— Моя мама в лікарні. У важкому стані.
От воно що, тепер зрозуміло, чому він приїхав. Лінка відчула, як у животі щось неприємно кольнуло.
— У важкому стані? — запитала вона.
— Так, у неї знову був інфаркт. Проте цього разу важчий, — Адріанові тремтів голос. — Найгірше, що все це моя провина.
— Як це твоя провина? Вона ж просто хвора, адже…
— Ти нічого не знаєш, не розумієш! — він раптом розплакався. — Ти мала рацію, а я тебе не послухав. Я був таким самовпевненим, аж занадто! Чому я тобі не повірив?
— Вона справді була тоді там, у друкарні, — тихо мовила Лінка.
— Тоді й не лише тоді. Вона ходила туди місяцями, ніхто про це не знав! Вона ходила, коли батько був на нічному чергуванні! Потайки! І поверталася, перш ніж він приходив додому!
— Але навіщо?
— Не знаю, навіщо, адже про гроші не йшлося. У нас було достатньо коштів. Може, йшлося про гідність. Вона хотіла відчувати себе потрібною… У мами завжди були амбіції, так тато сказав. Мабуть, вона не змогла витримати цього безробіття.
— Напевне, — так само тихо погодилася Лінка. — Знаєш, відколи я заробляю гроші… Я цим пишаюся, — лише зараз вона це усвідомила, хоча розмова цього й не стосувалася. Не про неї, принаймні точно не тепер. Якщо буде інша нагода.
— Зараз не час про це говорити, — сказав Адріан, наче прочитавши її думки.
«Зараз не час»! Отже, є надія, що буде якесь «потім»! Лінка знову відчула радість. Адже можна зустрітися, хоча вони більше й не разом! Узагалі краще не мати ілюзій, але хто сказав, що вже все втрачено?
— Бо зараз я йду до лікарні.
То ось у чому справа, йдеться лише про лаконічну інформацію, без жодного підтексту. Лінка відчула розчарування, проте наважилася запитати.
— Ти надовго приїхав?
— Назавжди. Принаймні на певний час. Доки мамі не покращає.
Лінка сподівалася, що він ще щось скаже, може, запропонує зустрітися, про щось запитає. Але нічого такого не сталося.
— Мушу йти, — порушив мовчанку Адріан. — Я подзвоню.
Жоднісінького «нині». Чи «невдовзі». Що ж, тоді й вона довго не розводитиметься.
— Що ж, бувай, — відказала Лінка, проводжаючи його поглядом. Адріан зник за будинком.
— Чого це ти така раденька?
— Адріан повернувся!
— Повернувся? — перепитала мама, немовби не дочувши. — Як це повернувся? Адже…
— Його мати в лікарні, — Лінка не підозрювала, що вона й досі щасливо посміхається.
— І тебе це так тішить?
— Ні, зовсім ні! Але він тут! Розумієш? Сказав, що зателефонує, зараз поїхав до лікарні, але може, ми потім побачимося, може, усе ще якось уладнається…
— Але хіба… він тебе не покинув?
— Покинув, не покинув… Може, йому треба подумати. Може, у нього щось не склалось, може, він усе обміркував і все-таки зрозумів…
— Що кохає тебе? Знаєш що, Халінко, у тобі є щось, чого я ніколи не збагну. Це твій необгрунтований оптимізм.
— А навіщо перейматися заздалегідь? Треба сподіватися на краще.
— Можна гірко розчаруватися.
— Ой, мамо, дай спокій.
Лінка не могла спокійно всидіти на місці, тож побігла до шафи пошукати щось відповідне, аби вбратися, коли подзвонить Адріан. Чорт, вона ніколи цим не переймалася. Самі джинси, сірі й чорні футболки, повна лажа. Може, витягнути маму до крамниць? Адже нині день Валентина.
— Маєте якісь плани на вечір? — почала здалеку.
— А що?
— Як це що? День святого Валентина. Романтична вечеря при свічках і таке інше…
— Не дурій. По-перше, Адам ніколи не пам’ятає про день Валентина. По-друге… боюся, що між нами не все так, як раніше, — видушила мати.
