— Алло. Що? Атож, звичайно. Так, усе добре. Що? Звісно, всі в чудовому гуморі. Ага, перекажу.

Він склав мобільника.

— Це Маркусів батько.

Маркус подивився на вікно: якби його воля, він би відчинив його й вистрибнув надвір.

— Він зателефонував, щоб побажати нам щасливої дороги!

В автобусі почулися слабенькі оплески, Муна знов заходилася грати, а Пер Еспен заспівав:

«Зараз я засну, — подумав Маркус. — Ось тільки розслаблюся та й засну».

І він таки заснув. Голова його лежала на плечі в Сіґмунда, який сидів, поринувши в роздуми про таємниці зоряного неба.

Діти співали пісень, обмінювалися спогадами про минулі походи в гори, сипали жартами, затівали дрібні суперечки, наминали шоколад і чіпси, від яких аж вермеділо, відгадували загадки й сперечалися, чи довго їм ще їхати. Маркус перебував у зовсім іншому світі. Його завіяло в Голлівуд, і він ходив од дверей до дверей по Беверлі Гіллс, збираючи автографи. Коли автобус зупинився, Арнольд Шварценеґґер саме запросив його на склянку овочевого соку. Вчитель Скуґ оголосив, що вони приїхали.

Почало смеркатися. Високогір’я, де вони мали зупинитися на ночівлю, лежало на висоті 600 метрів над рівнем моря. Наступного дня їм треба було піднятися ще на 700 метрів до лісових будиночків туристської бази. Вони мали йти туди години чотири, і Маркусові поки що не хотілося про те навіть думати. Він звів погляд на гору — вечірнє сонце заступала якась сіро-синя тінь. Ген-ген було помітно кілька білих цят. Може, то сніг, а може, невеличкий льодовик із глибокими тріщинами. Те чи те, їм однак випадуть жахливі випробування, а в разі обвалу без заступа нічим буде й відкопатися. Обвали бувають дуже різні — сповзають сніги або падає каміння. Байдуже, який обвал звалиться на їхні голови, хлопець не сумнівався, що саме в той момент перебуватиме поблизу. З далини долинуло чиєсь мекання. Напевно, до овець закралися вовки. Він про таке чув. З ними, вовками, жарти погані, а Маркус загалом і не збирався жартувати. Йому хотілося на час усього походу залягти на дно. На самісіньке дно. В його серці тліло сподівання, що, може, в нього почнеться жар і завтра він цілий день пролежить у будиночку. Перейнятий своїми сподіваннями, він поклигав за всіма іншими до реєстратури, де їх зустріла опецькувата й вельми привітна пані, яка сказала їм, що на вечерю буде свіжа гірська форель та узвар із чорносливу. Думка про те, що риб’яча кістка застряне йому в горлі й після того його швиденько спровадять в якесь безпечне місце, цебто до шпиталю, Маркуса дещо підбадьорила.

Їх поселили в двох кімнатах. Дівчата й Каріанна Педерсен мали ночувати в більшій, а хлопці з учителем Скуґом — у меншій. Там було тіснувато, але, на щастя, ніхто з хлопців не взяв із собою гітари. І то неабияк тішило. Маркус зайшов до кімнати вслід за Сіґмундом і з гуркотом скинув рюкзака додолу. Здається, щось розбилося. Невже градусник? А що, як ртуть розповзлася по рюкзаку? Оце-то біда! Він поволі відкрив рюкзак, остерігаючись, аби ртуть не потрапила йому у вічі. Наскільки він знав, то небезпечна речовина і краще б вона ніде не розповзалася. Але розбився не градусник. Розбилася чашка, яку йому подарувала мама. Біла чашка, на якій вона написала червоними літерами МАРКУС. Тепер чашка розбилася натроє. На одному черепку була літера М, на другому — АРК, а на третьому — УС. Маркус із жалем обдивився черепки.

— Світ розвивається від ладу до безладу, — сумно сказав Сіґмунд. — Та, мабуть, її можна склеїти, — додав він, помітивши, як безпорадно глянув на нього Маркус.

— Нічого не вийде, — промимрив Маркус. — Це дуже стара чашка.

— Можеш узяти мою, — сказав Сіґмунд. — А я питиму з покришки від термоса.

— Їй майже стільки років, як і мені, — мовив Маркус. — Як ти гадаєш, що це за прикмета?

