Трістран не знав, скільки пройшло часу — кілька годин чи лічені хвилини — але врешті-решт усе скінчилося. Хлопець зітхнув.

— Як чудово, — прошепотів він.

Зірка мимоволі всміхнулася, а очі її засяяли.

— Дякую, — сказала вона. — Раніше просто якось настрою не було співати.

— Ніколи такого не чув.

— Бувало, ми з сестрами співали уночі, — розповіла Іванна. — Пісні на зразок цієї — про Місяць, про природу часу, про радість сяйва у небі і про самоту.

— Вибач, — сказав Трістран.

— Та не вибачайся, — відповіла зірка. — Принаймні я досі жива. Мені ще пощастило, що я впала на землю Чарівної Країни. І мабуть, пощастило, що я зустріла тебе.

— Дякую, — сказав Трістран.

— Будь ласка, — відповіла зірка. Тепер була її черга зітхнути і довго дивитися у небо крізь гілки дерев.

Трістран шукав, чим поснідати. Він знайшов декілька молодих грибів-дощовиків і дику сливу, всю покриту пурпуровими плодами, вже перестиглими і висохлими майже до стану чорносливу. Аж раптом хлопець помітив на землі пташку.

Він навіть не намагався її впіймати, бо ще не забув вражаючий випадок, що трапився кілька тижнів тому. Тоді йому майже вдалося впіймати великого сіро-коричневого зайця. Вислизнувши в останню мить, заєць відбіг до краю лісу й презирливо мовив: «Можеш собою пишатися, от що я тобі скажу», і зник у густій траві. Але ця пташка була надзвичайно гарна: завбільшки як фазан, з яскравим різнобарвним пір’ям — червоним, жовтим, блакитним. Здавалося, вона втекла сюди звідкись із тропіків — у цьому звичайнісінькому зеленому лісі, серед заростів папороті пташка виглядала недоречно. Побачивши, що Трістран підходить ближче, вона кілька разів незграбно підстрибнула і злякано закричала.

Трістран опустився біля пташки на коліно і зашепотів щось заспокійливе. Він простягнув до неї руку і зрозумів, в чому була проблема: срібний ланцюжок, прикріплений до пташиної лапи, зачепився за покручений уламок якогось коріння. Пташка опинилася у пастці — не могла зрушити з місця.

Трістран обережно розплутав срібний ланцюг і відчепив його від кореня, вільною рукою погладжуючи пташку по наїжаченому пір’ячку.

— Готово, — нарешті сказав він. — Лети додому.

Але пташка не зрушила з місця. Схиливши головку набік, вона пильно дивилася хлопцеві в обличчя.

— Послухай, — наполягав Трістран, чомусь зніяковівши. — Певно, через тебе хтось хвилюватиметься.

Він нахилився, щоб узяти пташку на руки. Щось ударило його. Це було дивне відчуття: Трістран залишався на місці, але здавалося, ніби він з розгону натрапив на невидиму стіну. Похитнувшись, він мало не впав.

— Злодій! — почувся надтріснутий старечий голос. — Я перетворю твої кістки на лід і засмажу тебе на повільному вогні! Я вирву тобі очі, одне око прив’яжу до оселедця, а інше — до чайки, щоб ти одночасно бачив небо й море і з’їхав з глузду! Я перетворю твій язик на черв’яка, а пальці — на гострі леза, і напущу на тебе мурашок, щоб захотілося почухатися…

— Далі можете не продовжувати, — перебив стару Трістран. — Я не збирався красти вашу пташку. Її ланцюг заплутався в корінні, і я просто допоміг їй виплутатися.

Та підозріло виблискувала очицями з-під купи розтріпаного сивого волосся. Потім підбігла до Трістрана і вихопила в нього пташку. Притиснувши її до грудей, вона щось прошепотіла — і пташка відповіла мелодійним переспівом. Стара примружилася.

— Що ж, схоже, твої слова — не суцільна брехня, — неохоче визнала вона.

— Та я взагалі не брехав, — заперечив Трістран, але стара вже зашкандибала кудись по галявині. Хлопцеві залишилося тільки зібрати свої розсипані сливи й гриби і піти назад — туди, де він залишив Іванну.

Зірка сиділа на узбіччі і розтирала ноги. В неї боліло стегно на зламаній нозі, та й стопи з часом ставали дедалі чутливішими. Іноді ночами Трістран чув її тихі схлипи. Він сподівався, що Місяць пошле їм ще одного єдинорога — хоча й знав, що це малоймовірно.

