Найвищий Суд виносить вирок. Той вирок, якого вони сподівались: їм дано привілей самогубства. З нього користаються всі самураї, дехто з фанатичним спокоєм, і спочивають поруч зі своїм паном. Дорослі й діти приходять молитися над могилою цих відданих і славних воїнів.

Серед прочан, які напливали зусебіч, був молодий чоловік, запилений і стомлений, певно, прибулець здалеку. Він упав навколішки перед статуєю радника Кураносуке й заговорив: “Я бачив тебе, коли ти лежав біля борделю в Кіото; я навіть не припускав, що ти прагнув помститися за свого пана, і поду мав, що ти зневірений воїн, і плюнув тобі в обличчя. Я прийшов поквитатися”. Мовив так і зробив собі харакірі.

Священик, зворушений такою мужністю, звелів поховати його біля останків самураїв.

Отакий кінець історії сорока семи вірних мужів — хоча в історії цієї нема кінця; ми, які, можливо, не знаємо, що таке вірність, але ніколи не втрачаємо надії явити її; коли знадобиться, будемо й надалі вславляти їхню пам'ять.

Теолог після смерті

Розповіли мені янголи, що коли помер Меланхтон, то на тому світі дали йому дім точнісінько такий, як він мав на землі. (Таке трапляється з усіма новоприбулими до вічності, тож вони і думають, що не вмерли). І хатнє начиння було таке саме: стіл, секретер з шухлядами, бібліотека. Меланхтон прокинувся в тому помешканні і продовжив свою літературну працю, ніби й не був небіжчи ком, і кілька днів писав про спасіння через віру. Як це було йому властиво, жодним словом не обмовився про побожність. Янголи завважили цю хибу й почали підсилати різних людей, щоб ті запитали про неї. Меланхтон відповідав їм: “Я незаперечне довів, що душа може обійтися без побожності і що для того, аби дістатися неба, досить самої віри”. Він казав їм про це з погордою й не знав, що вже не живе і що перебуває не на небі. Янголи почули це й дали йому спокій.

Через кілька тижнів меблі почали розпливатися, як привиди, поки стали невидимі, окрім крісла, столу, стосу паперу та чорнильниці. Стіни забризкалися вапном, а підлога жовтою фарбою. Його власне вбрання стало простішим. Одначе він писав і далі, та оскільки й надалі не надавав ваги побожності, його було перенесено на інше робоче місце, до таких, як і він, теологів. Там протримали кілька днів, а коли він почав сумніватися в своїй тезі, дали змогу повернутися. Одяг його вже був із шкіри-сириці, але він переконував себе, ніби все, що було досі — просто галюцинація, і далі вихваляв віру та ганив побожність. Одного вечора він відчув, що змерз. Тоді оглянув помешкання і дійшов висновку, що решта кімнат не такі, як на землі. Одну заповнили невідомі прилади, друга так зменшилася, що годі до неї увійти; інші не змінилися, але їхні вікна і двері виходили на великі піщані бархани. Кімната в глибині була повна людей, які любили його і без угаву казали, що немає теолога, мудрішого над нього. Така любов була йому приємною, та оскільки дехто з тих людей не мав обличчя, а інші здавалися неживими, то відчув до них недовіру. І поклав скласти похвалу побожності. Проте сторінки, написані сьогодні, на ранок стиралися. А все через те, що писав він їх без переконання.

Його провідували давно померлі люди, але він соромився з'являтись у такому брудному приміщенні. Аби переконати їх, що він на небі, він змовився з одним чарівником з кімнати в глибині, який зводив їх описами пишноти й краси. Щойно гості йшли, знову з'являлися вбогість і вапно, а іноді ще й раніше.

Останні звістки про Меланхтона такі, що один маг і один без обличчя перенесли його в піщані пагорби і тепер він прислуговує демонам.

Зала статуй

Було колись в Андалуському королівстві місто, резиденція королів, яке називалося Лебтіт, або Цеута, або Хаен. У тому місті була величезна фортеця з двостулчатою брамою, але не для того,аби крізь неї входити чи виходити, а щоб бути зачиненою. Щоразу, коли один король помирав, а наступний посідав високий трон, він прибудовував до брами новий замок, доки їх не набралося аж двадцять чотири, кожний від іншого короля. На той час трапилося так, що один злий чоловік, не з королівського роду, здобув владу і замість додати ще один замок, зажадав, аби попередні двадцять чотири відчинити і побачити, що в них. Візир та еміри благали його не робити цього, навіть сховали залізну в'язку ключів, кажучи, що легше звести ще один замок, аніж зламати двадцять чотири. Але той повторював із подиву гідною затятістю: “Я хочу побачити, що там”. Тоді йому запропонували стільки скарбів, скільки лише змогли зібрати золотом і сріблом у багатих християнських храмах. Та він не послухав і відчинив двері своєю правицею (яка вічно горітиме). Всередині були зображення арабів з металу й дерева верхи на їхніх дивовижних верблюдах та жеребцях, у бурнусах, що хвилясте спадали на плечі, з шаблями на пасках, із звичайними ланцюгами у правицях. Постаті були об'ємними і кидали тіні на підлогу, і навіть сліпець міг розрізнити їх на дотик, а передні ноги коней не торкалися землі, і коні не перекидалися, мовби закам'яніли. Неабияке враження справили на короля ці чудові скульптури, а Ще більше лад і лунка тиша, які там панували; коні усі дивилися в один бік, на захід, і не чулося звуку жодної сурми. Те було в першій залі.

