— Навіщо... Навіщо ти обклеїла стіну некрологами? — насилу видушила вона. — Це що...
— Ні, я їх не знаю. Це чужі люди, випадкові, я їх із «Виборчої» вирізала.
— Це жахливо! Нащо ти це зробила?
— Сядь, — наказала Ганка. Сама теж сіла. — Усі так реагують, а я до цих некрологів звикла. І вони зовсім не видаються мені жахливими. Це сталося два роки тому. Я довідалася, що маю ваду серця. Почала втрачати свідомість, погано почувалася на фізкультурі. Мені призначили обстеження. Лікарі переконували, що із цим можна жити, що це нічого серйозного, що воно не прогресуватиме, але я запанікувала. Думала, що вони мене ошукують. Ці некрологи... Це був мій бунт. Я розлютилася на матір, а тоді на батька, що їм узагалі на мене начхати, сидять собі у своїх лабораторіях. І якогось дня почала обклеювати цим стіни. Я думала, що вони мене роздеруть, коли побачили.
— Я б тебе теж роздерла. Але... невже тебе це не пригнічує? Я б, напевне, заснути не могла, якби поруч була стіна з некрологами.
— Я до них звикла. Призвичаїлася. Крім того, я вже перестала боятися.
— Чого саме?
Наталія припускала, що знає відповідь, але запитати мусила.
— Ну, як це, чого. Смерті перестала боятися.
— Я не знаю, як можна призвичаїтися до смерті, — тихо мовила Наталія.
— Ти просто не розумієш. Я перестала боятися, що помру. Повірила, що з тим, що в мене, справді можна жити. І мені допомогли не оці всі психологи, до яких водила мене мати, невропатологи й психіатри.
— То що тоді допомогло? Ти закохалася? — завжди прагматична Наталія раптом відчула романтичний настрій.
— Hi. He тоді. Мені допомогло те, що мати поїхала. Це сталося... понад рік тому. Розумієш, після того, що сталося із франком...
— Із Франком? А хто такий Франк? Чи Френк?
О Боже. Наталія вже боялася, що в Ганниному житті існує якась сумна таємниця. Та, на щастя, дівчина засміялася.
— Не хлопець Франк, а просто франк, швейцарський. Аж не віриться! Я сиджу на одній канапі зі щасливою людиною, чия родина не має кредиту в швейцарських франках!
— Справді, не має, — відказала Наталія. — Принаймні я про це нічого не знаю.
— Ну, тоді час на короткий урок. Береш кредит у франках, тобто іноземній валюті, коли цей франк, скажімо, коштує два злотих. А невдовзі він стає вже не по два, а по три п'ятдесят. І що тоді відбувається?
— Гадки не маю. Із чим відбувається?
— Ну, зі сплатою кредиту. Що із цим діється? Я тобі допоможу. Твій борг зростає на стільки, на скільки підскочив цей чортів франк. А тепер уяви собі: я хвора, мені здається, наче взагалі от-от помру, франк росте, батькові все до лампочки, бо для нього важливі тільки його університет і дослідження. І раптом мати отримує пропозицію роботи в Латвії. Зарплата, яку вона отримуватиме, утричі вища, ніж досі. От що б ти зробила?
— Ну, не знаю, залежить від...
— А якби в тебе була серйозно хвора дитина? Яка помирає від жахливої, підступної, запізно виявленої смертельної хвороби серця? Ти б поїхала?
— Ні.
— Отож. А мати поїхала. Спочатку, коли я три дні без перерви плакала, вона назвала мене істеричкою й іпохондричкою, а тоді спакувала речі — і пурхнула звідси! Ось, чому я можу дозволити собі цю школу. І чому нарешті вірю, що не помру.
Наталія усміхнулася й глянула на подругу, яка виглядала вже значно краще. На обличчі з'явився легенький рум'янець, а очі знову заблищали.
— А загалом... Наше тіло страшенно недосконале, правда? Кажу тобі, це дуже неприємно раптом дізнатися, що у твоєму серці щось лопотить. Я собі так уявляю цей клапан, як він тріпоче.
— Ага, як національний прапор, — захихотіла Наталія.
