Таке рішення далося йому нелегко, бо хоч Гінцель і ненавидів усіх своїх живих родичів, але до спадщини покійних плекав ніжні почуття.

В антиквара, до котрого Гінцель пішов зі своїм свічником, він побачив велику картонну коробку, повну маленьких паперових пакетиків із пташиним пір'ям. Гінцелеві з першого ж погляду сподобалося пір'я, і він запитав продавця, що з ним роблять.

Антиквар пояснив, що тепер воно нікому не потрібне. Він просто купив його разом із купою інших, корисніших речей. А от раніше з таких пір'їн робили дамські капелюшки. Маленькі шапочки з тонкої цупкої тканини обклеювали такими пір'їнами. Це була клопітна праця: пір'ячко до пір'ячка, пір'їнку на пір'їнку, густо-густо, аж поки вся шапочка не перетворювалася на пишну пташку. Тільки, звісно, без голови та хвостика!

Антиквар захоплено описував Гінцелеві ці капелюшки з пір'я. І тут хлопцеві сяйнула геніальна ідея. Він спакував назад прапрадідів свічник і купив в антиквара коробку з пір'ям. За ціною пачки цигарок. Гінцель приніс коробку додому, відрізав од старого солом'яного капелюха криси і за кілька днів пильної праці обклеїв шапочку пір'ям.

Ніколи в житті Маргарита не отримувала на день народження подарунка, який би приводив усіх у такий шалений захват! Навіть абсолютно незнайомі жінки та дівчата зупиняли її на вулиці або у трамваї і питали, де можна придбати таку прекрасну шапочку, і були смертельно розчаровані, коли дізнавалися, що ця розкішна річ – унікальна та неповторна, і неможливо ніде купити щось подібне. Ґабріела, Іксі й Анні Фройденталер, звичайно ж, теж негайно забажали таку саму несамовиту шапку, і добросердний Гінцель не міг опиратися їхнім проханням. А тоді Маргариті спало на думку, що пір'ям можна прикрашати не лише головні убори, але і будь-які інші аксесуари.

(До речі, в певному сенсі Маргарита була експертом із пташиного пір'я, бо пір'їни колись колекціонував Гансик. Але це захоплення в нього вже давно минуло).

Спочатку Гінцель робив прикраси з дружніх почуттів і за мізерні гроші. Та Маргариті це не сподобалося.

– Я протестую! Ти ж не Червоний Хрест! – дорікала вона Гінцелеві. – У тебе ж ніколи нема грошей! То чого ти маєш задурно гарувати на бабноту, в якої грошей більше, ніж у тебе? Ти знайшов ринкову нішу і мусиш обернути це собі на користь!

Гінцель ніяк не міг зважитися вимагати з «клієнток» гроші, тому практична Маргарита взяла на себе збут і рекламу ВІКБ АКТ. Це було зовсім не важко. Вона просто постійно ходила «в пір'ї». То в шапочці з пір'ям, то у кліпсах, то в поясі, а інколи навіть у сандалях, прикрашених пір'їнами, комірі, брошках, браслетах або намисті з пір'я. А така симпатична дівчина, як Маргарита, без сумніву, була для ВІКБ АКТ дуже ефектною та ефективною вітриною! Усіх, хто звертав увагу на ці прикраси, вона повідомляла, що п приятель Гінцель може зробити це за двісті-триста шилінгів і що вона готова прийняти замовлення.

Попит був колосальний! На кожній перерві до Маргарити підходила щонайменше одна потенційна клієнтка, і Маргарита видавала їй квитанцію про замовлення і брала завдаток.

Тепер у Гінцеля була така гора замовлень, що Маргариті часто доводилося говорити комусь: «Вибач, але це буде готове не скоріше, як за два місяці. Швидше ніяк не вийде!» І за двісті-триста шилінгів у Гінцеля тепер уже нічого не можна було купити. Найдешевшим товаром, який пропонувала Маргарита, були «кліпси з пір'їнами на срібній тканині» за чотириста шилінгів. А що? Зрештою, ціну ж визначає попит!

Гінцель потроху звик клеїти пір'я за гроші. Йому це навіть сподобалось. І те, що він нарешті заробляє гроші, і сама робота. До речі, період «пір'я в чистому вигляді» залишився вже позаду. Тепер Гінцель комбінував пір'я зі стразами та бісером, зі шкірою та перлинами, з тюлем і мереживом, а часом – навіть із миленькими технічними відходами, які він витягав із поламаних телевізорів, радіоприймачів та іншого електронного мотлоху. Його останнім шедевром були «білі пір'їни з очима плюшевих ведмедиків». А ще Гінцель почав постачати свій ВІКХ) АКТ в один модний бутик у центрі міста. Там його витвори продавали за дуже високими цінами. І це Гінцеля страшенно обурювало. Він часто скаржився Маргариті: «Я не хочу брати участі в цьому! Вони нічого не роблять, тільки продають, а заробляють більше від мене!»

