Звернімося до питання, чому корінь є важливішою частиною дерева. Можливо, там замасковано щось подібне до мозку дерева? Мозок? Чи це не занадто притягнуто за вуха? Можливо, проте, якщо ми знаємо, що дерева здатні вчитися, а відтак зберігати досвід, то для цього в організмі має бути виокремлено відповідне місце. Де воно — не знає ніхто, одначе кореням ця роль пасувала б найкраще. З одного боку, на прикладі старих смерек у Швеції видно, що підземна частина в дереві найвитриваліша — а тому де ж іще довгий час зберігати таку важливу інформацію? З другого — сучасні дослідження свідчать про те, що ніжне плетиво завжди готове до сюрпризів. А ще зовсім недавно за беззаперечний факт вважали те, що дерево керує всією своєю активністю через хімічні процеси. Й у такому твердженні немає нічого зневажливого, адже і в нас багато процесів регулюються через надходження певних сигналів. Корені приймають субстанції, транспортують їх далі, а вертаючись назад, постачають продукти фотосинтезу до грибів-партнерів і навіть пересилають сигнальні речовини до сусідніх дерев. А мозок? У нашому розумінні для цього треба, щоб у дереві відбувалися нейронні процеси, а до таких, окрім сигнальних речовин, належать також і електричні потоки. Але саме такі й вимірюють іще з XIX століття. Уже багато років між науковцями триває запекла суперечка. Чи можуть рослини думати, чи вони розумні?

Франтішек Балюска і його колеги з Інституту целюлярної та молекулярної ботаніки Боннського університету дотримуються думки, що в кінчиках коріння розташовано схожі на мозок структури. Поряд із сигнальними лініями існують задатки органів та молекули, подібні до тих, які виявили і в тварин^{23}. Якщо корінь пробирається крізь ґрунт, він здатен сприймати ці подразники. Науковці також вимірюють електричні сигнали, що поширені в перехідній зоні та спричиняють зміну поведінки. Якщо корені наштовхуються на отруйні субстанції, непроникне каміння чи мокрі райони, вони аналізують ситуацію і передають необхідні зміни в зону росту. А ця тоді змінює напрямок та обводить паростки навколо критичної зони в ґрунті. Чи простежується в такій поведінці якийсь вияв розуму, пам’яті та емоцій, наразі більшість дослідників рослинного світу піддають сумніву. А ще хвилюються через те, що результати досліджень можна зіставити з подібними ситуаціями у тварин і, врешті-решт, ще й через те, що це все загрожує стиранням кордонів між рослинним та тваринним світом. І що з того? Що поганого тоді сталося б? Розмежування між рослинами й тваринами так чи так обрано самовільно і підлаштовано під тип здобування їжі: перші здійснюють фотосинтез, другі ж харчуються іншими живими істотами. Зрештою, більші відмінності полягають тільки у проміжку часу, за який інформація опрацьовується й перетворюється на дію. Та хіба повільні створіння можуть автоматично ставати менш вартісними, ніж прудкі? У мене деколи закрадається підозра, що на дерева та іншу зелень зважали б набагато більше, якби беззаперечним став той факт, якою мірою вони в багатьох аспектах подібні до тварин.