У другій стояв стіл Сулеймана, сина Давидового,— благословення їм обом,— вирізьблений із суцільної брили смарагду, як відомо, зеленого на колір, і таємничі властивості якого описати годі. Справді ж бо — він вгамовує бурю, оберігає чистоту того, хто його носить, зараджує при розслабленні шлунку й проганяє злих духів, сприяє мисленню та помічний при пологах. У третій лежали дві книжки: одна чорна, про властивості металів, талісмани та дні, та ще про готування отрут і протиотрут; друга біла, і годі було втямити її, хоч і писана зрозумілою мовою. У четвертій знайшли глобус, на якому були королівства, міста, замки й небезпеки, кожна зі своєю справжньою назвою і коротким описом.

У п'ятій знайшли кулясте дзеркало, витвір Сулеймана, сина Давидового,— благословення їм обом! — неймовірної ціни. Бо ж виготовлене з різних металів, і той, хто вдивлявся в нього, бачив своїх родичів і своїх дітей, від першого Адама і до тих, хто чутиме останню Сурму. Шоста мала повно еліксиру, що його навіть краплі досить, аби три тисячі унцій срібла перетворити на три тисячі унцій золота. Сьома здалася порожньою і була така довга, що найвправніший лучник не подолав би її пущеною стрілою. На дальній стіні був викарбуваний страшний напис. Король поглянув на нього і все зрозумів, бо він мовив: “Якщо чиясь рука відчинить браму цього замку, воїни з плоті й крові, схожі на воїнів з металу при вході, захоплять королівство”.

Це сталося вісімдесят дев'ятого року за літочисленням хіджри. Раніше, ніж судилося йому дійти свого кінця, Тарік заволодів цією фортецею, скинув короля, продав його дружину та дітей в рабство і спустошив його землі. Ось так і зайняли араби андалуське королівство, де повно оливкових дерев та родючих лук, де не знають спраги. Що ж до скарбів, то кажуть, ніби Тарік, син Західа, віддав їх своєму повелителеві, каліфові, а той сховав їх у якійсь піраміді.

Про двох, яким снилось

Цей випадок згадує арабський історик аль-Ісхакі: “Розповідають люди, гідні довіри (але тільки аллах всезнаючий і всемогутній, і всемилостивий, і не спить), що був у Каїрі багатий чоловік, але такий великодушний і щедрий, що роздав геть усе, крім батьківського дому, і мусив працею заробляти собі на хліб. І гарував так тяжко, що одного вечора під смоквою у його садку зморив його сон. І побачив він уві сні омивану водою людину, яка вийняла з рота золоту монету й сказала йому: “Твоє щастя в Персії, в Ісфагані; іди й знайди його”. Вранці він прокинувся і подався в довгі мандри, наражаючись на небезпеки пустель, кораблів, піратів, язичників, хижих звірів та людей. Дістався він врешті до Ісфагана, якраз коли запала ніч, і вклався спати у дворику перед мечеттю. Біля мечеті стояв дім, і з волі аллаха всемогутнього ватага злодіїв пройшла повз мечеть і вдерлася до будинку. Люди прокинулися від злодійського наскоку і почали волати на поміч. І кричали, доки не прибув начальник сторожі зі свої ми людьми і розбійники не втекли через дах. Начальник звелів обшукати мечеть і при ній знайшли чоловіка з Каїра, відлупцювали бамбуковими кийками мало не до смерті. Опритомнів через два дні у в'язниці. Начальник звелів привести його і запитав: “Хто ти і звідки?” Той відповів: “Зі славного міста Каїра, а моє ім'я Мухаммед аль-Магрібі”. Начальник спитав його: “Що привело тебе до Персії?” Чоловік вирішив казати правду і мовив: “Якась людина явилася мені уві сні й сказала прибути до Ісфагана, бо тут мене повинно чекати щастя. Я вже в Ісфагані і бачу, що тим обіцяним щастям, певно, і є кийки, якими ти мене так щедро почастував”.