З грудей капітана вирвався глибокий кашель.

Трістран не встиг відповісти — капітан побачив його лівицю і когось гукнув.

— Меґґот! Меґґот, побий тебе грім, де ти є? Мерщій сюди! Пасажирам потрібна допомога! Зараз, хлопче, Меґґот догляне за твоєю рукою. Вечеряють в нас тоді, коли дзвін проб’є шосту. Сядемо за одним столом.

Незабаром з’явилася Меґґот — схвильована жінка з оберемком жовтогарячого волосся на голові. Вона відвела Трістрана у трюм і намастила йому руку густою зеленою маззю, яка враз остудила шкіру і полегшила біль. Потім його провели до кают-компанії — так називали маленьку їдальню поряд із кухнею (на радість Трістранові, кухня тут звалася камбузом — точнісінько як у морських оповіданнях, які він колись читав).

Вечеряв Трістран і справді за столом капітана — втім, інших столів у кают-компанії не було. Крім капітана й Меґґот за столом сиділо ще п’ятеро моряків — команда мовчазних відчайдухів. Вони, схоже, нітрохи не заперечували, що капітан Альберік узяв всю розмову на себе. Той говорив безперестану, тримаючи в одній руці кухоль елю, а в іншій — то люльку, то ложку з їжею.

На вечерю був густий овочевий суп, боби і ячмінна каша — Трістран нарешті наївся досхочу. Запивали неймовірно чистою холодною водою — хлопець такої ще не пив.

Капітан не розпитував, яким дивом їх занесло на хмару, і самі пасажири не вважали за необхідне про це розповідати. Спальне місце Трістранові виділили у каюті Дивака, першого помічника капітана. Це був тихий чолов’яга з широкими крилами, який страшенно заїкався. Іванну поселили в каюті Меґґот — та поступилася їй своїм ліжком, а сама спала у гамаку.

Пізніше, мандруючи Чарівною Країною, Трістран частенько згадував дні, проведені на «Пропажі», як одні з найкращих у житті. Матроси дозволили йому допомагати з вітрилами, а часом навіть пускали за штурвал. Іноді корабель пропливав над чорними грозовими хмарами — величезними, мов гори — і тоді команда бралася ловити блискавки. Ловили їх невеликою мідною скринею. Часом, коли палубу заливало дощем, Трістран сміявся від радості, тримаючись за мотузяні поручні, щоб його не змило за борт.

Меґґот була зовсім трохи вища й худіша за Іванну. Вона позичила дівчині кілька своїх платтів. Та була дуже вдячна — їй подобалося змінювати вбрання раз на кілька днів. Незважаючи на зламану ногу, вона часто вилазила на носову фігуру корабля і довго дивилася звідти на землю, що пропливала внизу.

— Як твоя рука? — запитав капітан.

— Дякую, набагато краще, — відповів Трістран. Шкіра на руці досі блищала, рубці не сходили, чутливість ще не зовсім відновилася. Проте мазь пані Меґґот майже зовсім усунула біль і значно прискорила загоєння. Зараз Трістран сидів на палубі, спустивши ноги через борт, і дивився униз.

— Через тиждень ми збираємося стати на якір — треба купити провіанту і узяти трохи вантажу, повідомив капітан. — Для вас це хороша нагода зійти на землю.

— Ой… Дуже дякую, — відгукнувся Трістран.

— Ви будете вже ближче до Стіни — хоч однак тижнів десять дороги залишиться. Але Меґґот каже, що майже поставила твою подругу на ноги. Невдовзі вона зможе ходити без милиць.

Вони сиділи поряд. Капітан курив люльку. Його одяг був вкритий тонким шаром попелу. Коли він не курив, то просто жував мундштук, або чистив люльку довгим металевим інструментом, або знову заправляв її тютюном.

— Знаєш, — сказав капітан, вдивляючись у горизонт, — те, що ми вас підібрали — не просто щасливий збіг. Я не маю на увазі, що вам не пощастило. Я хочу сказати, що ми за вами наглядали — я і ще дехто у цих місцях.

— Але чому? — подивувався хлопець. — І як ви взагалі про нас дізналися?

У відповідь капітан прокреслив пальцем на мокрій дошці якусь загадкову фігуру.

— Схоже на замок, — сказав Трістран. Альберік підморгнув.

— Не варто говорити про це уголос, навіть тут, — попередив він. — Можеш вважати це братством.

Трістран уважно на нього подивився.

— То ви знайомі з маленьким кошлатим чоловічком, що ходить у великому капелюсі і носить за собою величезний клунок із крамом?

Капітан постукав люлькою по борту. Малюнок він вже встиг стерти.

