Ця постать, іноді в суданському одязі, іноді в мундирі, але з неодмінною хусткою на обличчі, відтоді почала з'являтися у видивах. Вона завжди була присутня, і ми не могли второпати, хто то. Образи чорнильного дзеркала, спершу нетривкі й застиглі, стали чіткішими, вони виконували мої накази незабарне, й тиран міг бачити їх виразно. Хоча зазвичай нас це виснажувало. Жахливі картини сцен стомлювали. То були виключно страти, шибениці, каліцтва, насолоди ката й ошуканця.

Отак дійшли ми до ранку чотирнадцятого дня місяця бармахат. Чорнильне коло було на долоні, ладан вкинутий до вогню, зерна коріандру спалені. Ми були самі. Хворобливий зажадав показати невблаганну і страшну страту: його душа того дня прагнула побачити чиюсь смерть. Я показав йому солдатів з барабанами, розстелену телячу шкуру, людей, втішених видовиськом, ката з мечем справедливості. Він здивувався, коли побачив його, і сказав: “Це Абу Кір, той, що стратив твого брата Ібрагіма, що завершить тобі роковане, коли я матиму здатність викликати ці образи сам”. Зажадав привести стратенця. Коли його привели, він перемінився в обличчі, бо то була людина, обличчя якої окривала хустка. Він наказав мені, перш ніж стратенця скарають, зняти з нього машкару. Я впав до його ніг і мовив: “О велителю часу, о сутносте й підсумку часів. Ця людина не така, як інші, бо ми не знаємо ні її імені, ні імені її батьків, ні міста, з якого вона родом; тож я не насмілюся його торкнутися, щоб не впасти в гріх, а потім за нього розплачуватись”. Засміявся Хворобливий і пообіцяв, що візьме провину на себе, якщо потрібно. Присягнувся й на Корані. Тоді я звелів стратенця роздягти і зв'язати на розісланій телячій шкурі, а тоді зірвати машкару. Так усе й зробили. Вражений Якуб міг нарешті побачити те обличчя,— його власне. Він перестрашився і сполотнів. Я спинив його тремтячу долоню своєю твердою рукою і звелів далі дивитися на свою смерть. Дзеркало заполонило його: він і не намагався відвести погляду чи вилити чорнило. Коли у видиві меч упав на голову злочинця, він зойкнув голосом, який не збудив у мені й крихту милосердя, і впав на землю мертвий.

Слава Аллахові невмирущому, який тримає у своїй руці два ключі: безмежного Прощення і невідворотної Кари”.

Двійник Магомета

Оскільки, на думку мусульман, поняття Магомета й релігії невіддільні, то звелів Бог, аби в небі проводив їх завжди дух, що виконує роль Магомета. Цей посланець не завжди той самий. Один мешканець Саксонії, якого полонили алжірці і який прийняв іслам, виконував колись ці функції. Оскільки доти він був християнином, то розповідав їм про Ісуса й казав, що той не син Йосифа, а син Бога. Тож було вкрай необхідно замінити його. Місцеперебування цього Магомета вказує смолоскип, видимий лише мусульманам.

Справжній Магомет, який уклав Коран, вже невидимий своїм віруючим. Розповідали мені, що спочатку він їх очолював, але що надумав запанувати над ними, то його заслали на південь. Одну мусульманську общину демони підбурили визнати Магомета Богом. Щоб угамувати пристрасті, Магомета вивели з пекла й показали. Отоді я його й бачив. Він скидався на втілених духів, які не мають внутрішніх чуттів, і обличчя його було зовсім темне. Він спромігся лише на слова: “Я — ваш Магомет”. І вмить розчинився.

Фінал

Розпростертий навзнак Рекабаррен напіврозплющив очі й побачив скісний очеретяний дах. З іншої кімнати бриніла імпровізована гітарна мелодія, ніби вбогий лабіринт, що нескінченно заплутується і розплутується... Він повільно притомнів, повертався до дійсності, знаходив поглядом щоденні речі, які вже не судилося поміняти на інші... Без співчуття позирнув на своє велике, зайве тіло, на просте вовняне пончо, що вкривало ноги. За квадратами вікна розстилалися рівнина й вечір: він спав довго, але небо ще світліло. Лівою рукою помацав біля себе, знайшов гостроверхого дзвоника поруч із ліжком. Труснув ним кілька разів; з іншого боку дверей так само долинали вбогі акорди. Грав негр; він з'явився тут одного вечора як мандрівний співак-гітарист і викликав іншого зайду-чужинця на співочий турнір. Подоланий, він не облишив бувати в шинку, наче б чекав тут когось. Години збавляв грою на гітарі, але вже не співав — можливо, поразка далася взнаки. Люди вже звикли до цього безневинного дивака. Рекабаррен, власник заїзду, ніяк не міг забути того змагання; наступного дня, коли готував мате, йому раптом відняло правий бік тіла й мову. Вболіваючи над лихами героїв з романів, врешті-решт починаєш надто перейматися власними болями; не так страждав Рекабаррен, що сприйняв свій параліч, як перед тим смуток і самоту Америки. Звиклий жити сьогоднішнім днем, він зараз дивився на небо й думав, що червоне коло довкола місяця віщує дощ.

