збагнув, що підібрав свого попутника недалеко звідти.

— Ви бачили його фото?

— Так, звичайно. Я не розгледів його добре, бо протягом нашої подорожі було темно. Але я бачив достатньо, поки світив ліхтариком, а ще — поки ми їхали Абердином на світанку. Якби я лише ознайомився з фото, то не був би впевнений, що це він. Але зважаючи на те, що я підібрав його неподалік від місця, де знайшли «морріс», то в мене немає сумнівів.

— Зрозуміло, — мовив Блоггс, роздумуючи, яку ще корисну інформацію міг би повідомити цей чоловік. — І що б ви могли сказати про Фабера?