– Ну то й що? – сказав Флоріан. – Ми ж не бавимося у пластунів! – Він засміявся. – При тому темпі, з яким може втікати Гансик, його дожене навіть людина з ампутованою ногою!
Покрокрокували до хатинки. За скляними дверима висіла фіранка; Гінцель розчахнув двері. Посеред кімнати на канапі сидів Гансик. Плечі його були вкриті сірою ковдрою, ще одна лежала у нього на колінах. На його обличчі був вираз розпачі,(наскільки його кругла пика взагалі могла щось виражати), навіть не намагався втекти. Він сидів на канапі, як приклеєний- на підлозі перед ним стояв спакований червоний рюкзак. У кімнаті смерділо газом, бо дві горілки плитки були відкручені на повну потужність.
Очевидно, так Гансик намагався зігрітися.
"Де Міхі?" спитала Анні.
Він втупився у стіну і Мовчав.
Гінцель зменшив полум'я. Флоріан зісмикнув ковдру з Гансикових плечей і схопив його за комір сорочки.
- Слухай ти гаде» сказав 'він і безпорадно подивився на Маргариту, було видно, що він не знає, що робити далі. На допомогу йому прийшов Гінцель.
Ми хочемо поговорити з тобою без викрутасів, старий, ~ сказав він.
"Де Міхі?" ще раз, запитала Анні.
Нуж! -Де твій Великий Лицар? – вигукнув Флоріан і спробував трясти Гайсика за комір. Однак Гансикові габарити не дозволили цього – вій ледве поворухнувся. Міхіпішов до мене додому, щоби принести мої речі! Бо ми мусимо тікати!
Гансик схлипнув і розплакався, видаючи дивний звук, наче який молоток, хоча Флоріан його вже не чіпав, "Втекти за кордон» – почула Маргарита між двома схлипуваннями-А між двома іншими: «Поліція!» А тоді: «Бо я все зіпсував"
Генцель присів біля Гансика.
-Хочете втекти? спитав він. – Але куди, старий?
-Туди, де нас не впіймають, – схлипував Гансик. Маргарита знову вкрила брата ковдрою.
-Гансику- сказала вона. – Через таке ніхто не втікає.Якось утрясеться!
Гансик, не припиняючи схлипувати, заперечив, що «нічого не втрясеться!», бо «поліція про все знає».
Минуло досить багато часу, доки Маргарита збагнула, чому Гансик конче хоче тікати: в суботу посеред ночі Гансик і Міхі пішли з дачі до будинку, в якому пан Штенґенберґер, за яким вони стежили, відвідував квартиру Соботки. Вони принесли три камені, обгорнули їх листами і обв'язали шнурками. Міхі чекав на розі, а Гансик із каменями прокрався до будинку. Він мусив кинути камені. Не у вікна квартири Соботки – вона ж була на третьому поверсі. Такого кидка Гансик нізащо би не втнув. Він мусив просто кидати камені у будь-які вікна, а на аркушах, у які були загорнені камені, було написано: «УВАГА! ВАША СУСІДКА З КВАРТИРИ 21 МАЄ ОДРУЖЕНОГО КОХАНЦЯ, В КОТРОГО ДВОЄ ДІТЕЙ! НЕ ДОПУСТІТЬ, АБИ БУЛО ЗРУЙНОВАНО СІМ'Ю! ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ!»
Перший камінь Гансик кинув так незграбно, що той ударився об стіну будинку. Другий влучив у віконну раму. І саме тоді, коли Гансик хотів кинути третій камінь, хтось схопив його за плече. Якийсь чоловік тримав його і не пускав. І все бачив.
– І він точно пішов у поліцію, – схлипував Гансик, – і вони вже точно побували в тата! І тому нам треба тікати!
– Ти сказав тому чоловікові, як тебе звати? – спитала Маргарита.
– А цього і не треба було, – схлипував Гансик, – то був Бремзенштаєр, з молочного магазину!
Гінцель встав. Очевидно, він не хотів сидіти біля Гансика. Він прошепотів до Маргарити:
– Він геть поїхав! Повна втрата почуття реальності, кажу тобі!
– Він переляканий, як ховрах, – тихо сказав Маргариті Флоріан. – Йому вже не треба погрожувати!
Гансик продовжував схлипувати. Після кожного третього схлипування він голосно ревів.
Анні весь той час мовчки стояла біля дверей. Раптом вона розчахнула двері, вискочила в сад і з криком: «Стій, ти від мене не втечеш!» – помчала по стежці до хвіртки. Зріст у того, за ким вона гналася, був такий, як у Міхі, та оскільки надворі вже зовсім стемніло, не можна було роздивитися добре. До того ж упав туман. Анні зникла в туманній темряві. Незабаром долинув її гучний крик, тоді інший голос заверещав іще голосніше, і з туманної темряви виринула Анні, волочачи за собою Міхі й лаючись: «Вкусив мене, паскуда!»