— Знаєш, — сказав Трістран Іванні, — зі мною трапилася дивна річ.

Він розповів їй про ранкову пригоду, вважаючи, що історія з птахом на цьому скінчилася.

Звичайно ж, Трістран помилявся. Через кілька годин, коли Трістран із зіркою йшли лісовою дорогою, їх обігнав яскраво розфарбований фургон, запряжений парою сірих мулів. Правила ним та ж сама стара, яка погрожувала перетворити його кістки на лід. Спинивши мулів, вона вказала на Трістрана кривим пальцем.

— Ходи-но сюди, хлопче, — веліла вона. Той насторожено підійшов.

— Так, пані?

— Схоже, я мушу перед тобою вибачитися, — повідомила вона. — Ти таки казав правду. Я поквапилася з висновками.

— Так, — погодився Трістран.

— Дай-но я на тебе подивлюся.

Стара зістрибнула на дорогу. Її холодний палець торкнувся Трістранового підборіддя, піднімаючи його голову догори. Молодими карими очима він дивився у її очі, старі й зелені.

— На вигляд ти цілком чесний, — погодилася вона. — Можеш називати мене пані Семелою. Я їду до Стіни, на ярмарок. І саме думала про те, що мені став би в пригоді хлопець для роботи за прилавком. Я продаю скляні квіти, найпрекрасніший товар, який тільки можна уявити. З тебе вийшов би непоганий продавець, а на твою поранену руку ми вдягнули б рукавичку, щоб не відлякувати покупців. Що скажеш?

— Даруйте, я зараз, — відповів Трістран, трохи подумавши, і повернувся вже з Іванною.

— Добридень, — привіталася зірка. — Ми обговорили вашу пропозицію і вирішили, що…

— То як? — гаркнула пані Семела, дивлячись тільки на Трістрана. — Чого стоїш, як бовдур? Говори вже! Говори!

— Я не хочу працювати на ярмарку, — повідомив Трістран, — бо в мене там будуть свої справи. Але якби ви погодилися нас підвезти, ми з подругою заплатили б вам за проїзд.

Пані Семела похитала головою.

— Мені це ні до чого. Збирати хмиз на багаття я й сама вмію, а зайвий вантаж тільки додасть роботи Безпорадному і Безнадійному. Пасажирів не беру.

З цими словами стара повернулася на сидіння.

— Але ж я заплачу вам, — сказав Трістран.

Карга презирливо насупила брови.

— В тебе не знайдеться нічого, що мене влаштувало б. Повторюю: якщо не хочеш попрацювати на ярмарку біля Стіни — пішов геть.

Трістран заліз у внутрішню кишеню й намацав свій талісман — такий само холодний і прекрасний, як на початку подорожі. Хлопець витягнув його і показав старій, тримаючи поміж пальців.

— Ви казали, що продаєте скляні квіти; можливо, ось ця квітка вас зацікавить?

Це був вишуканий пролісок з білого і зеленого скла, дуже майстерно зроблений; здавалося, його зірвали на луці цього ранку, навіть вранішня роса на пелюстках ще не висохла. Стара примружилася, вдивляючись у зелені листочки і білі пелюстки, а потім заверещала, наче розлючений хижий птах.

— Де ти його узяв? Віддай! Віддай негайно!

Трістран сховав пролісок у кулаку і відступив на кілька кроків назад.

— Гм, — промовив він уголос. — Знаєте, мені дуже дорога ця квітка. Її подарував мені батько, коли я вирушав у подорож. Мені здається, що вона має величезну особисту і родинну цінність. Завдяки цій квітці мені не раз пощастило, у той чи інший спосіб. Мабуть, краще залишу її собі, а до Стіни ми з супутницею і пішки дійдемо.

Пані Семела, схоже, розривалася між двома бажаннями — погрожувати і підлещуватися. Емоції так ясно відбивалися на її обличчі, що стара аж трусилася, намагаючись їх стримати. Нарешті узявши себе в руки, вона промовила надтріснутим голосом:

— Стривай-но. Не варто так поспішати. Я впевнена, що ми зможемо про все домовитися.

— Ой, щось я сумніваюся, — заперечив Трістран. — Щоб мене зацікавити, ви маєте запропонувати вигідні умови. До того ж мені потрібні гарантії, що ми з моєю супутницею будемо в безпеці, і що ви не вчините проти нас ніякого зла.

— Дай-но ще раз поглянути на пролісок, — попросила стара.

Яскрава пташка, прив’язана за ногу на срібному ланцюжку, вилетіла з фургона і уважно спостерігала за тим, що відбувається.