– Скоро будуть. Усі, хто живий, скоро повернуться, – запевнив Данило. – Німців ми теж багато побили, іноді стільки їх лежало, що й пройти ніяк було, а технікою спаленою і досі всі дороги забиті. Нашим солдатам, звичайно, більше всіх дісталося. Але вже перемога! – Він полегшено зітхнув.

Чим ближче вони підходили до села, тим біля них все більше збиралося людей. Вибігли й підлітки зустрічати. А на краю села вже давно стояв цілий гурт, який очолював дід Кирило. Фронтовики раділи, що старий солдат не проґавив і вивів весь свій куток. Хвалили його і жінки за те, що й партизанам добре допомагав, і на поле ходить майже щодня.

Зустрічали солдатів радісно, і не тільки на околиці, а по всьому селу. Кожному хотілося щось почути, про своїх родичів чи знайомих спитати. А коли наближалися до свого дому, то рідні вже знали і бігли назустріч.

Усього три дні дали хлопцям відпочити, погратися з дітьми, потішитися біля жінок, поїсти домашнього борщу та погрітися на печі. Щовечора хтось заходив у хату, і знову починалися розмови про війну та про життя. Хатню роботу фронтовики почали робити, як тільки поріг переступили, а на четвертий день пішли в поле, бо роботи в колгоспі було ще дуже багато. Згодом почали повертатися й інші, які проміряли своїми кроками не тільки Європу а й Далекий Схід, Маньчжурію, і навіть по китайській землі ходити їм довелося. Вицвіли в далекій дорозі солдатські гімнастерки, стопталися чоботи, припали пилом східних пустель здобуті у кривавих боях нагороди. А на обличчях бувалих воїнів залягли глибокі зморшки від страшенної спраги та від голоду, які супроводжували той довгий і тяжкий наступ на хитрого японця. Багато солдатів навіть не витримали, вже почувши про перемогу, помирали від тяжкого виснаження, падаючи на ходу.

5

Одного пізнього вечора Григорій ішов по вокзалу знайомої станції Бахмач. Дивився на знайомі місця і не міг повірити, що він майже вдома. Йому пощастило пройти по всіх замінованих полях і залишитися живим. Він не знав, кому дякувати – чи своїй долі, чи ангелу-охоронцю, в якого вірив. Знав, що й батьки за нього моляться Богові, а коли на думку спадала бабуся, яка серед літа у валянках та куфайці сиділа на призьбі біля хати і читала велику потерту книгу – Біблію, хотілося підійти й обняти стареньку. Тепер, здавалося, вона й на небі її читає – молиться за свій рід. Позаду залишився Далекий Схід, все рідше згадується Європа, вже не кожну ніч вчуваються вибухи і кулеметні черги, а між ними крики «Ура!» та голоси поранених: «Браточки, допоможіть!» От тільки голод весь час мучив. Були пайки і талони, але вже давно нічого не лишилося. Тому й виходив він з вагона на кожній великій станції хоч попити гарячого чаю. А ще шукав своїх, неначе мав останнє бойове завдання – зібрати всіх земляків. І вже доїжджаючи до Уралу, зустрів багато березівців. Потім навіть швидше їхалося, незважаючи на сильні протяги в товарних вагонах. Кожному було що розповісти, і вони часто говорили до півночі. Знову повзли на доти, пригадували чимало безглуздих команд, які мали виконувати без обговорень, а в застиглому погляді тих, хто замовкав від кулеметної черги, лишалося питання: «Чому так?» З ним і пішло на небо багато товаришів, щоби хоч там отримати на нього відповідь.

Григорій і на цій станції крикнув у натовп: «Березівські є?» Підходили чужі люди, бо Березівок по всьому Радянському Союзові виявилося багато.

– Василю, то це ти чи мені здається? – Він навіть за руку схопив одного. – Точно ти! – Спинився перед ним.

– Невже Грицько! Я тебе ще здалеку побачив, але думав, що обізнався, – зрадів і той. – Чи, може, так до тебе звертатися не можна? Не по чину? – вже побачив і зірочки на погонах, і нагороди.

– Васю, що за розмови з товаришем? – Григорій розвів руки, готуючись обняти солдата з милицями.

У таких випадках навіть сторонні спинялися, радіючи теплій зустрічі двох фронтовиків, хоча останнім часом це вже не було якоюсь дивиною.