Міхі впав на землю і дав волочити себе, мовби він труп. Анні тягнула його за собою однією рукою, наче візок без коліщаток. Хлопець був вимащений у болоті. Притягнувши його до дверей, Анні нахилилася, взяла брата під пахви, підняла й кинула, відсапуючись і лаючись, у куток. Міхі вдарився головою до дерев'яної стіни.
– Анні! – розпачливо крикнув Гінцель.
– Цей гімнюк заробив, – Анні показала вкушену руку.
– Гімнюк – теж тільки бідолаха! – сказав Гінцель.
– Дивися, щоби я не вмерла від співчуття! – Анні з ненавистю поглянула на свого брата. – Тобі що, його шкода?
– Трішки шкода, – сказав Гінцель.
– Ти здурів, – Анні потерла і стурбовано оглянула вкушене місце. – Та він заслуговує добрячого прочухана!
– А що це дасть? – запитав Гінцель.
– Що дасть – мені пофіг! – вигукнула Анні.
Флоріан попросив Гінцеля й Анні відкласти їхню суперечку про м'які та жорсткі методи виховання і подумати, що робити тепер.
– Ну, що робити? – сказала Анни. – Ми потягнемо цих дітисьок додому! Я свого, Маргарита – свого! А тоді нехай наші старі мастять собі голови! – Анні підійшла до свого брата. -Але потрібно, щоби хтось допоміг мені дотарабанити цього типа додому. Сама я не впораюся!
Гінцель і Флоріан подивилися на Маргариту. «Ти згодна?» – запитували їхні погляди. Маргарита кивнула. Анні та Флоріан поставили Міхі на ноги.
– Ми вирушаємо додому, Великий Лицарю, – сказав Флоріан.
– А якщо знову почнеш кусатися, – сказала Анні, – ноги повисмикую.
Однак не виглядало на те, щоби Міхі збирався чинити опір. У нього клацали зуби, ніби він старшенно змерз. І виглядав ще меншим і хирлявішим, аніж звичайно. Він слухняно посунув між Флоріаном і Анні. Маргарита й Гінцель підняли Гансика з канапи.. Та не встиг він устати, як відразу ж гепнувся назад.
– Ідіть вперед! – гукнув Генцель навздогїн Анні і Флоріанові. – Ми вас доженемо! Гансика ноги не тримають.
Маргарита й Гінцель удруге поставили Гансика на ноги. До дверей хатинки вони його сяк-так довели. Та на порозі він знову упав на землю.
– Маргаритко, моя квітко, так не піде, – сказав Гінцель. - Нам із ним ніколи не впоратись. А щоби його нести, він трішечки занадто добре вгодований!
– Але ми мусимо! – розпачливо вигукнула Маргарита.
Гінцель похитав головою.
– У такому темпі – два кроки вперед, впав підняли і ще два кроки – ми тільки після опівночі дійдемо до трамвайної зупинки. Тоді вже і трамваїв не буде!.
– А якщо ти збігаєш по таксі? – спитала Маргарита.
Гінцель подумав:
– А якщо я приведу твою маму?
Маргарита похитала головою.
– Приведи краще тата, – сказала вона тихо. – Подзвони йому. Внизу, там де ми завернули за ріг, я бачила телефонну будку.
Гінцель пробурмотів номер телефону помешкання Маргаритиного тата, щоби переконатися, що він його пам'ятає. Маргарита кивнула і прошепотіла:
– Але швидше, прошу тебе. Гінцель побіг. Маргарита зачинила двері і спро6увала повернути Гансика на канапу.
– Ходи, Гансику, ходи, підлога холодна, будь ласка, будь ласка ходи! – шепотіла вона братові на вухо, та він не зрушив з місця.
Не допомогло ні шарпання, ні смикання, ні копання, ні штурхання. Гансик лише спромігся на тихий стогін: «Я би хотів зараз бути мертвим».
Отож, Маргарита присіла біля брата і накрила його плечі ковдрою.
– Кожен часом робить дурниці, Гансику! – сказала вона і хотіла погладити хлопця, але той відсмикнув голову. – Найголовніше, щоби ти зрозумів, як це було тупо! – сказала Маргарита.
– Це не було тупо! – сказав Гансик. – Це тільки ви так кажете. Це було цілком правильно. Ми їм показали! Вони, певно, точно перелякалися до смерті!
І Гансик знову заридав. Маргарита вже не мала бажання його потішати. Загорнута в ковдри схлипуюча гора драглистого сала раптом видалася їй доволі чужою. З її улюбленим братчиком Гансиком зарюмсаний монстр не мав нічого спільного.