— Він якраз чекає на лінії, сер.

— Чудово!

— Алло, Персі? Є якісь новини?

— Знову напали на слід, Фреде. Він кинув свого «морріса» під Стерлінгом та зловив машину до Абердина.

— До Абердина?!

— Думаю, він планує проскочити сходом.

— І давно він в Абердині?

— Думаю, приїхав учора вранці.

— Якщо так, то він точно не встиг забратися звідти. Там страшенний шторм — такого вже ніхто й не пам'ятає. Отже, якщо тільки він не відплив відразу, то він ще там. Шторм почався вчора ввечері — жоден корабель не виходив. Там навіть літак зараз не сяде.

— Чудово! Давай туди — і поквапся. А я зв'яжуся з місцевими поліцейськими. Подзвони мені з Абердина.

— Уже виїжджаю.

— І ще, Фреде...

— Що таке?

— Ми з тобою упіймаємо того покидька!

Ґодліман уже повісив слухавку, а Фред продовжував реготати.

21

Коли Фабер прокинувся, за вікном була вже майже ніч. На горизонті зникали останні сутінкові фарби. Шторм навіть і не думав вщухати — дощ важко туркотів дахом і виливався через краї жолоба, а вітер шалено гатив по будинку.

Біля ліжка на столику стояла маленька лампа — агент увімкнув її та без сил знову звалився на подушку. Страшно бути настільки безпорадним. Якщо людина вірить у те, що владу має лише той, хто сильніший, то вона не може дозволити собі проявити слабкість. Фабер відчув на собі недоліки власної ідеології. Його ніколи не полишав страх, і, можливо, саме тому він протримався так довго. Після стількох років постійного жаху агент уже був не здатний відчути себе в безпеці. Чоловік розумів — так, як всі ми іноді розуміємо найглибші свої мотиви, коли аналізуємо власну поведінку, — що саме через цю неспроможність відчувати він обрав професію шпигуна. Адже лише такий стиль життя міг дозволити вбити будь-кого, хто б становив навіть найменшу загрозу. І агент боявся бути слабким. Він до нестями жахався стати від когось залежним — навіть від вищих чинів.

Ось так, лежачи на дитячому ліжку в рожевій спальні, Фабер аналізував стан свого тіла. Синці покривали чи не кожен сантиметр, але кістки наче були цілими. Гарячки не було — організм витримав цілу ніч у морі та не підчепив навіть бронхіту. Шпигуна просто охопила слабкість. Не виснаження, а щось більше. Фабер згадав, як досяг кінця рампи — тоді здавалося, що він от-от помре. Може, той ривок завдав якоїсь непоправної шкоди?

Його речі теж були з ним: бляшанка з плівкою, примотана до грудей, стилет, що ховався в лівому рукаві, гроші й документи — тепер вони лежали в кишені чужої піжами. Зрештою Голка стягнув із себе ковдру й сів, звісивши ноги додолу. На якусь мить у голові запаморочилось, але за хвилину Фабер устав, узяв халат і пішов у ванну. Головне, не думати про себе як про інваліда.

Коли він повернувся, на ліжку лежав його випрасуваний одяг: білизна, комбінезон і сорочка. Тут він раптом згадав, як вранці бачив голу жінку. Дивна вийшла ситуація — складно навіть якось її інтерпретувати. Вродлива жінка.

Одягався Фабер дуже повільно. Хотілося поголитися, але для цього потрібно було запитати в господаря, перш ніж позичати бритву: деякі чоловіки ставилися до леза так само ревниво, як до жінки. На столику лежав пластмасовий дитячий гребінець — ним агент вирішив скористатися без дозволу.

Відображення у дзеркалі викликало мало приводів для гордощів: звісно, деякі жінки могли б назвати його привабливим, але точно не всі. У Фабера було більше коханок, ніжу більшості середньостатистичних чоловіків, але це скоріше через його апетит, ніж через якусь особливу привабливість. Достатньо просто мати гідний вигляд — не обов'язково бути красенем.

Закінчивши роздивлятися себе у дзеркалі, шпигун обережно спустився у вітальню. Сходи швидко його виснажили, і агенту довелося хапатися за перила на кожному кроці, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Біля дверей у вітальню Фабер зупинився. Звідти не чулося ні звуку. Шпигун попрямував у кухню й постукав у двері. Подружжя саме закінчувало вечеряти.

Жінка підвелася йому назустріч:

— О, ви вже встали! Може, вам би краще було ще полежати?

Фабер дозволив посадовити себе на стілець.