У царстві темряви

Земля для нас, людей, ще не прозоріша, ніж вода — і не тільки в буквальному значенні. Якщо дно Світового океану досліджено гірше, ніж поверхня Місяця^{24}, то про життя ґрунту фактично взагалі нічого не відомо. Звісно, існує велика кількість виявлених видів та встановлених фактів, про які можна почитати. Однак порівняно з різноманітністю життя, що вирує під нашими ногами, це тільки мізерна частка. До половини лісової біомаси перебуває на цьому нижньому ярусі. Більшість живих істот, що тут існують, не можна побачити неозброєним оком. Напевно, в цьому й полягає головна причина, чому вони не цікавлять нас аж так, як наприклад, вовк, дятел чорний чи саламандра вогняна. Проте для дерев вони, мабуть, навіть важливіші. Ліс здатен спокійно обійтися без своїх великих мешканців. Відсутність сарн, оленів, кабанів, хижаків і навіть більшості птахів не утворила б болючої прогалини в його екосистемі. Навіть якби вони всі водночас і зникли, ліс без особливої шкоди ріс би собі далі. Але цілком протилежне відбулося б без карликів під вашими ногами. У жмені лісової землі існує більше живих істот, аніж на планеті людей. Тільки одна чайна ложка ґрунту містить понад кілометр грибкових ниток міцелію. Усі ці створіння впливають на землю, змінюють її структуру й роблять її такою цінною для дерев. Перше ніж ми докладно розглянемо деякі з них, хочу простежити з вами, як від початку формувалася земля. Без неї не було б лісів, адже вони мусять де-небудь пускати корені. Для цього процесу голого каменю замало, а жорства хоч і забезпечує корінню опору, але не здатна зберігати воду та поживні речовини. Геологічні процеси — такі як льодовикові періоди з багаторічною мерзлотою — зривали каміння, льодовики перетворювали уламки на пісок і порох, відтак виникав розпушений земельний субстрат. Після танення криги вода вимивала її в глибші шари та спуски, а урагани зривали її й нагромаджували багатометровими пластами. Пізніше туди приходило життя у вигляді бактерій, грибів та рослин, що після смерті перетворювалися на гумус. Упродовж тисячоліть цей ґрунт — що тільки тепер можна так назвати — заселяли дерева й робили його ще ціннішим. Вони утримували його своїм корінням і захищали від бурі та вітру. Перестала відбуватись ерозія, натомість нагромадилися шари гумусу, що стали основою для бурого вугілля. До речі, ерозія — один з найбільших природних ворогів лісів. Заглибини в ґрунті завжди утворюються внаслідок екстремальних подій, здебільшого через особливо сильні опади дощу. Якщо лісова земля не здатна відразу ввібрати всю воду, решта стікає по ній та вимиває її маленькі часточки. Під час дощової погоди ви й самі це бачите: завжди, коли вода каламутніє та забарвлюється в брунатний колір, вона транспортує цінний ґрунт. За рік один квадратний кілометр води може переносити до десяти тисяч тонн землі. З каменів у підстильному шарі через процеси вивітрювання на цій самій території щороку повторно з’являється тільки сто тонн, як наслідок — просто велетенські втрати. Одного дня залишається вже тільки жорства. Такі збіднілі ареали тепер трапляються в багатьох лісових районах, які розміщені на виснаженій землі, що протягом століть використовувалася з сільськогосподарською метою. Якщо ж ліс залишився неушкодженим, то за рік на одному квадратному кілометрові він втрачає від 0,4 до 5 тонн. А ґрунт під деревами з плином часу стає все могутнішим, отож умови для росту дерев постійно покращуються^{25}.

Повернімося до тварин у ґрунті. Правду кажучи, особливо привабливими їх не назвеш. Через незначну величину більшість видів приховані від неозброєного ока, і навіть якщо ви візьмете в руки лупу, ситуація не покращиться: орибатидні кліщі, колемболи та багатощетинкові черви все одно не стануть такими симпатичними, як орангутани чи горбаті кити. У лісі дрібні тварини є початковою ланкою харчового ланцюга, а тому можуть вважатися чимось подібним до земельного планктону. На жаль, науковці тільки поверхово цікавляться вже виявленими тисячами видів з невимовними латинськими іменами, а численні інші види даремно очікують своєї черги. Хоча в цьому, либонь, можна знайти і втіху: в лісі є ще багато таємниць, що заховані просто за порогом хати. Подивімося на те незначне, на що вже кинуто світло.

Скажімо, вже згадані орибатидні кліщі, що в наших широтах представлені понад тисячею відомих видів. Вони менші за один міліметр і скидаються на павучків із занадто маленькими ніжками. Тіло має бежево-коричневе забарвлення, а тому служить добрим маскуванням у їхньому природному життєвому просторі, землі. Кліщі? Тут негайно ж виникають асоціації з пиловими кліщами, що харчуються нашим відлущеним епітелієм та іншими рештками, а також спричиняють алергії. Принаймні частина орибатидних кліщів робить таке з деревами. Їхнє опале листя та відлущена кора нагромаджувалися б багатометровими стосами, якби армія мініатюрних тваринок жадібно на них не накидалася. Крім того, вони живуть в опалому листі, пожираючи його з вовчим апетитом. Інші види спеціалізуються на грибах. Комахи сидять у маленьких земельних ходах і п’ють соки, що їх виділяють тонкі білі нитки. Врешті-решт, орибатидні кліщі харчуються також і цукром дерев, який ті передають своїм партнерам-грибам. Чи то відмерла деревина, чи мертві черевоногі — немає нічого, до чого вид орибатидних кліщів не пристосувався б. Вони виринають усюди на лінії зіткнення життя та смерті, а тому для екосистеми є незамінними.