Їм завжди не вистачало часу, тому ще й досі залишалося багато не обговорених питань.

– Ну чого ви тут на холоді мерзнете? – спинила їхню розмову Тоня. – Пішли б до хати, місця ж вистачає, – запрошувала до себе, наближаючись.

– От жінка! Вона вже скучила, – посміхався дід Сава. – Забирай свого милого додому, вигрівай та любити не забувай, то теж ліки не менш важливі, – підморгував їй.

– Я теж додому піду, бо й мій син там виглядає, – Кирило вже декілька разів збирався йти, але важливі сьогоднішні теми його щоразу спиняли. – А Тимофія буду чекати в гості, – нагадав ще раз, аби той не забув.

І Кирило звернув на свою вулицю, яка вела на край села. Усі теж порозходилися, бо вже вечоріло і брався сильний мороз.

9

Складно взимку знайти в селі таку хату, де б не стукав ткацький верстат. Мар’яна з Анютою, напрявши за осінь лляних та конопляних ниток, взялися й собі ткати полотно, бо діти вже зовсім обносилися, та й самим хоч якась одежина потрібна була. Бігає човник туди-сюди, вправно працюють руки, прибиваючи до полотна кожну прокладену нитку. Закінчивши одне, починають друге та мріють про різдвяні свята, коли будуть гуляти. Діти, обліпивши за столом каганця, вчать уроки. Любочка раз по раз підкладає хворостиння в грубку, яке то потріскує, то кидає дим у хату. Ванько частенько перепитує про букви, потім слиною змочує олівець, щоб записати їх на клаптику паперу, інколи, отримавши від братів потиличника, ображається і хлюпає носом. Марія виглядає з печі і постійно щось шепоче, неначе кожного разу хоче всім нагадати про своє – була б здорова і говорила б, як усі, якби під час розкуркулення череда по ній не потопталася. Згодом вони мостяться на печі та на полику спати. Їм тісно, але іншого місця немає. А коли поснуть, то й так добре.

– Анюто, ти чуєш? – обізвалася до неї Мар’яна. – Корова наша мукає, теля привести зібралася, – підійшла до вікна та почала вслухатися.

– Ще рано. Може, замерзла. Треба було рядном її обв’язати, – відповіла та перевернулася на другий бік додивлятися сон.

– Небо ясне, тому й мороз ще більший береться, – Мар’яна, прохукавши невеликий кружок у намерзлій шибці, намагалася одним оком розгледіти, що там у дворі коїться.

– Так холодно, що й виходити не хочеться, – натягувала Анюта на себе ковдру.

– Та ні, ходімо, все одно не спатимемо, корова дарма кликати не стане. – Мар’яна, вступивши у чоботи, вже вдягала куфайку.

З вулиці одразу вдарило морозом. Ще з порогу помітила відчинені двері у хлів, тому одразу кинулася до корови.

– Ну чого ти, Мусько, волаєш? Що сталося? – придивлялася в напівтемному кутку. – Он воно що! Анюто, йди-но сюди! – кликала на допомогу, помітивши стурбовані очі худоби і телячу ніжку.

Анюта, поспішаючи й собі слідом, спинилася у дворі, почувши рипіння снігу. Потім побачила й чоловіка, який по їхньому городу перебігав до сусідньої хати. Вона з переляку закричала не своїм голосом:

– Хто це тут вештається? Я тобі зараз покажу! – Неначе й бідова, а руки так і тремтять. Коли висока напівзігнута фігура подалася далі, вона отямилась, відчуваючи щось неладне. – Та здоровенний який! – вихопилося з її вуст.

– Ти про що там? – прочинила Мар’яна двері всього на декілька секунд. – Не до розмов зараз, рядно неси. – Сама знову повернулася до корови. – Усе село спить, а вона репетує, – гладить свою Муську рукою та міркує: що ж далі робити?

У той час, як Анюта стукала по паркану і кликала сусіда Микиту, Мар’яна тягла теля з корови та сердилася, що немає їй помочі, коли вона конче необхідна. Витерши піт з чола, сама поспішила за рядном, аби швидше забрати телятко в хату. Тепер уже й Микита стояв у їхньому дворі та щось роздивлявся.

– Чи тобі робити нема чого? – буркнула вона на Анюту, якої так і не дочекалася. – Ще одного підняла. Зараз дружина прокинеться, то вона тобі дасть.

– Он сліди його видно! – показувала Анюта, не звертаючи на неї уваги. – По глибокому бігти довелося, мало чоботи тут не загубив. Не інакше як сорок п’ятий.

– І правда, здорові. – придивлявся і Микита. – Але чого бігати серед ночі? Точно злодій, – перевів погляд на хлів. – Тільки в Івана-дурника така нога. Худий та високий, як жердина, а нога, мов під дурним старцем, – повторив те, що люди про Івана говорили.

