— Ні,— відповіла Вікторія.

— О… це добре, — сказала зірка, знову сідаючи на траву.

Коли через кілька годин Трістран пройшов крізь мур, зірка сиділа на тому ж місці. Здавалося, він був трохи збентежений, але побачив Іванну — і його обличчя відразу просвітліло.

— Знову привіт, — сказав він, допомагаючи їй піднятися на ноги. — Добре провела час, поки мене чекала?

— Не дуже, — відповіла вона.

— Вибач, будь ласка. Мабуть, треба було запросити тебе з собою до селища.

— Ні, — відповіла зірка. — Не треба було. Я можу залишатися живою лише в межах Чарівної Країни. Потрапивши до твого світу, я перетворюся на щербатий шматок заліза, що впав з небес.

— Але ж я мало не взяв тебе з собою! — з жахом промовив Трістран. — Я навіть спробував це зробити учора ввечері.

— Так, — відповіла зірка. — І це ще раз доводить, що ти дурень, невіглас і телепень.

— Бовдур, — підказав Трістран. — Зазвичай ти називала мене бовдуром. І ще йолопом.

— Що ж, ти — усе перелічене і навіть гірше. Чому ти змусив мене так довго чекати? Я вже думала, з тобою щось трапилося.

— Вибач. Більше я тебе ніколи не залишу.

— Авжеж, — серйозно і впевнено промовила вона. — Не залишиш.

Трістран узяв її за руку, і вони разом пішли по луці. Налетів вітер — він надимав намети і тріпав прапорці. Потім полився холодний дощ. Трістран з зіркою сховалися під навісом книжкової ятки — там вже зібралося чимало людей і створінь. Власникові ятки довелося пересунути книжкові полиці ближче, щоб вони не змокли.

— У неба вітер в голові, ти його не слухай: спершу сухо, потім дощ, потім знову сухо, — промовив до Трістрана й Іванни якийсь джентльмен у чорному капелюсі. Він саме купував якусь невеличку книжечку у шкіряній палітурці.

Трістран усміхнувся і кивнув. Дощ вже вщухав, і вони з Іванною вийшли.

— От тобі й маєш подяку, — зітхнув джентльмен у циліндрі, звертаючись до продавця. Той уявлення не мав, про що мова, і нітрохи цим не переймався.

— Я попрощався з родиною, — на ходу повідомив Трістран зірці. — 3 батьком, з мамою — чи, точніше, з батьковою дружиною — і з сестрою Луїзою. Більше до селища, мабуть, не повертатимусь. Тепер нам треба розібратися, як повернути тебе на небо. Можливо, і я до тебе приєднаюся.

— Там, на небі, тобі не сподобається, — запевнила Іванна. — Отже… Наскільки я розумію, ти не одружуєшся з Вікторією Форестер.

— Правильно розумієш, — кивнув Трістран.

— Я з нею познайомилася, — повідомила зірка. — Ти знав, що вона носить дитину?

— Що? — вигукнув Трістран, глибоко вражений.

— Може, вона й сама ще не знає. Дитині усього місяць — чи два.

— Боже… А ти звідки знаєш?

Зірка лише знизала плечима.

— Знаєш, — сказала вона, — я дуже рада, що ти не одружуєшся з Вікторією Форестер.

— Я теж, — зізнався хлопець.

Знову починався дощ, але цього разу вони не намагалися від нього сховатися. Трістран міцно стис руку Іванни.

— Знаєш, — почала вона, — зірка і простий смертний…

— Тільки наполовину смертний, — запевнив Трістран. — Усі мої домисли про себе — про те, хто я такий — виявилися брехнею. Ну, майже брехнею. Ти навіть не уявляєш, наскільки вільно я тепер почуваюся.

— Ким би ти не був, — сказала Іванна, — я лише хотіла попередити, що в нас, напевно, ніколи не буде дітей. От і все.

Трістран довго дивився на зірку — а потім усміхнувся і мовчки поклав руки їй на плечі. Вони стояли лицем до лиця, дивлячись одне на одного.

— Просто хотіла, щоб ти знав, — сказала зірка, схиляючись до нього.

Вони цілувалися вперше. Йшов холодний весняний дощ, але зараз вони його не помічали. Трістранове серце радісно калатало у грудях, мовби намагаючись вирватися на свободу.

Поки вони цілувалися, Трістран розплющив очі, зустрівся поглядом з небесно-блакитними очима зірки і зрозумів, що та не збирається його відпускати.

Срібний ланцюжок перетворився на дим і туман. Якусь мить він висів у повітрі, а потім повіяв вітер — і не залишилося нічого.

