Знаю, осуджують мене за пихатість, чи й за ненависть до людей, а то й за безумство. Подібні наклепи безпідставні. Я таки не полишаю своєї домівки, та водночас правда й те, що двері мого дому (яких безмір)[1] вдень і вночі розчинені для людей і звірів. Нехай заходить, хто хоче. Не знайде там ані жіночих загравань, ані розкішних палаців — лише супокій і самотину. Зате відкриє для себе дім, рівного якому немає на землі. Обманюють ті, хто каже, ніби схожий є десь у Єгипті. Навіть глузливці мої визнають, що немає в цьому домі жодних меблів. Ще більшою намовою на мене є те, ніби я, Астеріон, в'язень у цьому домі. Чи слід повторювати, що всі двері тут завжди розчахнуті навстіж? Що всі вони без замків? Якогось вечора вийшов я врешті на вулицю, а коли й повернувся, перш ніж запала ніч, то лише тому, що вразили мене обличчя простолюду, обличчя безбар вні й пласкі, ніби розтулена долоня. Сонце тоді вже зайшло, але кволий плач дитини, грубі вигуки глуму засвідчили мені — мене впізнали. Люди молилися, втікали, клали поклони; деякі вилізли на дах храму Сокир, інші збирали каміння. Один, здається, сховався на дні морському. Недаремно моя мати була царицею; я не можу змішатися з черню, навіть коли скромність моя цього прагне.

Правда, однак, що я такий — єдиний. Мене не обходить, що людина може передати іншим людям, але як філософ вважаю: мистецтвом писання нічого не передаси. Моя душа не знає дражливих банальних дрібниць, вона вимірюється тільки величчю. Ніколи я не осягнув різниці між однією літерою та іншою; заглиблена в мені прекраснодумна нетерплячість не дозволила мені навіть навчитися читати. Іноді жалкую за цим. Певна річ, мені не бракує розваг. Як буцливий цап, бігаю кам'яними галереями, доки в голові не замакітриться і я не впаду додолу. Іноді ховаюся за колону чи за вигином коридора і вдаю, ніби мене розшукують. Тут є тераси, з яких я стрибаю, не раз ранячися до крові. Будь-коли можу вдати із себе сплячого, сопучи голосно із заплющеними очима (інколи й справді засинаю, бо коли розплющую повіки, то бачу, що забарва дня змінила ся). Та над усі розваги я люблю гратися в іншого Астеріона. Уявляю, ніби він одвідує мене, а я показую йому дім. Б'ю перед ним поклони й кажу: “А зараз вернімося на попереднє перехрестя”. Або: “Поглянь, як роздвоюється це підземелля”. Інколи сам помиляюсь, і тоді обоє ми щиро сміємося.

Але я знаходжу собі не тільки розваги. Чимало думаю і про самий дім. Усі його частини повторюються, кожне місце є і в іншому місці. Нема однієї водойми, одного подвір'я, однієї поїльні й однієї годівниці. Є чотирнадцять (отже, безмір) подвір'їв, водойм, поїлень і годівниць. Дім завбільшки із світ. Власне, він і є світом. Однак, переміряючи в нескінченність його оточене водоймами подвір'я і запилюжену галерею із старого каміння, я вибрався на вулицю, звідки побачив храм Сокир і море. Не осягнув цього аж до тієї хвилини, поки одне з нічних марень не виявило мені, що морів і храмів теж чотирнадцять (вони незліченні). Отож усе існує безліч разів, чотирнадцять разів, лише дві речі неповторні: покрите імлою сонце вгорі, а внизу — Астеріон. Може, врешті, я сам і сотворив зорі, сонце і цей велетенський дім, тільки вже не пригадую.

