Або ж довгоносики: вони скидаються на мініатюрних слонів — їм тільки бракує відстовбурчених вух — і належать до однієї з родин комах, що налічує найбільше видів у світі (тільки в нас трапляється приблизно 1400 видів). До речі, хоботок слугує не лише для прийому їжі, а й для підтримки нащадків. За допомогою довгого органа тваринки прогризають маленькі дірочки в листі та стеблах, у які вони потім відкладають яйця. У такому захищеному від хижаків стані личинки спроможні прогризати маленькі ходи в рослинах і спокійно собі рости^{26}.

Деякі з видів довгоносиків, здебільшого мешканці ґрунту, втратили здатність літати, тому що звикли до повільного ритму лісів та їхнього мало не вічного існування. Пройти вони можуть максимально десять метрів за рік, а більше їм, власне, і не треба. Якщо через смерть дерева змінюється його оточення, то довгоносикові треба просто перейти до наступного й далі харчуватися там у гнилому листі. Коли натрапляєш на таких твердокрилих, то це свідчить про довгу, безперервну лісову історію. Якщо ж цей ліс викорчували в період середньовіччя, а пізніше засадили заново, тоді таких комах там не буде, бо йти пішки від найближчого старого лісу просто задалеко.

Усі названі організми мають одну спільну рису: вони дуже маленькі, а тому радіус їхньої дії вкрай обмежений. У великих правікових лісах, що колись вкривали Центральну Європу, це ще не мало жодного значення. А тепер вагомішу частину лісу змінила людина. Смереки замість буків, псевдотсуги замість дубів, молоді дерева замість старих — таке тваринам у буквальному сенсі більше не смакує, а тому вони гинуть з голоду й локально вимирають. Але ще існують старі листяні ліси з емігрантами, у яких збереглося колишнє розмаїття видів. Уздовж і впоперек усієї країни керівництва лісництв намагаються виростити більше листяних лісів замість хвойних. Утім, якщо колись там знову стоятимуть могутні буки, де тепер під час урагану впали смереки, утворивши місце для змін, то як там знов опиняться орибатидні кліщі та колемболи? Пішки вони не прийдуть, бо за ціле своє життя проходять відстань не більше за метр. То чи взагалі є надія одного дня принаймні в національних парках, таких як «Баварський ліс», мати нагоду знову милуватися справжніми правіковими лісами? Це можливо, оскільки дослідження студентів у моєму лісництві показали, що принаймні ті малі тварини, які мешкають у хвойних лісах, здатні долати на диво великі відстані. Чітко це засвідчили саме плантації старих смерек. Молоді науковці знайшли тут види колембол, що спеціалізувалися на смерекових лісах. Але такі ліси мої попередники посадили тут, у Гюммелі, тільки сто років тому — доти в нас, як і в усій Центральній Європі, переважно росли старі буки. То як залежні від глиці колемболи потрапили до Гюммеля? Я припускаю, що це були птахи, котрі перенесли ґрунтових мешканців як «пасажирів-зайців» у своєму пір’ї. Щоб почистити його, птахи полюбляють приймати «порохові ванни» в листі. Під час такого купання на них чіпляються також і мініатюрні ґрунтові мешканці, що після польоту та чергової «порохової ванни» опиняються вже в іншому лісі. А що є слушним для тваринок, котрі спеціалізуються на смереках, можливо, спрацює і у видів, які полюбляють листя. Якщо в майбутньому знову виросте більше старих листяних лісів, що без перешкод зможуть розвиватися, то птахи подбають про те, щоб там знову завелися належні до них квартиранти. Щоправда, повернення комашок може тривати дуже-дуже довго, як доводять найновіші дослідження з Кіля та Люнебурга^{27}. На Люнебурзькому лузі понад сто років тому на колишніх сільськогосподарських угіддях посадили дубові ліси. Науковці припускали, що вже через кілька десятиліть у тому ґрунті мала знову заселитися автентична структура з грибів та бактерій. Однак вони прикро помилилися — навіть після цього відносно тривалого часу у видовому розвої видно великі прогалини, а це має для лісу суттєві наслідки. Кругообіг поживних речовин від зародження нового життя до смерті функціонує неправильно, крім того, в ґрунті виявлено залишки азоту з колишніх добрив. Дубовий ліс хоча й росте швидше, ніж узяті до порівняння ліси, що стоять на старому ґрунті правікових лісів, але він посутньо вразливіший, наприклад, щодо сухості. Скільки треба часу, щоб знов утворився справжній лісовий ґрунт, не знає ніхто. Утім, точно відомо, що ста років не досить. Проте для того, щоб регенерування загалом коли-небудь відбулося, потрібні заповідники зі споконвічними лісами без будь-якого людського впливу. Тільки тут різноманітне ґрунтове життя здатне вижити і послугувати зародковою клітиною, що дозволить відродитися навколишнім районам. До речі, для цього не треба практикувати справжнього зречення, що його впродовж років демонструє громада Гюммеля. Вона взяла під свій захист усі старі букові ліси та збуває їх тепер інакше. Частина використовується з метою «природних поховань»: дерева здають в оренду як живі надгробки для захоронення урн. Після смерті стати частиною правікового лісу — хіба ж це не гарна ідея? Іншу частину заповідника здають в оренду фірмам, що в такий спосіб роблять свій внесок у захист довкілля. Таким чином компенсується відмова від використання деревини, отож людина та природа задоволені.