— Саме так.
Лінка позіхала. Годинник показував другу ночі, а вона досі готувала допис для блогу. Вона ніяк не могла перестати думати про ту розмову яка стосувалася анорексії, і заходилася шукати в неті матеріал на цю тему. Знахідки її шокували. Тому зараз вона писала на емоціях і не дивилася на годинника. Знову не виспиться. Останнім часом Лінка була наче зомбі: школа, робота, блог. Усе це вимагало купи часу. Вона знову закинула фотографії. А найгіршим було те, що дівчина зрозуміла: їй більше подобається писати. Дурня якась, адже вона вчилася у фотографічному ліцеї, а не на журналіста. Та Лінка нічого не могла із цим вдіяти. Позіхнула ще раз і поставила крапку.
Із блогу «Три дурненькі мавпочки».
Тіло. Найчастіше ми про нього взагалі не думаємо. Воно просто є. Така собі машина, яка дозволяє нам жити. Ніхто не замислюється, як воно працює. От, працює собі якось, та й годі. Якщо вдається пробігти п'ять кілометрів чи піднятися на восьмий поверх без задишки, ми радіємо, що перебуваємо в гарній формі. Що наша машина працює. Краса тіла або її відсутність — це лише вторинний ефект. З функціональністю не має нічого спільного. І все-таки тисячі людей роздивляється власне тіло, аналізує його красу. Гладкість шкіри, колір, гармонійність рис. Та передусім замислюються над вагою.
Чи достатньо я струнка? Чи не маю складок жиру, целюліту, відвислого живота? Може, мої стегна не досить пружні? Адже моделі на подіумах неймовірно худі — і я повинна виглядати так само, як вони! Що ж, коли йдеться про моделей, цієї стрункості можна досягти ціною неймовірних зусиль. Анорексія якраз і є хворобою, яка часто стосується дівчат із подіумів.
Обличчя анорексії, Ізабель Каро, померла, коли їй було двадцять вісім, але виглядала вона як скелет. Важила лише тридцять кілограмів. З недугою дівчина боролася із тринадцяти років, цілком можливо, що моделлю вона стала якраз завдяки анорексії... Інша модель, бразилійка Ана-Кароліна Рестон, померла, коли важила сорок кілограмів при зрості 174 см. Під кінець життя вона харчувалася виключно помідорами та яблуками. З анорексією змагалися не лише моделі, але й актриси та інші особи перших шпальт: Одрі Гепберн, Кейт Мосс, Каліста Флокгарт чи Крістіна Річчі. Здається, що це хвороба зіркових осіб, зіпсованих настільки, що вони думають лише про свій вигляд. Проте це не так.
Анорексія часто з'являється в дівчат. Як-от, приміром, в англійки Шарлотти Седдон, яка померла від неї в сімнадцять років. Вона боролася із жахливою хворобою чотири роки, і ніхто з рідних цього не помітив. Ще одна шістнадцятирічна англійка померла від серцевого нападу потому, як рік сиділа на дієті. Вона просто хотіла натягти на себе джинси меншого розміру... Є серед жертв і двадцятирічна полька. У неї були життєві плани, вона хотіла стати стоматологом, але хвороба перекреслила все.
Анорексія веде до руйнування організму, який перестає отримувати головні необхідні складники: білок, жир, вуглеводи. Йому бракує вітамінів і мінералів. Від чого помирають хворі на анорексію? Ті, про кого я читала, часто слабували на тяжку анемію, мали ниркові хвороби, проблеми із кровообігом, але буває, що анорексія супроводжується паралічем, і навіть ушкодженням мозку.
А вони лише прагнули бути стрункими.
Грудень
Зі щоденника Наталії.
Я вирішила справді почати бігати. Знаю, знаю, це кепська ідея — у грудні, коли так холодно й от-от почне падати сніг. Але ж я сказала матері, що бігаю, тож бодай це є поважною причиною підняти свій зад. Тим більше, що грудень не дуже й відрізняється від листопада чи й від жовтня. Плюс десять градусів, сухо. Якби не те, що на деревах не залишилося жодного листка, ніхто й не повірив би, що за три тижні вже Різдво. Я тепло вбралася. Про все напишу, коли повернуся.