Однак Марґарита наполягала, щоби Гінцель і далі постачав свій товар у цей бутик, бо, звертаючи уівагу клієнтів на те, скільки коштує Гінцелевий виріб у крамниці, вона тепер завжди могла укоськати тих, кому її ціни видавалися зависокими.

Робота у ВІКО АКТ знов -уже вкотре – дуже змінила хлопця. Отож, Маргарита знала вже третій варіант Гінцеля.

Гінцель № 1, той, із яким вона познайомилася три роки тому, був хлопакою в чорній шкірі, з майже налисо поголеним черепом, із якого стирчало одне єдине, помальоване на червоно, пасмо волосся завтовшки з пензлик для гоління.

Гінцель №2, той, на якого перетворився хлопець після року знайомства, одягався у стилі «а ля дідусь». Черевики на шнурівках вище від кісточок, шлейки зі шкіряними петлями, нічна сорочка без комірця, з гаптуванням на бортах, смугасті штани та прапрадавній в'язаний светр на защіпці з латками на рукавах. І круглі нікелеві окуляри на додачу.

Гінцель №3, тобто новий Гінцель, мав підстрижене їжачком волосся, носив рогові окулярі, черевики на грубих підошвах, льняну вим'яту куртку з закасаними рукавами, а під нею – шовкову футболку. І широкі штани з ґудзиками на ширінці.

Гінцель №3 навіть пахнув дорогим одеколоном і регулярно відносив свої брудні речі до пральні, а потім навіть їх ретельно прасував. І – що раніше робив украй рідко – обрізав нігті й чистив зуби! «Життя – це зміни», – говорив він, коли хтось дивувався з його неймовірної здатності до перевтілень. Єдине, що не змінилось у Гінцелевій зовнішності, відколи його знала Маргарита, – це метелик у натуральну величину, витатуйований у хлопця на лівій щоці. Чи Гінцель і справді, як він стверджував, був прив'язаний до цього релікту з того часу, коли ще був неформалом, чи просто боявся процедури видалення татуювання, що, як казали, є дуже болючою, – цього Маргарита достеменно не знала. Та у будь-якому разі Гінцель щиро любив свого метелика і часто ніжно його погладжував.

Гінцелеве помешкання було таке саме, як і тоді, коли вони познайомилися: помальовані на чорно стіни, полакована на чорно підлога, на ній – велетенський матрац у чорно-білу смужку. І тьмяне світло від ламп у чорних абажурах.

Цей затишний родинний гробівець не надавався для виготовлення ВІКБ АКТ. Тут можна було тільки зіпсувати очі, а все одно до пуття не розрізнити кольорів. Отож, коли бізнес почав розцвітати, Гінцель зайняв, у тому самому домі, де й жив, маленьке приміщення з входом із вулиці. Будинок належав його батькові, старому Целляндерові-Целлергаузену. І хоча той був невисокої думки про Вird Art, як, зрештою, і про свого сина загалом, але те, Що «нероба» – так називав старий Гінцеля – нарешті почав Іймислюватися над «серйозністю життя», йому все-таки трішки Імпонувало. Щоправда, він вважав «неможливим», аби чоловік міг займатися такою «бабською дурнею», та погодився з бабусею Цилдяидер-Целлергаузен, що Гінцелеву ініціативу слід розглядати ик «почин». Отож, батько безкоштовно віддав «неробі» кімнату площею шістнадцять квадратних метрів, у якій колись давно була швацька майстерня. Це старому було зовсім не важко, адже приміщення і так уже п'ять років стояло порожнє, бо його ніхто ис хотів винаймати. На Ґшвандтнер-ґасе жили тільки турецькі та югославські робітники і старі люди з маленькими пенсіями. Тож не було сенсу відкривати тут крамниці. Маргарита допомогла Гінцелеві трішки привабливіше оформити страшенно похмуру кімнату. Вона взялася до роботи, не шкодуючи фарби. Стіни помалювала в яскраво-жовтий колір, двері та вікно – у фіолетовий, підлогу – в жаб'ячо-зелений.

– Маргаритко, моя квітко, та в мене очі вилізуть на лоба, – стогнав Гінцель, який звик до свого затишного темного барлогу.