Кен Фолетт

Вушко голки

Передмова

На початку 1944 року німецька розвідка збирала інформацію про розташування військових сил у південно-східній частині Англії. З розвідувальних літаків фотографували казарми, аеродроми та флотилії затоки Вош[1]. Генерал Джордж Паттон у рожевих галіфе, які складно було сплутати з чиїмись іншими, вигулював свого білого бульдога. Розвідка також реєструвала сплески активності в радіо-ефірі та передачу повідомлень між полками. Німецькі шпигуни, які в той час були в Британії, все підтверджували.

Армії там, звісно ж, не було. Замість кораблів — макети з гуми та деревини, а замість бараків — декорації. У Паттона не було жодного солдата. По радіо передавали якісь нісенітниці, а шпигуни вели подвійну гру.

Генерал поставив собі за мету обдурити ворога та примусити його готуватися до висадки в Па-де-Кале[2] — таким чином початок операції в Нормандії застав би супротивника зненацька. Це була омана небачених масштабів, у якій брали участь тисячі людей. Сталося б диво, якби жоден із гітлерівських шпигунів про це не дізнався.

А чи були взагалі в Британії німецькі агенти? У ті часи всім здавалося, що члени «п'ятої колони» були всюди. Після війни ширилися чутки, ніби МІ-5[3] знешкодило всіх шпигунів ще до початку 1939 року. Дійсно, агентів було вкрай мало: британській розвідці вдалося впіймати майже всіх.

Але ж достатньо й одного...

Нам відомо, що німці побачили ті декорації в Східній Англії, запідозрили обман і доклали чимало зусиль, щоб дізнатися правду. Поки що я не сказав нічого, чого б не можна було прочитати в підручниках з історії. Проте далі починається моя розповідь.

А втім, хтозна, може, все так і було?..

Камберлі, графство Суррей

Частина перша

1

Такої холодної ночі не було вже сорок п'ять років. Дороги, які вели до багатьох англійських сіл, безнадійно замело, а Темза вкрилася кригою. Якось у січні поїзд Глазго — Лондон прибув на вокзал Юстон із затримкою на добу. Через сніг і відсутність освітлення на дорогах стало дуже небезпечно: кількість аварій збільшилася вдвічі, а люди жартували, що вночі небезпечніше їздити в «Остін-7» на Пікаділлі, ніж у танку на лінії Зіґфріда[4].

Потім прийшла чудова весна. У небі велично літали загороджувальні аеростати, а на лондонських вулицях до дівчат у легких сукнях загравали солдати. Узагалі місто було мало схоже на столицю країни, яка воює, хоча деякі ознаки все ж залишалися помітними. Коли Генрі Фабер їхав на своєму велосипеді з вокзалу Ватерлоо в бік Гайґейту[5], він їх помітив: мішки з піском біля важливих міських будівель, бомбосховища Андерсона в приміських садах, плакати із закликами евакуюватися та інструкціями на випадок обстрілу з повітря. Фабер був набагато спостережливіший, ніж того вимагала посада звичайного залізничника. У парках гралися діти — вочевидь, план евакуації аніскільки не виконувався. На дорогах було багато машин, незважаючи на продаж пального виключно за картками, а виробники автомобілів анонсували випуск нових моделей. Фабер знав, що означає впровадження нічних змін на заводах, де ще кілька місяців тому не вистачало роботи навіть удень. Найбільш пильно чоловік стежив за переміщенням військ залізничними шляхами Британії: усі документи проходили через його кабінет, а з тих паперів можна було видобути чимало інформації. Наприклад, сьогодні Фабер поставив печатки на партію документів, які змусили його виснувати, що в Британії утворюється новий експедиційний корпус. Чоловік був упевнений, що той налічуватиме близько ста тисяч осіб і прямуватиме до Фінляндії.

Ознаки були цілком недвозначні, але було в цьому й щось несерйозне. По радіо жартували про бюрократизм щодо правил військового часу, у бомбосховищах співали пісень, модниці носили протигази у вишуканих сумочках від відомих кутюр'є. Усі називали війну нудною: вона відчувалась водночас і неосяжною, і тривіальною, наче в кіно. Абсолютно всі попередження про авіанапади виявилися фальшивими.

Фабер був іншої думки, але ж він і не такий, як усі.

Чоловік повернув на Арчвей-роуд і трохи прихилився до керма, щоб легше було їхати вгору. Довгі ноги без упину крутили педалі, наче поршні локомотива. Фабер був у гарній фізичній формі, як на свій вік — тридцять дев'ять. Хоча про вік він збрехав. Він обачливо обманював багато про що.

Підіймаючись на пагорбу Гайґейті, Фабер спітнів. Його будинок був одним із найвищих у Лондоні — власне, саме через це він у ньому й оселився. Вікторіанська цегляна будова налічувала шість окремих споруд — високих, вузьких і темних, як уява людей, для яких їх збудували. У кожному будинку було по три поверхи та підвал з окремим входом для слуг (у дев'ятнадцятому столітті англійці середнього класу будували вхід для прислуги навіть тоді, коли в них не було грошей, щоб її найняти). Фабер ставився до англійців дещо із цинізмом.

У шостому будинку колись жив містер Гарольд Ґарден — власник невеличкої компанії «Чай і кава Ґардена», яка збанкрутувала під час рецесії. Неплатоспроможність була для чоловіка смертним гріхом, тому кончина стала єдиним виходом, який залишився у Ґардена. Дім успадкувала його дружина. Удові довелося взяти орендарів, щоб якось звести кінці з кінцями. Жінці подобалося бути господинею пансіону, хоча за етикетом, яким керувалося її оточення, вона мала би трохи соромитися цього. Саме в цієї вдови Фабер і винаймав кімнату на верхньому поверсі з мансардним віконечком. З понеділка по п'ятницю чоловік жив тут, а на вихідні, як він казав місіс Ґарден, їздив до матері в Еріт[6]. Насправді ж він винаймав іншу кімнату в Блекгіті[7], де місцева господиня називала його містером Бейкером і вважала, що він комівояжер, який на тижні торгує канцелярським приладдям.

Під несхвальними поглядами високих вікон вітальні Фабер вкотив велосипед садовою доріжкою в сарай і примкнув його до газонокосарки. Згідно із законами військового часу жоден транспортний засіб не можна залишати у вільному доступі. У сараї було повно ящиків із картоплею, приготованою для садіння, — вона вже почала проростати. Господиня перетворила квіткові клумби на город — як особистий внесок у війну.

Фабер увійшов у дім, повісив капелюха в коридорі, вимив руки та пішов до столу. Троє інших орендарів уже їли — парубок із прищуватою шкірою з Йоркширу, який намагався вступити до армії, продавець солодощів із рідким світлим волоссям і морський офіцеру відставці, якого Фабер вважав дегенератом. Чоловік з усіма привітався кивком голови й сів за стіл.

Продавець розповідав жарт:

— Командир ескадрильї каже: «Щось ви занадто швидко повернулися!», а пілот йому відповідає: «Ми розкидали листівки пакунками, адже так швидше». Раптом командир заволав: «Та ви ж могли когось прибити!»

Офіцер захихотів, а Фабер лише усміхнувся. Увійшла місіс Ґарден із чайником.