Дев’ятеро з десятьох людей або взяли б хлопця на глузи, або таки поцікавилися б, що саме він мав на думці, питаючи таке. Дев’ятеро з десяти, але не Сіґмунд. Він зрозумів, що Маркус сприйняв розбиту чашку за лиху прикмету: мовляв, йому теж судилося незабаром розбитися на черепки, як і тій чашці. Сіґмунд обвів черепки замисленим поглядом.

— Та, мабуть, ніяка це не прикмета, хоча ніколи ні в чому не можна бути впевненим. Усе-таки краще поберегтися.

— Отож і я так думаю, — похмуро відповів Маркус та й заходився розкручувати спального мішка.

Майже в усіх хлопців мішки були сучасні. Ще досить нові, але трохи потерті. То свідчило, що ними користувалися в поході не вперше. Маркусів мішок був хтозна-якої давності, але майже ніде не потертий. Монс спав у ньому двічі на місяць, ще бойскаутом, тридцять років тому. Мішок був тяжкий, сірий, з напівзіпсованою блискавкою-застібкою.

— У таких сплять лише мумії, — сказав Пер Еспен, якому на Різдво подарували синій спальний мішок фірми «Аюнґілак».

— І що ти, Пере Еспене, знаєш про мумії? — спитав Сіґмунд. — Крім того, що читав у «Дональді»?[4]

Пер Еспен не відповів. Він був другим після Маркуса найменшим хлопцем у класі й знав, перед ким не варто було лізти в пупа.

Облишивши блискавку-застібку в спокої, Маркус вирішив, що мішок правитиме йому за ковдру.

— Впоралися, хлопці? — спитав учитель Скуґ. — Маркусе, в тебе все гаразд?

— Так, напевно, гаразд, — відповів Маркус.

Риб’яча кістка йому в горлі таки не застряла, правда, він ту форель тільки скуштував. Відчуваючи нудоту більше, ніж голод, він длубався в рибі лише для того, щоб ніхто не помітив, що він не їв. Після вечері діти зібралися в холі, щоб отримати інструкції на завтра. Потім усі вони нашвидку заспівали гуртову пісню, а далі їм звеліли лягати спати.

— Завтра буде довгий день, — сказав учитель Скуґ. — Уже половина одинадцятої, і вам усім треба гарненько виспатися. Ми з Каріанною ще трохи посидимо та обміркуємо завтрашній план. Прийдемо десь за півгодини, тож глядіть, щоб усі вже спали.

Після того як учителі, відхилили одинадцять дитячих протестів, гучну пропозицію зіграти вікторину й стиха промовлене побажання пограти в покер із роздяганням, школярі сказали добраніч і пішли до своїх кімнат чистити зуби та вкладатися в спальні мішки. Каріанна Педерсен і учитель Скуґ замовили собі по склянці лимонаду та й посідали біля вікна, звідки видно було гору, яка завтра мала стати для них усіх великим випробуванням.

— Шерон Стоун, — прошепотів Віґґо. — У Шерон Стоун цицьки завбільшки з гори. Вона знімалася в «Плейбої».

— Мелані Ґріффіт звабливіша, — пробубнів Пер Еспен. — От якби мені її сюди під ковдру, еге ж, Рейдаре?

— Вона одружена з Доном Джонсоном, — відповів Рейдар. — Мені його під ковдрою не треба.

— Та ні, здається, вони розлучені, — промимрив Віґґо. — Мабуть, Мелані Ґріффіт виставлена, так би мовити, на розпродаж.

— Вони майже всі розлучені, — пробурчав Лейф Оґе. — Спершу одружуються, тоді кохаються, а потім розбігаються хто куди.

Батьки Лейфа Оґе щойно розлучилися, тож він вважав себе фахівцем із розлучень.

— Діана Мортенсен не така, — сказав Сіґмунд. — Вона ніколи не виходила заміж.

— Авжеж, — згодився Віґґе. — Діана Мортенсен страшенно перебірлива. Але, здається, вона жила з Майклом Дуґласом.

— Всі вони жили з Майклом Дуґласом, — зарозуміло сказав Рейдар.

— Усі, крім Мелані Ґріффіт, — заперечив Віґґо. — Бо вона живе з Доном Джонсоном. Якщо вони, звісно, не розлучилися, — про всяк випадок додав він.

— Пол Нюман ніколи не розлучався, — сказав Пер Еспен. — Він постійно одружений. І мама з татом також.

— Що ти маєш на увазі під тим постійно? — спитав Сіґмунд.

— Звісно ж, весь час.

— Від часів Великого Вибуху?