— На стежці біля шосе стоїть поламане авто.

Фермер, великий чоловік з густими світлими бровами, насупився.

— І що, поруч нікого немає?

— Нікого. Воно там ще вчора стояло.

— А чого ж ти вчора мені не сказав?

Віллі почервонів.

— Ну... я думав... може, там коханці...

— Ой ти ж горе! — фермер поплескав Віллі по плечі, бо видно, що він не хитрує, а дійсно соромиться. — Ну, біжи додому, а я з цим розберуся.

Закінчивши доїння корів, фермер пішов подивитися на ту машину. Ось його вже зацікавив той факт, що авто сховане в кущах. Про лондонського вбивцю зі стилетом він уже чув. Звісно, чоловік не зразу пов'язав розшук із цією машиною, але подумав, що авто може стосуватися якогось іншого злочину. Після вечері фермер послав старшого сина верхи в село, щоб той зателефонував до поліції Стерлінга. Не встиг син повернутися додому зі своїм конем, як офіцери вже були на місці. Полісменів приїхало не менше десятка — всі просто чемпіони з чаювання. Фермер та його дружина не лягали півночі, підливаючи їм у чашки.

Віллі покликали розповісти свою історію — він знову розказав, як уперше побачив машину (і знову почервонів, пояснюючи, чому не розповів відразу). За всю війну там не було ще веселішої ночі.

Того вечора Персіваль Ґодліман готувався до чергової — четвертої поспіль — ночівлі на роботі. Для цього він з'їздив додому помитися, перевдягтися та зібрати деякі речі.

Домівкою наразі він називав службову квартиру в Челсі, яку можна було б вважати маленькою, якби там не жив самотній чоловік. Усюди, крім кабінету, було чисто й охайно: прибиральниці не дозволяли заходити в цю кімнату, тому там було просто звалище книг і документів. Меблі, звісно ж, були довоєнні, але доволі вишукані. У вітальні на професора чекали зручні шкіряні крісла біля грамофона, а в кухні було повно майже новеньких приборів. Загалом, затишна квартирка.

Поки набиралася ванна, Ґодліман вирішив викурити цигарку: він нещодавно перейшов із люльки на цигарки, бо з тим тютюном надто багато мороки. На стіні перед ним висів найбільший його скарб — середньовічна картина з фантастичним сюжетом руки Ієроніма Босха. Це була сімейна реліквія, й Ґодліман навіть у часи бідності її не продав. А ще вона йому просто подобалася.

Уже сидячи у ванні, чоловік згадав про Барбару Дікенс та її сина Пітера. Він ще нікому про неї не казав — навіть Блоггсу. Хоча, коли вони говорили про повторне одруження, він уже збирався, але увійшов полковник Террі та урвав їхню бесіду. Барбара була удовою: її чоловік загинув у боях на початку війни. Про її вік він не питав — на вигляд близько сорока (але оскільки її сину було двадцять два, то ставало зрозуміло, що насправді жінка трохи старша). Вона працювала над перекладами перехоплених німецьких повідомлень. Яскрава жінка — розумна й приваблива водночас. А ще заможна. До початку оцієї гарячки з переслідуванням вони тричі разом вечеряли, і вона, здається, закохалася в нього.

Її син, Пітер, служив у чині капітана — Барбара їх познайомила, й хлопець сподобався Ґодліману. Але був один нюанс, якого не знали ні Барбара, ні її син: хлопця планували відправити в Нормандію. Це й стало ще однією причиною будь-що упіймати Голку.

Ґодліман виліз із ванни й почав ретельно бритися. Чи закоханий він у неї? Важно сказати, що має відчувати закоханий чоловік середнього віку. Звісно, не варто очікувати такого вибуху емоцій, як у юності. Якщо це симпатія, захоплення, ніжність і деяка хіть — то так, він закоханий.

Чоловік відчував потребу розділити з кимось життя. Так, після смерті дружини багато років він прагнув лише самотності та можливості займатися улюбленою справою, але з початком роботи в МІ його вабило спілкування: усі ці вечірки, зайнятість допізна, атмосфера значущості, робота з фанатиками, що живуть на межі ризику. Після війни це захоплення зникне, звісно ж, але дещо залишиться. Наприклад, бажання говорити з кимось про свої успіхи й розчарування, відчувати іншу людину поруч у ліжку, мати когось, кому можна сказати: «Ти тільки подивись-но на це! Хіба це не чудово?!»