– Не рік і не два сиділи за однією партою, пасли корів разом, а коли підросли, навіть на одну вулицю до дівчат бігали. – Григорій на радощах повідав незнайомим. А потім знову обіймав дорогого товариша, побачивши в ньому справжнього каліку – без ноги, та й з рукою було не все гаразд. Обіймав, а в самого сльози на очі наверталися, бо відчував, як здригаються Василеві плечі. Звісно, втішав, що ще в таких випадках роблять… Свої два осколки, які залягли біля серця, в цю мить здавалися лише легкими згадками про війну.

– Нічого, солдате, все ж радій, що живий, – плескав Василя по плечу. – Додому скоро доберемося, там усіх давно вже виглядають. Тепер до старості доживемо, раз нам Бог жити велів! – знову обіймав та радів зустрічі.

– Не хочу жити і додому таким калікою не повернуся. – У відповідь Григорій почув такі слова. – Продам усі свої нагороди і документи в обмін на смерть. Є такі люди, вже підходили до мене. Обіцяють сім’ї допомогти і одежею, і харчами. – Григорій неначе знову кулеметну чергу почув. – Та тільки за два кроки від домівки на таке теж не просто відважитися, – Василь говорив якусь нісенітницю, а Григорій навіть не міг повірити, що це слова його товариша.

Здалося, що він знову стоїть з половиною цеглини в руках, попереду озброєний ворог, а позаду теж кулемети, лише іншої марки – радянської. Він і зараз пам’ятає ту хвилину, коли хотілося хоч попрощатися з білим світом.

– Ти що говориш?! І як тільки на думку таке спало! – Він усе-таки схопив Василя за петельки та струсонув добряче. – Стара мати вдома плаче, жінка й діти виглядають, а ти он що надумав? – не відпускав, аби той отямився. – На війні таке з кожним могло статися. Чи в тебе з головою не все в порядку?

О! Скільки він таких бачив, які після бою вже не могли повернутися до нормального життя. А скільки воїнів руки на себе наклало! І таких йому шкода. «Усе спишеться на війну», – подумав так не вперше.

– Збирайся! – наказав суворо. – Через півгодини поїзд вирушає. Коли не приймуть тебе рідні, я в депо заберу, там і тобі робота знайдеться. Сторожувати будеш або ще щось робитимеш. – Його погляд знову спинився на милицях. – А що робити тому, хто взагалі без ніг залишився? Здаються тільки слабкі, Василю, – додав ще й таке.

– Серед моєї компанії є й безногий, він теж наш – березівський. Усього сімнадцять чоловік. З’їхалися сюди з різних госпіталів, – доповідав Василь уже веселіше.

– І давно ви тут гуляєте? Горе горілкою заливаєте, значить? – оглядався Григорій на всі боки.

– Була й горілка, а що робити, коли хлопці в такому горі?

– У горі кажеш, Василю! – Сам нишпорив очима по темних кутках вокзалу. – А я додому заїжджав у сорок четвертому, то там жінки ваші каліками від роботи поставали. Самі поля весь час обробляють. Ану веди мене до наших, де вони там ховаються? Я з ними поговорити хочу!

Підійшовши до того місця, де сиділи і стояли якісь люди у військовій формі, Григорій голосно дав команду:

– Березівці, рівняйсь, струнко!

І солдати, не зрозумівши, що це за перевірка, притихли, заворушилися й зібралися до купи.

Григорій окинув оком і, впізнавши майже всіх, звернувся до них:

– Досить гуляти, хлопці! Беріть свої речі й ходімо у вагон. Я Васі розказав, як удома ваші жінки бідують, від роботи ледь живі, малі діти й ті на полі працюють. А ви тут пиячити надумали? Удома всякий згодиться, хоч словом жінок утішите, за дітьми наглянете, а ви їх напризволяще кинути захотіли, про себе тільки думаєте!

Григорій говорив голосно, хоч і не дуже розрізняв у напівтемному вокзалі обличчя, але точно бачив опущені голови. Сам був задоволений, що зачепили його слова душі цих нещасних, яких війна зовсім не пожаліла.

– З дому нікого не виженуть, бо чекають. А роботи всім вистачить – як у дворі, так і на городі. Піднімайте і того п’яного, який більше всіх нагорювався з пляшкою! Це хто тут такий?

– Та то ж Іван Левенець, він безногий. Катається уже півроку по вокзалу, харчується в солдатів, які на станції виходять. Усі каліку жаліють – той на горілку дасть, той їжею поділиться. А додому без ніг боїться їхати, – пояснив Василь.