— Бідолашка, — сказала Іванна. — Весь час на ланцюзі! Чому ви її не відпустите?

Але стара промовчала, не звертаючи на присутність зірки анінайменшої уваги — принаймні так здавалося Трістранові. Вона сказала:

— Я відвезу тебе до Стіни, і присягаюся своєю честю й своїм справжнім іменем, що під час подорожі жодним вчинком не завдам тобі шкоди.

— А також не допустите завдання шкоди мені й моїй супутниці через бездіяльність чи у непрямий спосіб, — додав Трістран.

— Як скажеш.

Трістран на хвилю замислився. Цій старій він не довіряв.

— А ще присягніться, що ми прибудемо до Стіни в тому ж вигляді і стані, в якому перебуваємо зараз, і що ви забезпечите нам розміщення і харчування упродовж дороги.

Стара посміялася, але погодилася. Вона знову злізла з сидіння фургона, відкашлялася і плюнула на землю. Потім вказала на плювок, змішаний з пилом:

— Тепер ти.

Трістран слухняно плюнув поряд. Носаком черевика відьма змішала дві мокрі плями в одну.

— Готово, — сказала вона. — Угода є угода. Тепер давай квітку.

На обличчі її так очевидно читалися жадібність і голод, що Трістран мимоволі пошкодував, що не висловив додаткових умов. Проте він чесно віддав карзі батьківський подарунок. Вихопивши пролісок у нього з рук, відьма аж розпливлася в беззубій усмішці.

— Ця квіточка, здається, навіть краща за ту, яку проклятуще дівча віддало за безцінь майже двадцять років тому! А зараз, хлопче, — запитала вона, свердлячи Трістрана своїми пронизливими старими очицями, — скажи мені, ти хоч уявляєш, що носив у петлі для ґудзика?

— Це квітка. Скляна квітка.

Стара розреготалася так сильно і несподівано, що, здавалося, от-от задихнеться.

— Це заморожені чари, — пояснила вона. — Річ сили. Те, що у правильних руках може творити дива. Ось дивися.

Відьма підняла пролісок над головою і опустила вниз, провівши ним хлопцеві по лобі.

На мить той відчув себе дуже дивно — неначе в жилах замість крові потекла густа чорна патока; потім контури світу змінилися. Все навколо враз виросло; стара жінка раптом набула велетенських розмірів, а зображення в очах попливло.

Дві величезні руки опустилися і обережно підняли його.

— Фургон у мене далеко не найбільший, — густим, повільним голосом повідомила пані Семела. — Обітниці своєї я дотримаюсь: не завдам тобі шкоди, а також забезпечу розміщення і харчування протягом усього шляху до Стіни!

З цими словами вона посадила у кишеню фартуха садову соню і знову вилізла на місце візника.

— А як щодо мене? — запитала Іванна, і зовсім не здивувалася, не отримавши відповіді. Услід за старою вона влізла у темне нутро фургона. Всередині не було перегородок; вздовж однієї стіни стояла вітрина з безліччю кишеньок; у одну з них, підшиту пушком від насіння чортополоху, відьма поклала пролісок. Біля протилежної стіни з маленьким віконцем стояло ліжко і велика шафа.

Пані Семела зігнулася і дістала з-під ліжка дерев’яну клітку. Туди вона посадила маленьку соню, витягнувши її з кишені. Відьма зачерпнула з дерев’яного горщика жменю насіння, перемішаного з ягодами і горіхами, насипала їх у клітку і повішала на ланцюжку посеред фургона.

— Ну ось, — усміхнулася вона. — Розміщення і харчування.

Іванна з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається, всівшись на старому ліжку.

— Чи можу я зробити висновок, — ввічливо запитала вона, — враховуючи усі наявні докази (ви жодного разу на мене не глянули, не заговорили до мене, перетворили мого супутника на маленьке звірятко, а мене ні) — що ви мене зовсім не бачите і не чуєте?

Відьма не відповіла. Вона сіла на місце візника і взяла до рук поводи. Екзотична пташка підлетіла до неї, сіла поряд і з цікавістю цвірінькнула.

— Ну звичайно, я в точністю дотримаю свого слова, — сказала стара, ніби відповідаючи пташці. Щойно ми прибудемо на ярмаркову луку, я знову перетворю його на людину — а отже, він прибуде до Стіни у своїй звичній подобі. А опісля я й тобі поверну людську подобу, бо, як бачиш, дурна курво, тобі на заміну ще нікого не знайшла. Та я би й не витримала, якби він днями крутився під ногами, пхав носа не в свої справи, ставив купу запитань і просив би поїсти щось істотніше, ніж кілька горішків і зерняток.