— Ну ось, — сказала жінка з темним хвилястим волоссям, витягаючись, наче кицька, і усміхаючись. — За умовами закляття, термін моєї служби закінчено. Відтепер нас нічого не пов’язує.

Стара безпомічно на неї дивилася.

— І що ж мені тепер робити? Я стара, і вже не можу торгувати сама. І ось так візьмеш і покинеш мене? Безсовісна дурепа, нечупара!

— Твої проблеми мене не обходять, — відповіла колишня рабиня. — Мене більше ніколи не називатимуть нечупарою, рабинею, чи як завгодно ще. В мене є своє ім’я — я пані Уна, старша і єдина дочка вісімдесят першого лорда Штормгольда. Закляттю і зобов’язанням, що пов’язували мене з тобою, назавжди настав кінець. А зараз ти вибачишся переді мною і назвеш мене справжнім іменем; інакше я з величезною насолодою до кінця віку переслідуватиму тебе, знищуючи все, що тобі дороге, все, що залишилося від твого життя.

Кілька секунд вони дивилися одна на одну, а потім стара першою відвела погляд.

— Мушу вибачитися за те, що назвала вас нечупарою, пані Уно, — процідила вона, випльовуючи кожне слово, наче жменю гіркої тирси.

Пані Уна кивнула.

— Добре. Тепер, коли час моєї служби скінчився, я сподіваюся, ти добре заплатиш мені за роботу, — сказала вона. У цій справі — як і в будь-якій іншій — були свої правила.

Дощ йшов уривками. Він ненадовго вщух — якраз настільки, щоб люди вийшли зі своїх тимчасових укриттів — і знову полився їм на голови. Трістран та Іванна, мокрі й щасливі, сиділи біля багаття у різношерстій компанії людей та інших істот.

Трістран розпитував, чи не знали вони маленького кошлатого чоловічка — того, котрий зустрівся йому в мандрах. Він детально його описав. Кілька присутніх сказали, що справді колись його бачили, але на цьогорічному ярмарку — ні.

Руки хлопця, майже всупереч його волі, гралися мокрим волоссям зірки. Він сидів і дивувався, чому ж знадобилося так багато часу, щоб зрозуміти, наскільки вона йому небайдужа. Трістран сказав про це зірці. У відповідь вона назвала його ідіотом, а він заявив, що це найпрекрасніше слово, яким можна назвати чоловіка.

— Отже, куди ми подамося, коли кінчиться ярмарок? — запитав Трістран.

— Не знаю, — відказала зірка. — Але в мене залишилося ще одне невиконане зобов’язання.

— Справді?

— Так, — відповіла Іванна. — Пам’ятаєш топаз, який я тобі показувала? Я повинна віддати його законному власникові. Минулого разу, коли мені зустрівся можливий власник, корчмарка перерізала йому горло. Тому камінь досі в мене. Але я хотіла б його позбутися.

Над плечем хлопця почувся жіночий голос:

— Попроси в неї предмет, який вона на собі носить, Трістране Торн.

Він обернувся і зустрівся поглядом з фіалковими очима.

— Ви були пташкою у фургоні відьми, — сказав він жінці.

— Коли ти був лісовою сонею, синку, я була пташкою. Але тепер я знову в людській подобі, і час мого рабства назавжди скінчився. Попроси в Іванни те, що вона на собі носить. Ти маєш на це право.

Він обернувся до зірки.

— Іванно?

Та кивнула у відповідь, чекаючи, що буде далі.

— Іванно, ти віддаси мені те, що носиш?

Зірка виглядала спантеличено. Але, запустивши руку під плаття і трохи повозившись, дістала великий топаз на розірваному срібному ланцюзі.

— Він належав твоєму дідові, — пояснила Трістранові темноволоса жінка. А ти — останній нащадок чоловічої статі в роду Штормгольда. Надінь топаз на шию.

Трістран послухався. Варто було йому з’єднати кінці ланцюга, як вони враз зрослися, наче ланцюг ніколи й не рвався.

— Дуже гарний камінь, — нерішуче промовив Трістран.

— Це Камінь Влади Штормгольда, — повідомила мати. — Ніхто не заперечить, що саме ти маєш на нього право. Ти нашої крові, всі твої дядьки вже мертві. З тебе вийде чудовий лорд Штормгольда.

Трістран дивився на неї спантеличено.

— Але я не хочу бути ніяким лордом! Я взагалі не хочу нічим володіти — крім, хіба що, серця коханої.