Війна приносить спустошення, пригнічує та виснажує, але на війні в нього є друзі. Якщо мир принесе самотність, Ґодліман більше не зможе бути щасливим.

Наразі найбільшою розкішшю в його житті були чиста білизна та випрасувана сорочка. Спакувавши додатковий одяг у валізу, чоловік сів випити ще скляночку віскі, перш ніж повертатися на роботу. На вулиці на нього чекав водій у конфіскованому «Даймлері», проте п'ять хвилин погоди не зроблять. Як тільки Ґодліман витяг люльку, задзвонив телефон. Він зітхнув, відклав свій пристрій для куріння і запалив цигарку. Апарату квартирі був під'єднаний до мережі військового міністерства. Телефоністка повідомила, що дзвонив головний суперінтендант Далкейт зі Стерлінга. У слухавці клацнуло, і професор мовив:

— Ґодліман слухає.

— Ми знайшли ваш «Морріс Коулі», — відразу повідомив той.

— Де?

— На А-80, на південь від Стерлінга.

— Усередині нікого?

— Нікого. Машина зламана. Стоїть там щонайменше добу. Її зігнали з шосе на грунтову дорогу та сховали в кущах. Хлопчина з ферми знайшов.

— Десь поряд є автобусна зупинка чи залізничний вокзал? Пішки дістатися можна?

— Ні, пішки не дійдеш.

— Інших варіантів немає. Він або пішов звідти пішки, або ж його хтось підібрав на дорозі.

— Ага.

— Міг би я вас попросити опитати місцевих?

— Уже опитуємо. Може, хтось його бачив або навіть підвозив.

— Добре. Доповідайте мені новини. У Ярд я сам повідомлю. Дякую, Далкейте.

— На зв'язку, сер.

Ґодліман повісив слухавку та попрямував у кабінет, де тримав атлас залізничних шляхів Британії. Так, Лондон, Ліверпуль, Карлайл, Стерлінг... Фабер прямує на північний схід Шотландії.

Можливо, треба ще раз обдумати теорію про те, як саме німець спробує втекти. Найкращий спосіб забратися з країни — через нейтральну Ірландію. А от східне узбережжя Шотландії зараз навпаки є центром військових подій. Чи можливо, що Фабер вирішив продовжити розвідку навіть тоді, коли МІ-5 ідуть за ним назирці? У шпигуна на це вистачило б мужності, але ймовірність все одно була малою. У Шотландії йому не вдасться дізнатися нічого важливішого за те, що він уже має.

Висновок тільки один: Фабер намагається втекти через східне узбережжя. Які в нього варіанти? Дочекатися невеличкого літака десь на болотах. Украсти судно та перетнути Північне море. Дочекатися субмарини десь біля берега. Сісти на пасажирський корабель однієї з нейтральних країн та дістатися Балтики, а там через Швецію виїхати в окуповану Норвегію... Варіантів багато.

Треба повідомити останні новини в Скотленд-Ярд. Вони накажуть усім шотландським поліцейським шукати людей, які підібрали пасажира під Стерлінгом. Не встиг професор узяти слухавку, як телефон знову задзвонив.

— Ґодліман слухає.

— На зв'язку містер Річард Портер, Абердин, — повідомила телефоністка.

— Добре, з'єднуйте. Слухаю вас.

— Це Річард Портер. Я член місцевого комітету з охорони правопорядку.

— Чим я можу бути вам корисний?

— Друже, ви розумієте, тут така неприємна ситуація...

Ґодліман закликав до своєї терплячості.

— Продовжуйте.

— Ви шукаєте того чоловіка — вбивцю з ножем. Тут така справа... Думаю, я його підвіз на своєму авто.

Ґодліман стис слухавку.

— Коли?

— Позавчора вночі. Я їхав по шосе А-80, і під Стерлінгом у мене зламалася машина. Просто посеред ночі, уявіть-но собі! І тут підходить цей чолов'яга — пішки підходить — і лагодить мені машину. Швидко та просто...

— Де ви його висадили?

— А тут, в Абердині. Він сказав, що їде в Банф. Справа в тому, що вчора я майже весь день проспав і лише сьогодні дізнався про...

— Містере Портере, не вибачайтесь. Дуже дякую за ваш дзвінок.

— Ну, тоді до побачення.

Ґодліман знову викликав телефоністку.

— Будь ласка, з'єднайте мене з містером Блоггсом. Він у Карлайлі.