Господи, це й справді був кошмар. Я вже думала, що вмру або впаду з інфарктом. Усе-таки біг — це не моє. Та розкажу все спочатку. По-перше. Пробігши заледве п'ятдесят метрів, я зрозуміла, що одягнена занадто тепло. Спітніла як миша, бо вбрана у фліску, тонку пуховку куртку, а зверху ще й у штормівку. А зняти щось було ніяк, бо я не захопила рюкзака, а штормівку неможливо зав'язати на талії. Отож уже початок був поганим, але я подумала, що, може, це вийде на краще. Адже існують методи схуднення, коли людину обгортають плівкою, а тоді треба робити вправи або бігати. Здається, так краще спалюється жир. От і я так спалю ці складки на стегнах і на талії, побігавши підтюпцем.
Парк біля дому невеликий, тому я вирішила пробігти відразу бодай кілька кіл. А може, і кільканадцять, бо я не уявляла собі, як воно піде, а я ж ставлю планку високо. На жаль, я почала задихатися вже після першого, мені закололо в грудях і зробилося млосно. Я присіла на лавці й зняла куртку. Мені відразу полегшало, і я вирішила пробігти кілька кіл без куртки, залишивши її на лавці й забравши, коли йтиму (точніше, бігтиму) додому. Мені вдалося пробігти ще два кола, але раптом пішов сніг! Перший сніг цієї зими — саме нині! Оце халепа! Я вперше в житті (ну, хіба якщо згадати про нещасний біг у середній школі) йду бігати, і що? І якраз нині почалася віхола.
І я помчала до тієї лавки, на якій залишила мою найкращу куртку, бо інша тонка й мені вже робиться холодно. І що я бачу? Куртки немає. Хтось її поцупив. Спершу я подумала, що, може, переплутала лавки, отож гасала як дурна, аж захекалася, зрештою, я вже ледь не конала від утоми. Нарешті до мене дійшло, що хтось собі її справді свиснув. Хай йому чорт! А сніг падає й падає, наче досі ніколи не падав. Наче це все відбувається вперше, і він мусить випасти весь, бо це його перша й остання нагода. А я, звісно, була без жодної шапки чи ще там чогось, швидко додому вже теж не мала сили бігти, тому пішла поволеньки, страшенно змокла й змерзла. Сподіваюся, що я все-таки спалила трохи калорій, і мої зусилля не пішли намарне, бо мене б чорти взяли, якби так виявилося.
Маму зустріла в ліфті. От лажа. Довелося сказати їй про куртку. Вона мене відразу висварила. А тепер я сиджу й шморгаю носом, бо, здається, застудилася. А мама, побачивши, що я розклеїлася, принесла мені що? Гаряче какао! Ні, хай йому грець, це ж сто п'ятдесят калорій. Або й більше, залежно від того, поклала цукор чи ні... І на якому молоці. Довелося ним полити орхідею, і тепер я не знаю, чи вона не зів'яне, а це ж моя улюблена. Я почула мамині кроки й злякалася, що вона зараз припхається й буркотітиме, що я не випила, доки какао було гаряче. Раніше, іще в період обжерливості, я обожнювала какао. А зараз я сиджу й дивлюся на свою бідолашну темно-рожеву орхідею. Мені так шкода, бо, мабуть, завтра, коли прокинуся, побачу, що вона зів'яла. Або відпаде найкраща квітка. Вони іноді відпадають, невідомо-чому, а що вже казати, коли їх полито гарячим какао з пінкою.
Я люблю орхідеї, але тільки тоді, коли вони квітнуть. Мене дратує, що вони частину року стоять наче голі, позбавлені квітів. Кошмар якийсь. Тоді я їх ставлю на шафу, щоб не було видно, які вони огидні. Поливаю раз на тиждень, а коли бачу, що на якійсь з'явилися пуп'янки, то ставлю її на підвіконні.
Подумавши, я взяла цю какаову орхідею й поставила на шафі поруч з голими. Якщо їй судилося померти, принаймні я цього не побачу.