— Еге ж. І він — не єдиний член братства, себто тих, хто зацікавлений у твоєму безпечному поверненні до Стіни. До речі, невеличке зауваження. Перекажи своїй юній леді: щоб ніхто не здогадався, хто вона насправді, їй слід час від часу вдавати, ніби вона їсть — ну хоч трохи.

— Я ніколи не згадував про Стіну у вашій присутності, — здивувався Трістран. — Коли ви запитали, звідки ми, я вказав назад, а на питання, куди ми йдемо, вказав уперед!

— Молодець, — відповів капітан. — Так і треба.

Пішов наступний тиждень, і на п’ятий день Меґґот заявила, що Іванні вже можна знімати з ноги шину. Вона зрізала саморобні бинти, а Іванна спробувала ходити по палубі, тримаючись за поручні. Незабаром вона вже легко пересувалася по кораблю, хоч трохи й накульгувала.

На шостий день був потужний шторм, і моряки впіймали у мідну скриню цілих шість блискавок. На сьомий день корабель увійшов до гавані. Трістран та Іванна розпрощалися з капітаном і з командою нейтрального судна «Пропажа». Меґґот подарувала Трістрану маленький горщик зеленої мазі — для його руки і для ноги Іванни. Капітан дав йому з собою шкіряну сумку з сушеним м’ясом, фруктами і тютюном, а також кресало («Бери, хлопче, не переймайся. Ми ж однаково будемо провіант закуповувати!»), а Меґґот подарувала дівчині синю шовкову сукню, розшиту срібними зірочками і півмісяцями («Тобі воно однаково більше пасує, ніж мені!»)

Вони пришвартувалися поряд із дюжиною таких само небесних кораблів біля верхівки величезного дерева, у стовбурі якого було влаштовано сотні кімнат. Тут жили люди, гноми, карлики, сільвани та інші створіння, ще більш дивні. Навколо стовбура звивалися гвинтові сходи, якими Трістран із зіркою обережно спустилися. Трістранові було приємно знову стояти на твердій землі, але він трохи жалкував — так, наче торкнувшись землі, втратив щось дуже цінне.

Дерево-гавань сховалося за горизонтом лише через три дні шляху.

Вони йшли курною дорогою на захід — туди, де заходить сонце. Спати зупинялися у кущах. Трістран їв горіхи й фрукти, що росли на деревах, а пив із чистих струмків. Інші подорожні їм майже не траплялися. Коли була можливість, мандрівники зупинялися на фермах. Протягом дня Трістран допомагав по господарству, за що отримував вечерю й нічліг у хліву. Зрідка, у містах і селах, вони могли зупинитися у корчмі — помитися, поспати і поїсти (Іванна також вдавала, що їсть).

У містечку Сімкок-Підгірний Трістран з Іванною натрапили на зграю гоблінів-найманців. Ця зустріч могла скінчитися вельми сумно — Трістран провів би решту життя в підземеллях, беручи участь у нескінченних гоблінських війнах. Його врятували меткий розум і гострий язик Іванни. У Берінгедзькому лісі хлопцеві вдалося настрахати величезного рудого орла, котрий збирався віднести їх до себе у гніздо на поживу малечі. Орел не боявся нічого, крім вогню.

У корчмі в Фулькстоні Трістранові вдалося зірвати овації — він процитував напам’ять усього «Кубла-хана», двадцять другий псалом та монолог з «Венеціанського купця» і вірш про хлопчика, що один залишився на палубі під час пожежі на кораблі. Усе це він вивчив у шкільні роки. Трістран подумки благословив пані Черрі за те, що доводилося стільки усього вчити напам’ять. Аж раптом стало зрозуміло, що жителі Фулькстона вирішили залишити його у себе назавжди і зробити новим міським бардом. Довелося Трістранові й Іванні тікати з міста серед ночі, і вдалося це лише завдяки тому, що зірка у якийсь невідомий спосіб вмовила усіх міських собак не гавкати на втікачів.

Трістранове обличчя від сонця засмагло до темно-горіхового кольору, а його одяг вицвів до кольору іржі й пилу. Іванна залишалася все такою ж місячно-блідою, і скільки б вони не пройшли доріг, не переставала шкутильгати.

Якось увечері, спинившись на краю густого лісу, Трістран почув щось дивовижне: прекрасну мелодію, дивну й затяжну. В уяві хлопця відразу спалахнули яскраві видіння, а серце переповнилося подивом і захопленням. Слухаючи цю музику, він думав про безмежжя, про величезні прозорі сфери, що поволі оберталися у нескінченному небесному просторі. Ця мелодія мовби підняла його і понесла кудись удалину.