Хлопець з індіанськими рисами обличчя (можливо, його син) прочинив двері. Рекабаррен поглядом запитав його, чи є хтось із гостей. Хлопець знаком відповів, що ні — негр до уваги не брався. Безпорадна людина лишилася сама; його ліва рука ще хвилю бавилася дзвоником, наче випробовувала свою силу.

Рівнина в останніх зблисках сонця була дещо химерною, немов баченою уві сні. Якась цятка на обрії ворухнулася і зросла до розмірів вершника, який прибував (чи мовби прибував) до цього дому. Рекабаррен побачив крислатий капелюх, довге темне пончо, гнідого коня, але не обличчя вершника, який раптом осадив кінський чвал і наближався підтюпцем. Метрів за двісті він звернув, і Рекабаррен вже не бачив його, але чув, як той насвистує, прив'язуючи коня до стовпа, і рішуче входить до заїзду.

Не відводячи погляду від гітари, у якій ніби чогось шукав, негр лагідно озвався:

— Я був певен, сеньйоре, що можу розраховувати на вас. Той жорстко кинув:

— Як і я, смаглявцю. Чимало я змусив тебе чекати, та ось я тут. Запала мовчанка. Нарешті негр знову озвався:

— Я вже звик чекати. Сім років чекав. Другий неквапливо мовив:

— Я понад сім років не бачив своїх синів. Знайшов їх того дня. І не хотів здаватися їм чоловіком, якому аби тільки схопитися за ніж.

— Я так і зрозумів,— сказав негр. — Сподіваюся, вони при доброму здоров'ї.

Прибулець всівся на прилавок і щиро розсміявся. Зажадав рому і хильнув трохи.

— Я дав їм добрих порад,— повідомив він,— які ніколи не зайві і нічого не коштують. Пояснював, між іншим, що людині не слід прагнути крові іншої людини.

Довгий, повільний акорд, а тоді знову мовив негр:

— Ви добре вчинили. Так, може, хоч не будуть схожі на нас.

— Принаймні на мене,— виснував прибулець і додав, мовби подумав уголос: — Долі забаглося, щоб я вбив, а зараз знову вкладає ножа в руку. Негр, наче не чуючи його, зауважив:

— Восени дні коротшають.

— Мені вистачить і цього світла,— сказав він, зводячись на ноги. Став випростано перед негром і ніби втомлено звелів:

— Відклади гітару, бо сьогодні тебе чекає інше змагання. Обоє рушили до дверей. Виходячи, негр прошепотів:

— Можливо, цього разу мені поведеться краще. Його супутник відповів поважно:

— Минулого разу тобі не повелося зле. Просто ти хотів спробувати ще раз. Вони відійшли від будинків, ступаючи поруч. Рівнина була одноманітною при місячному світлі. Раптом вони перезирнулися, зупинилися і прибулий зняв остроги. Руки до пліч в обох вже були загорнуті в пончо, коли негр сказав:

— Хочу попросити про одне, поки не почали. Аби тепер ви виявили всю свою мужність і спритність, як тоді, сім років тому, коли вбили мого брата.

Чи не вперше за всю розмову Мартін Фієрро відчув у його словах ненависть. Відчув, як удар остроги. Вони зчепилися, і гостра сталь черконула обличчя негра, залишивши на ньому криваву мітку.

Є в надвечір'ї пора, коли рівнина ніби хоче щось сказати; ніколи цього не говорить або ж говорить безупинно, і ми не розуміємо тієї мови або розуміємо, та годі її передати, як музику... Зі свого лежака Рекабаррен бачив фінал. Несподівана атака — і негр позадкував, спіткнувся, замахнувся, цілячись в обличчя, і випростався в глибокому випаді, цілячись у живіт. Потім був ще один, якого свідок до пуття не завважив, і Фієрро вже не підводився. Непорушний, негр, здавалося, віддавав честь над його повільним конанням. Витер закривавленого ножа об траву, повернувся і повільно, не озираючись, рушив до села. Зараз, коли сповнив волю вершителя справедливості, він уже був ніким. Точніше, більше не був собою; не мав своєї долі на землі і вбив людину.