Мабуть, ідеться про той випадок із друкарнею.

— Я розумію, тобі незручно, що ти мені не вірив. І що все так вийшло.

Раптом він підвів голову, і Лінка зрозуміла, що помилилася. Було щось іще.

— Чорт, я й не думав, що це буде так важко.

— Ну, давай, кажи.

— Я… познайомився з дівчиною.

— Коли? — запитала Лінка.

Питання повисло в повітрі, мов холодна мряка.

— У листопаді, — похнюпившись, сказав Адріан.

А тоді все поточилося мов з гори.

— Це все той новий ліцей. Я пішов до бару з однокласниками, а там усі такі страшенно розкуті. Ну, і там була така дівчина. Не знаю, як це сталося… Це був лише один раз, нас ніщо не об’єднує, таке одноразове знайомство… Пригода без продовження.

— Пригода? — Лінка не могла перевести подих. — То ти покинув мене через пригоду? Через якусь дівулю, яка, напившись, спить з усіма підряд? — Відчула, що на очі набігають сльози. Силкувалася не розплакатися, та було запізно. Бувають такі сльози, що їх неможливо зупинити. — Тому й сказав, що ми різні? Бо вона виявилася кращою?

— Ні, просто після того, що сталося, я подумав, що ми більше не можемо бути разом. Не хотів тобі казати, волів, аби це все просто якось згасло… Щоб тобі не було боляче.

— Боляче? А ти знаєш, як я почуваюся?

— Це нічого не значило, Лінко. Та я думав, що після такого ти не захочеш зі мною знатися. І не помилився, правда?

— Авжеж, що ні, — проказала Лінка якимсь чужим голосом. — Ти ж не сподівався, що я тобі пробачу?

— Не сподівався. Та я радий, що розказав тобі. Тепер ти все знаєш.

— Радий? А ти знаєш, який нині день?

— Нині?

— Так. Сьогодні день святого Валентина. Я йду звідси. Чимдалі.

— Я знав, що ти так відреагуєш.

— От і чудово. Принаймні я тебе нічим не здивувала.

Лінка підхопилася, вибігла до передпокою, здерла куртку з вішалки й розчахнула двері. І тоді пролунав телефонний дзвінок. У дверях стояв Адріанів батько.

— Це може бути з лікарні, — мовив він якимсь згаслим голосом. — Почекайте, я сам візьму.

Він слухав мовчки й дедалі бліднув.

— Їдьмо, — кинув синові. — Здається, щось трапилося.

Вони майже виштовхали Лінку із квартири.

— Перепрошую, — сказав батько Адріана, — але дружина…

— Так, — прошепотіла Лінка. — Сподіваюся, усе буде добре.

Але її слова заглушив гуркіт дверей. Лінку залишили на килимку біля дверей. Вона сіла, у куртці й шапці, обперлася об двері й розплакалася. За мить обличчя було мокре й солоне. А трохи отямившись, зрозуміла, що на світі є одна-єдина людина, яку вона прагне побачити. І що вона вже нічого не боїться. І що не переживе дня Валентина без цієї зустрічі.

Витираючи й досі підпухлі від плачу очі, Лінка збігла сходами й помчала безлюдною вулицею. Навіть квітникарки вже прибрали свій товар. Лише біля відчинених о цій порі цілодобових крамниць вирувало життя, бо свято — це таки свято. Невдовзі Лінка опинилася біля потрібного будинку й натиснула кнопку домофона.

— Перепрошую, я знаю, що зараз дуже пізно, — звернулася вона до заспаного голосу. — Але це дуже важливо, я мушу поговорити з Каською.

— Уже одинадцята година, — зауважив голос.

На мить зробилося тихо, а тоді пролунало дзижчання. Лінка штовхнула двері й увійшла до будинку.

— Що трапилося? — запитала Каська.

Мабуть, у Лінки справді був кепський вигляд, бо сестра дивилася на неї співчутливо. Попри все.

— Неважливо. Багато всього сталося, але це не має значення. Я прийшла не розповідати тобі про це все. Я тут… бо нині день святого Валентина. І я усвідомила, що його ми повинні проводити з тими, хто нам близький… — вона знову розплакалася. — І я хотіла попросити в тебе пробачення. Пригадуєш, як тоді ми їли морозиво й пообіцяли одна одній…

—.. що нас ніщо не роз’єднає.

— Так. Будь ласка, пробач мені. Я не хотіла нічого поганого, справді.

І раптом Каська її обняла. А Лінка розридалася ще дужче. Дівчата стояли на порозі, і Лінка відчувала, як протяг віє по ногах. І ще дещо. Чийсь погляд. Розплющила очі й зустрілася з очима Касьчиної матері.