Тільки тепер Мар’яна зрозуміла, що трапилося. Вийшла й собі до них.

– А в нас хлів відчинений був, ми не могли так залишити. Виходить, що до худоби пробирався, – ледь ворушила губами, налякавшись. – Може, й корову тягнув із хліва, а вона з переляку давай волати та телитися. Якби раніше спати полягали, могли б і не почути, – аж руки на грудях схрестила. – Де той бандюга? Де пройдисвіт? – взяла вила та хотіла бігти за ним по слідах.

– Спинися! – схопив її за руку Микита. – Його вже не доженеш.

– Що б ми робили без корови? – Мар’яна мало не заплакала. – От біда яка! – ніяк вона не могла заспокоїтися.

– Не бідкайся марно, нічого ж не сталося, – вже посміхалася Анюта. – Давай теля в хату заносити, замерзне ж маленьке, – тепер і вона про нього згадала.

– Чого гам підняли серед ночі? – почувся голос Микитиної дружини. – Ці сусідки щось та й придумають, аби чужому чоловікові не давати спати. І що ж сталося цього разу?

– Хтось у хлів пробирався. – Вони й не збиралися виправдовуватися, хоча й почали хором.

– То його так замикали, теж мені хазяйки. Тепер наговорять сім верст до небес, – відрізала, позіхаючи.

– Лідо, як ти мені набридла зі своїми ревнощами, – гримнув на неї чоловік. – Немов збісилася баба! – зиркав на ошелешених Анюту та Мар’яну. – Так і соромиш мене скрізь.

Дружина, шморгаючи носом, мовчки пішла до хати.

– Іди й ти, – радила Мар’яна. – Ранок вечора мудріший, ото й будемо перепитувати в людей, може, ще хтось бачив.

Було вже далеко за північ. У високому небі висів ясний місяць і зорі тремтіли, а на землі мороз тріщав біля самих шибок, ніби просився в хату погрітися. Рипіли дерева, заклякнувши від такого холоду. Куняли півні на сідалі, щоб не проспати, коли час настане всіх будити. У жодному віконці не блищало світло.

– Хоч спати не лягай, ні вдень, ні вночі спокою тобі немає, – бурчала Анюта, прикриваючи рядниною маленьке телятко.

– Погані наші справи, скажу тобі, – міркувала Мар’яна. – Чоловіка в хаті немає, тому доведеться корову в комору чи в сіни переводити, як у голод було, – замислившись, почала моститися біля дітей. Укрилася, та так їй добре стало, а коли нагрілася, то й зовсім незчулася, як заснула. Уже й сон якийсь почав біля неї крутитися, а їй все чоловічі голоси вчуваються, уже й на другий бік перевернулася, а вони ще голосніше. Схопилася та знову накинула на себе одяг, босими ногами вступила в чоботи і вискочила у двір. Стала біля невисокого паркану та через провулок на вулицю вдивляється. А місяць яскравий, видно немов удень. Зарипів сніг під копитами коней – по вулиці мчали сани, а за ними бігли чоловіки і кричали: «Лови цього! Лови й другого! Он він, городами тікає!» Вона аж стрепенулася, бо прямо перед нею хтось швидко пробіг, за ним другий, потім третій. За Микитиним подвір’ям почулися постріли. І знову кричать: «Лови його! Хапай його!» На вулиці погонич хлиськав коней з усієї сили, аж відлуння котилося селом.

– Утекли! От бандити! Другий раз ловлю їх і не можу наздогнати, – упізнає голос Харитона.

– То хто ж такі були? – добігає до нього Тимофій, на ходу застібаючи шинелю.

– Дем’яна-поліцая впізнали та Лисаветиного зятя. Той на санях сидів, а Іван городами тікав, інші нібито не наші, – Максим, який теж тут був, ледь переводив дух. – У моєї сусідки порося прямо в хліву зарізали, а її в хаті зав’язали. Чиста робота! Так зарізали, що воно й заверещати не встигло. Правда, може, й верескнуло раз та другий, тільки ніхто не звернув на те уваги, бо, самі знаєте, ріжуть інколи свиней поночі та смолять у погребі, аби шкіру не здавати в кооперацію. А вже коли корова з переляку волати почала, я одразу надвір вискочив. На гарячому їх спіймав – зарізане порося на сани вкладали. Схопив сокиру та знову на вулицю, а тут і Харитон стоїть. Вони тікати, та не всі встигли на сани скочити, бо Харитон одного віжками перетягнув, та так, що той аж упав. Добили б антихриста згарячу, але він вистрелив і влучив мені в руку.