СО₂-порохотяг

На одному відомому, зовсім простому малюнку про кругообіг речовин у природі дерева є символом врівноваженого балансу. Вони здійснюють фотосинтез, виробляючи в процесі цього вуглеводи, застосовують їх для росту й таким чином протягом життя зберігають у стовбурі, гілках та кореневій системі до двадцяти тонн СО₂. Якщо одного дня вони вмирають, то виділяється достеменно така сама кількість парникових газів — коли гриби й бактерії перетравлюють деревину, а відтак у переробленому вигляді знову її видихають. До речі, на цій ідеї базується вислів, що під час спалення дерево є нейтральним до навколишнього середовища. Врешті-решт, байдуже, чи на газоподібні часточки поліно розкладуть маленькі організми, чи це завдання візьме на себе хатня піч. Утім, аж так просто ліс не функціонує. Він насправді є гігантським СО₂-порохотягом, що постійно фільтрує та зберігає складники повітря. Хоча після смерті дерева певна частка дійсно знову потрапляє в атмосферу, та більша частина залишків іще тривалий час перебуває в екосистемі. Розвалений стовбур пожирають різноманітні види, повільно подрібнюючи його на все менші шматочки, — у такий спосіб дерево сантиметр за сантиметром заглиблюється в землю. Намиваючи органічні залишки, про решту піклується дощ. Чим більше дерево опускається, тим холоднішим стає. А разом зі зниженням температури сповільнюється й життя, аж доки, зрештою, не запанує майже цілковита тиша. Відтак СО₂ у складі гумусу знаходить свій останній спочинок і повільно знову насичується. У далекій, дуже далекій перспективі з нього, можливо, утвориться буре або кам’яне вугілля. Нинішні поклади цих корисних копалин виникли приблизно триста мільйонів років тому так само з дерев. Хоча тоді вони й мали трохи інакший вигляд і були схожі радше на тридцятиметрові папороті та хвощі, але їхній стовбур міг сягати двометрового діаметра, подібно до сучасних видів. Більшість дерев росли в болотах, і коли вони вмирали від старості, їхній стовбур падав у багнисту воду, в якій він навіть не перегнивав. Протягом тисячоліть у такий спосіб утворилися товсті шари торфу, які пізніше вкрила жорства й вони під тиском поступово обернулися на вугілля. Отже тепер на великих традиційних електростанціях спалюють скам’янілі ліси. Чи не було б краще та доречніше, якби ми таки залишили нашим деревам шанс чинити подібно до своїх предків? Вони могли б знову всмоктувати принаймні частину СО₂ і зберігати його в надрах землі.

Проте до утворення вугілля сьогодні не доходить практично ніколи, бо через раціоналізацію (вирубування) ліси постійно проріджують. Як наслідок, тепле сонячне проміння проникає аж до землі, допомагаючи швидко розвиватися видам, що там мешкають. А ті, своєю чергою, пожирають останні запаси гумусу навіть у найглибших шарах і випускають їх в атмосферу як газ. Загальна кількість парникових газів, що виділяється, приблизно відповідає такій самій кількості, що утворилася б від сирої деревини. Замість кожного поліна, яке ви спалюєте у хатній печі, ззовні, з лісових ґрунтів, іще раз виділяється така сама маса СО₂. Отож, у наших широтах нагромадження вуглецю під деревами знищується ще в зародку.