— У мене є номер Скуґового мобільника, — сказав Монс. — Хочеш, я ввечері зателефоную вам і побажаю тобі добраніч?

— Не треба. Ми самі зателефонуємо, — промимрив Маркус.

Коли Монс сів у машину, Маркус і не думав обертатися, та як тільки мотор захурчав, він усе-таки не витерпів, глипнув на задню шибку й помахав рукою. Він знав, що батько дивився на нього в люстерко, а однокласники втупилися йому в потилицю. Схилившись над рюкзаком, він почув, як хтось неподалік тихенько мовив:

— Зараз він спробує встановити світовий рекорд у ваговій категорії серед мавпусів.

Нічого не виходило. Присівши навшпиньки й просуваючи руки в паски рюкзака, Маркус намагався вдати, що перейнятий іншими думками. Та коли спробував підвестися, його потягнуло назад. Тоді від уперся коліном у землю, подався вперед і поволі зіпнувся на ноги. Кров шугнула йому в лице. Хтось заплескав у долоні. Він повагом обернувся й звів погляд у небо, наче йому захотілося помилуватися гарною погодою. Потім, так само поволі ступаючи ватяними ногами, він попрямував до автобуса, де стояли однокласники. Маркус був найменший у класі, але мав найбільшого рюкзака.

— Ти взяв бінокль? — спитав Сіґмунд.

Маркус кивнув.

— Якщо вночі буде зоряно, я покажу тобі Великого Воза, — сказав Сіґмунд. — Чим це ти напхав рюкзак?

— Лише найнеобхіднішим.

— Ти що, Мавпусе, вирішив оселитися в горах?

Аж тут до них підійшов Рейдар. Його рюкзак не важив і кількох кілограмів. Маркус похитав головою. Здавалося, ніби його ось-ось втягне в землю. Сіґмунд привітно усміхнувся Рейдарові.

— Що це в тебе в рюкзаку? Зубна щітка й презервативи? Та й більш нічого?

Рейдар не дібрав розуму, що відповісти, зневажливо хмикнув, відійшов убік і обняв за плечі Еллен Кристину.

— Він вважає себе великим цабе, а насправді лякливий, як заєць, — пошепки мовив Сіґмунд.

— Я теж так думаю, — так само пошепки відповів Маркус.

Потім він дозволив товаришеві зняти з себе рюкзак. Сіґмунд — не тато, та Маркусові було однаково, хто допомагає.

Вони зайшли в автобус, і Маркус помітив, що Муна прихопила з собою гітару. Виходить, вони співатимуть гуртових пісень. А то означало, що людина змушена буде робити щось таке, чого їй геть не хотілося, одначе переважно в житті так і бувало.

Маркус і Сіґмунд знайшли вільні місця посередині автобуса.

«Чотири години вимушеного гуртового співу, — подумав Маркус. — В оточенні недругів».

У похід із дітьми рушили двоє вчителів — Віктор Скуґ та Каріанна Педерсен. Каріанна була найпопулярніша вчителька в школі. Їй мало виповнитися тридцять років. Вона була чемпіонка округу з орієнтування на місцевості. Крім того, вчителька знала силу-силенну всіляких пісень. Скуґові перевалило за сорок. Він грав на піаніно й співав у хорі. З усього було видно, що вихідні можуть затягнутися.

Муна сиділа в автобусі спереду. Рівно через сім хвилин їзди вона вийняла з чохла гітару й завела:

А далі підхопила Каріанна Педерсен, яка сиділа поруч із Муною:

— Підспівуйте, хлопці й дівчата! — І хлопці й дівчата підхопили:

— Твоя черга, Еллен Кристино, — весело крикнула Каріанна.

І ось настав погожий день, — почала Еллен Кристина.

І так вони співали, поки черга дійшла до задніх сидінь. Діти одне за одним починали строфу, яку закінчували гуртовим співом. Уже було проспівано про погожий день, про сажотрусового приятеля, про спортсмена, про парк із атракціонами, про фотографа, про маленького принца, про бойскаута та ще про всяку всячину.

Комусь рими вдавалися, комусь — не дуже, але кожен робив свій внесок у пісню невеличкою строфою. Маркусові на якусь мить здалося, що однокласники потай від нього проводили репетиції. Ось-ось надійде і його черга. Він гарячково шукав, про що йому заспівати, але його мозок скидався на чорну діру. Він у відчаї зиркнув у Сіґмундів бік. А той саме виводив:

Маркус заплющив очі, похилив голову на груди й ледь чутно захропів. Сіґмунд штовхонув його під бік.

— Твоя черга, Мавпусе.

Маркус захропів ще голосніше, та марно. Сіґмунд ущипнув його за руку. Він був найкращий Маркусів товариш, але й він усього не міг збагнути.

— Ну ж бо, Маркусе! — крикнула Каріанна Педерсен.

Вона була сповнена добрих почувань, бо, як людина простодушна, вірила, що гуртова пісня зміцнить шкільне товариство так, що ніхто не відчуватиме себе зайвим. Її життя склалося досить успішно, тому вона й не розуміла, що сором’язливі можуть ставати ще сором’язливішими, а самотні ще самотнішими, ніж були досі.

— Мій автограф… — тихо прогугнявив Маркус. — Мій автограф…

Та й замовк, ніби чимось вдавився. Жодне слово в світі не римувалося зі словом автограф. Він заплющив очі.

— Чудово, Маркусе! — підбадьорливо крикнула Каріанна Педерсен.

Одначе то його не вельми збадьорило.

— Мій автограф, — промимрив він захриплим голосом.

— Молодець! — крикнула Каріанна Педерсен. — Мій автограф!

Маркус відчув, що за хвилю-другу знепритомніє.

— Мій автограф, — прошепотів він.

Урешті-решт Каріанна Педерсен збагнула, що хлопцеві потрібна допомога.

— Мій автограф, — заспівала вчителька, — мій автограф…

Але й вона не могла знайти рими до слова автограф.

Вона підбадьорливо глянула на Маркуса. Він прихилив свою голову до сидіння перед собою і похолов.

— Мій автограф! — проспівав Сіґмунд. — Неначе й не автограф!

— Мій автограф, — підхопив мішаний хор голосів.

Ось і все. Могло бути краще, але могло бути й гірше. Він лишився живий, і багато хто ще мав переспівати, поки вони знов заведуть гуртову пісню. І тут озвався Рейдар:

Ані Каріанна Педерсен, ані Скуґ не зрозуміли, чому діти так пожвавилися від слова мавпій, хоч і було очевидно, що після недолугого віршика про автограф ними знов опанував піднесений настрій. Тож учителі раділи разом із дітьми. А Каріанна Педерсен підморгнула Маркусові, заохочуючи його до спільних веселощів. Маркус і собі моргнув їй обома очима: мовляв, усе гаразд, хоч сам ледве стримував сльози. Аж тут у вчителя Скуґа задзеленчав мобільний телефон. Муна перестала грати.