Карга охопила себе руками, розгойдуючись туди-сюди.

— Пам’ятай, тобі доведеться вставати рано-ранесенько. І я справді вважаю, що квітка цього телепня навіть краща за ту, яку я втратила через тебе багато років тому.

Клацнувши язиком, вона взялася за поводи, і незабаром мули слухняно рушили по лісовій дорозі.

Поки пані Семела правила возом, Іванна відпочила на її брудному ліжку. Долаючи шлях через гущавину, фургон гойдався і гуркотів колесами. Коли віз зупинявся, дівчина прокидалася і вставала з ліжка. Ночами відьма спала, а Іванна сідала на даху фургона і дивилася на зорі. Часом поряд із нею сідала різнобарвна пташка, котру дівчина з задоволенням пестила — приємно було, що хоч хтось визнає її існування. Але в присутності відьми пташка її ігнорувала.

Іванна також піклувалася про лісову соню, яка переважно спала, згорнувшись клубочком і сховавши голову межи лапки. Коли стара йшла по хмиз або по воду, Іванна відчиняла клітку, гладила тваринку, розмовляла з нею, кілька разів навіть співала. Втім, важко було сказати, чи залишилося у цьому гризуні з ніжною м’якою шерстю хоч щось від Трістрана. Соня дивилася на Іванну сонними байдужими оченятами, схожими на дві краплини чорнила.

Тепер, коли більше не треба було щодня ходити пішки, стегно майже не боліло, і стопи теж. Іванна розуміла, що залишиться кульгавою на все життя, адже Трістран не був професійним хірургом — хоч і зробив усе, що міг. Меґґот сказала те ж саме.

Коли їм хтось зустрічався на шляху — а це бувало рідко — Іванна намагалася не показуватися людям на очі. Втім, як вона невдовзі зрозуміла, навіть якщо у присутності відьми хтось звертався до зірки чи навіть вказував на неї пальцем — як зробив один лісоруб, розпитуючи про неї пані Семелу, — стара однак не усвідомлювала присутності дівчини і не чула жодного слова про її існування.

Ось так, під гуркіт розхитаного фургона, вони й провели кілька тижнів: відьма, її пташка, лісова соня і зірка з неба.

Розділ дев’ятий

переважно про події у тіснині Діґорі

Тісниною Діґорі звали глибокий і вузький прохід між двома крейдяними пагорбами — високими і зеленими, де ґрунту для дерев було зовсім мало. Збоку тіснина нагадувала білий крейдяний проріз у яскраво-зеленому оксамиті. Якщо вірити місцевій легенді, цей прохід між пагорбами викопав якийсь Діґорі — лопатою, викуваною ковалем Вейландом з леза меча, під час мандрівки з Стіни вглиб Чарівної Країни. Хтось каже, що меч, з якого зробили лопату, називався Фламберг, інші називають його Балмунгом. Але ніхто не береться стверджувати, ким був той Діґорі, і чи це взагалі не вигадка. В будь-якому разі, єдина дорога до Стіни веде через тіснину Діґорі. Кожен, хто йде пішки чи їде на колесах, неодмінно минає вузький прохід між двох товстих крейдяних стін, над якими здіймаються пагорби, схожі на зелені подушки велетенського ліжка.

Посеред тіснини, на узбіччі дороги, з’явилося щось схоже на купу гілля і суччя. Якщо придивитися краще, у ній можна було розгледіти споруду — щось середнє між великим вігвамом і маленькою халупою з діркою у даху, звідки часом сочився сірий дим.

Чоловік у чорному вже два дні якнайретельніше придивлявся до цієї купи. Він спостерігав за будиночком з вершини горба, а коли траплялася нагода, підходив і ближче. Спостерігач виявив, що в халупі мешкає жінка похилого віку. Вона жила сама і схоже, займалася тільки однією справою: зупиняла і обстежувала кожен віз і кожного подорожнього, що проходив через тіснину.

Жінка не здавалася небезпечною, але недарма Септімус пережив усіх чоловіків свого роду: він ніколи не довіряв зовнішності. До того ж він був певний, що саме ця стара перерізала горло його братові Праймусу.