— Дякую, але краще не заохочуйте мене вдавати з себе хворого.

— Думаю, ви не зовсім усвідомлюєте, що вам довелося пережити, — зауважила Люсі. — Хочете поїсти?

— Якщо це вас не обтяжить...

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць. Тут ще лишився гарячий суп для вас.

— Це так мило з вашого боку, а я навіть імен ваших не знаю.

— Девід та Люсі Роуз, — жінка вже налила миску супу й поставила перед ним. — Девіде, будь ласка, поріж ще хліба.

— Мене звати Генрі Бейкер, — відрекомендувався Фабер чомусь цим ім'ям, хоча й не мав відповідних документів. Треба було назватися Джеймсом Бейкером (ім'я Фабера, звичайно ж, не варто було використовувати), але чомусь агенту захотілося, щоб ця жінка називала його Генрі — англійський варіант його справжнього імені Генріх. Та нічого — завжди можна сказати, що насправді його звати Джеймс, але всі називають його Генрі.

З першою ложкою супу в нього прокинувся страшенний апетит, і Фабер швидко знищив усю порцію та хліб. Люсі засміялася. Жінка широко відкривала рота, показуючи чудові білі зуби, а її очі радісно звужувалися. Гарний сміх.

— Насипати вам ще?

— Не відмовлюся.

— Схоже, вам уже набагато краще. Та ваша блідість зникає.

Фабер дійсно почувався набагато краще. Другу порцію він їв повільніше, але скоріше з ввічливості, ніж через тамування голоду.

— А як же вийшло, що ви опинилися в морі в такий шторм? — спитав Девід. Це він вперше заговорив.

— Девіде, не треба його турбувати тими питаннями.

— Ні-ні, питайте. Якщо чесно, то я вчинив, як останній дурень. З початку війни я вперше вибрався порибалити, і просто не зміг дозволити погоді мене спинити. Ви любите рибалити?

— Ні, я вівчар, — Девід труснув головою.

— Багато у вас тут робітників?

— Лише старий Том.

— То, мабуть, багато на острові ферм?

— Ні. Ми живемо на цьому боці острова, а Том — на іншому, крім нас та овець, тут нікого нема.

Фабер повільно покивав головою. Це дуже добре. Жінка, інвалід, дитина та старий — вони не стануть на заваді. Сил наче додалося.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із великою землею?

— Раз на два тижні приходить човен. Має ось прийти у понеділок, але якщо шторм не вгамується, його не буде. У Тома є радіопередавач, але ми можемо його використовувати лише в невідкладних ситуаціях. Якби, наприклад, вас шукали чи вам потрібна була термінова допомога — я міг би відправити повідомлення. Але наче потреби немає. Та й однаково за вами ніхто не зможе приїхати, поки шторм не вщухне. А як вщухне — все рівно прийде човен.

— Зрозуміло, — Фабер приховав свою радість. Його давно турбувала необхідність викликати субмарину в понеділок. У вітальні він бачив звичайний приймач — за потреби його можна буде допрацювати та зробити простий передавач. Але якщо тут був готовий — так тільки простіше. — А навіщо Томові передавач?

— Він член корпусу спостереження. Абердин обстріляли в липні 40-го, але не було жодного попередження — тоді постраждало п'ятдесят осіб. Ось вони й звернулися до Тома. Слух у нього кращий, ніж зір.

— Мабуть, літаки налетіли з Норвегії.

— Я теж так думаю.

Люсі підвелася.

— Може, перейдемо у вітальню?

Чоловіки вийшли слідом за нею. Фабер не відчув ні слабкості, ні запаморочення. Стало сил навіть притримати двері для Девіда, який під'їхав до вогню. Люсі запропонувала бренді, але Фабер відмовився, і жінка налила на двох.

Тим часом шпигун уважно розглядав подружжя. Люсі була дійсно вродливою жінкою: овальне обличчя, широко посаджені очі чудового бурштинового, яку котів, кольору і густе темно-руде волосся. Під її чоловічими широкими штанами та светром ховалася розкішна жіноча фігура. Варто їй тільки трохи завити волосся, одягти шовкові панчохи та вечірню сукню — і від неї буде неможливо відірвати очі. Девід теж був гарним чоловіком, якщо не брати до уваги тінь темної щетини. З його майже чорним волоссям та темною шкірою він був схожий на вихідця із середземноморських країн. Мабуть, він високий, якщо ноги пропорційні решті тіла. Руки виглядають сильними — не дивно, стільки років штовхати візок.