— Уже справді дуже пізно. Це не занадто — гуляти о такій порі? — ущипливо запитала вона Лінку.

— Пробачте. Сподіваюся, я вас не розбудила.

Якщо Лінка й розраховувала на якесь підбадьорливе слово чи усмішку, то вона помилилася. Касьчина мати стояла, мов на варті, і суворо дивилася на неї.

— Я вже піду. Ще раз перепрошую.

Відвернулася й краєм ока побачила, як жінка зачиняє за нею двері. Чулися якісь уривані фрази, підвищені голоси. Усе це було неприємно, але не мало жодного значення. Бо Каська, здається, їй пробачила.

— То як було вчора? — запитала мама за сніданком.

Лінка довго ходила вулицями, щоб якось угамувати емоції, додому повернулася після півночі. Ніхто вже на неї не чекав. Адамова куртка висіла на вішалці, а в кухні Лінка побачила букет троянд.

— Про Адріана не питай. А ти?

— Не питай, не питай, — передражнив її Кай. — Пограємо в загадки?

— Припини, Каю, — сказала Лінка. — «От кому добре, — подумала вона. — Жодного тобі дня Валентина, жодних зрад, дурного кохання. Щасливчик!»

— Тоді я нічого не розповідатиму, — мама замріяно усміхалася.

Вона не здавалася сумною, навпаки.

— Чому? Скажи!

— Усе чудово.

Лінка посміхнулася крізь сльози. Принаймні комусь добре. «А я… Гірше й не вигадаєш». Мабуть, таке подумалося Лінці в недобру годину.

Наталія дзвонила до неї кілька разів у школі, але на уроках Лінка вимикала звук у телефоні. Передзвонити не могла, бо на рахунку порожняк. Але їй було цікаво, у чому справа, тож на перерві вона вибігла до кіоску, щоб купити поповнення.

— Ти вже знаєш? — запитала її подруга.

— Що знаю?

— Адріанова мати. Вона померла.

Лінка відчула, наче падає в прірву.

— Він тобі не сказав? — швидко здогадалася Наталія.

— Ми ж більше не зустрічаємося.

— Так. Моя мама довідалася від тітки.

Адріан доводився Наталії кузеном, не дивно, що вона про все дізнавалася першою.

— Здається, вона померла вчора вночі. Адріан приїхав до Польщі вчора, знаєш? Устиг ще її побачити. Ти знала, що він приїхав?

— Ні, — збрехала Лінка. — Боже мій, що тепер буде?

— Не знаю. Похорон за кілька днів. Якщо встигнуть усе залагодити, так казала моя мама.

Лінка повернулася до класу з важким серцем. Бідолашний Адріан. Що він тепер робитиме? А як бути їй? Подзвонити йому? Ні, на це вона не наважувалася. Надіслати есемеску? Мабуть, негоже. Піти до нього? У цю мить не мало значення, що він у Лондоні зрадив її з якоюсь дівулею. Як тут повестися? Вона ніколи не опинялася в такій ситуації.

Весь день Лінка поривалася зателефонувати Адріанові, кілька разів навіть набирала номер. Але не знала, що говорити. Телефон у руці здавався важким, наче свинцевим. Потім подумала, що може, не сьогодні. Може, дати йому час якось отямитися, збагнути, що сталося. Та вона знала, що просто шукає собі виправдання. Вона була боягузкою. От і все.

— Ти вже з ним розмовляла? — запитала Наталія за кілька днів. Лінка забігла до неї поговорити, бо й досі не знала, що робити.

— Не можу. Я просто безнадійна боягузка. Крім того… Я тобі збрехала. Я бачила його… перш ніж його мама… ну, розумієш. І він мені сказав, що в Лондоні переспав з якоюсь дівкою. Розумієш? А тоді подзвонили з лікарні, і вони мусили їхати.

— Тепер розумію.

— Ні, не розумієш. Зараз це неважливо, могло бути п’ятсот дівуль, яка різниця. Я просто хочу сказати йому, як мені шкода. І не можу.

— Лінко, я тебе розумію. Знаєш, у нас є такі сусіди… Вони мали доньку, приблизно мою однолітку. Вона загинула в автокатастрофі, коли мені було дванадцять. Цих сусідів я завжди любила, спілкувалася з ними, а після того… Щойно їх бачила, втікала, уявляєш?

— Так, наче нещастя заразне.

— Отож. Знаєш, я тільки рік тому якось пересилила себе, щоб з ними поговорити. І вони мені сказали, що ніхто їм не дзвонив, коли це сталося. Ніби вони були прокажені! Завтра похорон. Підеш? Для Адріана це важливо.