Щодев'ятого року провідують мій дім дев'ятеро людей, аби я звільнив їх від усякого зла. Чую їхні кроки або ж голоси у глибині камінних галерей і радо йду їм назустріч. Церемонія недовга: вони падають один за одним, у мене на руках немає навіть крові. Там, де впали, вони й залишаються, а їхні тіла допомагають потім відрізняти одну галерею від іншої. Не знаю, хто вони, знаю лише, що один із них виповів мені перед смертю, що колись прийде і мій визволитель. Відтоді не так болісно відчуваю свою самотину, знаю, що мій визволитель існує і врешті стане на цю пилюку. Якби мої вуха могли чути відлуння світу, я дослухався б до його кроків. І якби він запровадив мене до місця, де менше галерей і дверей.  

“Яким буде мій визволитель?” — замислююсь я. То буде бик чи людина? А може, бик із людською головою? А може, такий, як я? Вранішнє сонце засяяло на бронзовому мечі. Не було вже ні сліду крові.

— Чи можеш повірити, Аріадно? — сказав Тезей. — Мінотавр майже не боронився.

Оповідають люди, гідні довіри (та Аллах знає краще), що в перші роки жив цар островів Вавілонії, який зібрав своїх будівничих та чародіїв і звелів їм збудувати лабіринт такий заплутаний і хитромудрий, щоб навіть найметкіші мужі уникали туди заходити, а коли входили, то щоб губилися там. Дія ця була обурлива, бо ж хаос і диво — справи підвладні богові, а не людям. Сплинув час, і в гості до нього прибув цар Аравії. Цар Вавілонії, аби насміятися з простоти свого гостя, схилив його увійти до лабіринту, де той і блукав присоромлений і розгублений, аж доки не запала ніч. Тоді вже він вдався з благанням до бога й віднайшов вихід. З вуст його не зірвалося жодної скарги, він сказав лише цареві Вавілонії, що в Аравії в нього ще ліпший лабіринт і що, з ласки божої, колись покаже його йому. Він повернувся до Аравії, зібрав своїх полководців та вождів і напав на Вавілонське царство з таким успіхом, що поруйнував палаци, забрав у полон і людей, і самого царя. Прив'язав його до спини в'ючного верблюда й повіз у пустелю, їхади вони три дні, а тоді він сказав бранцеві: “О царю часу й символе віку! У Вавілонії ти хотів згубити мене в лабіринті з бронзи та багатьма сходами, мурами та дверима; зараз всемогутній забажав, аби я показав тобі свій лабіринт без сходів, щоб ними дертися, без дверей, щоб долати їх, і без мурів, щоб стримували тебе”.

Розв'язав бранця і лишив його серед пустелі, де той і помер з голоду й спраги. Нехай славиться Невмирущий!

Магнус Барфод 1102 року розпочав вирішальне завоювання королівства Ірландія; кажуть, що в переддень смерті він отримав таке привітання від Мюрхертаха, дублінського короля:

“Нехай у твоїх військах битиметься золото і буря, Магнусе Барфоде. Нехай завтра на просторах мого королівства буде щасливою твоя битва. Нехай твої королівські руки тчуть страхітливу тканину меча. Нехай не шкодують похвал твої численні боги. Нехай не шкодують і крові. Нехай станеш ти переможцем, коли засяє вранішня зірка, ти, королю, який топче Ірландію.

Нехай жоден із численних днів твоїх не буде блискучішим за завтрашній. Оскільки день цей буде останній. Присягаюся тобі в цьому, королю Магнусе. Оскільки ледве займеться світанок, я здолаю тебе й зітру, Магнусе Барфоде”.

...В одній імперії мистецтво Картографії набуло такої досконалості, що Карта однієї лише провінції займала ціле місто, а карта Королівства — цілу Провінцію. З часом ці Неосяжні Карти перестали задовольняти, і Колегія Картографів уклала Карту Королівства, яка мала Розміри Королівства і співпадала з ним у кожній Точці. Менш Віддані Вивченню Картографії Наступні Покоління дійшли висновку, що ця розлога Карта є Непридатною і не без Безбожності віддали її на Ласку Сонця і Зим. В Пустелях Заходу залишилися розрізнені Руїни Карти, у яких живуть Звірята й Жебраки; у всій Країні оце й лишилося від Географічних Наук.