— Ні? — Лінка широко розплющила очі. — Але ж тоді, у новорічний вечір… ви казали… я гадала…
— Я теж. Та здається, вороття немає. Усе, що сталося, роз’єднало нас. Не можна двічі побувати в тій самій річці…
— Але ж Адам знову живе з нами.
— Так, але спимо ми нарізно. Розумієш?
— Ой, мамо! — Лінці стало так шкода маму. — Може, усе якось владнається…
— Я не думаю. Крім того, мені здається, що Адам познайомився з кимсь, а тут живе лише через Кая.
— Мені так шкода. Пробач, я не хотіла тебе засмучувати. Щиро кажучи, я думала витягнути тебе походити по крамницях, ми б собі щось купили, бо мені зовсім немає в чому ходити. А ти б собі теж щось придбала з нагоди святкової вечері. Ну, але вечері не буде…
— Це тобі немає в чому ходити? Повна шафа речей, — мати раптом розсердилася.
«Ну звісно, зараз знову почую, що нам бракує на хліб» — подумала Лінка.
— Та воно так, але весь цей одяг такий… звичайний. Розумієш, мало жіночний, а мені хотілося… То ходімо принаймні до секонду…
— Знаєш, що? — раптом пожвавилася мати. — Чесно кажучи, мені й самій кортить походити по крамницях, це завжди піднімає настрій. Ходімо!
— А Кай? Хіба його не треба забрати?
— Устигнемо, до п’ятої ще купа часу.
«Що це з нею таке?» — думала Лінка, коли вони несли з мамою додому важкі пакунки. Такої щедрості вона не чекала. Удома одягла нову туніку з індійським візерунком, шоколадні легінси, шаль, сережки. І чекала. Мама теж чекала в прозорій фіолетовій блузці з викотом. Отак і чекали удвох, одна — на телефонний дзвінок, інша — на дзвоник у двері. Кай, якого вони встигли забрати, вештався між ними зі своїми бакуганами. Час від часу кидав якогось із них на підлогу, і тоді кольорова кулька лускала, а Кай перетворювався на чудовисько, що сиділо всередині.
— Тікайте, бо стріляю! — кричав малий. — Ви повинні тікати! — попереджав він маму й сестру, бо ті явно не розуміли, у чому справа.
«Ні, не так я собі уявляла день святого Валентина», — подумала Лінка. Мабуть, що мама, яка щокілька хвилин втомлено позирала на годинника, теж сподівалася, що все буде по-іншому.
Було по восьмій. Кай заснув, а вони увімкнули собі якусь сльозогінну мелодраму. Звісно, у день Валентина навіть телебачення робило все, щоб когось добити. І тоді Лінка вирішила, що подзвонить сама. Немає ради, може, вона й не повинна цього робити, та з іншого боку… Адріанова мати в лікарні, невідомо, що там сталося.
— Стан, начебто, стабільний… — сказав Адріан. — Але в мене погані передчуття.
І замовк. А вона так хотіла його побачити!
— Не хочеш поговорити? — запитала Лінка.
— Пізно вже…
— Я можу зайти до тебе.
Гаразд, гордість можна поки що заховати до кишені.
— Але вже майже дев’ята.
— Нічого. Я на хвилинку.
— Ну добре. Чекаю, — тільки й сказав Адріан.
Вона не відчувала радості в його голосі, але пояснювала це тим, що він, мабуть, хвилюється за матір.
— Я не впевнена, що ти чиниш правильно, — зауважила мати.
Стояла у дверях кухні й дивилася на Лінку зі смутком в очах.
— Ти підслуховувала!
— Неможливо було не почути. Мені довелося б хіба що вийти на балкон. Ну, іди, може, ти й права. Може, іноді краще самій зробити перший крок.
Лінка не йшла, а бігла. Нові сережки побрязкували в такт кроків. Зупинилася біля сходів, намагаючись дихати розмірено. Усе буде добре, мусить бути добре!
— Може, це й добре, що ти прийшла, — сказав Адріан уже на порозі.
— Певне, що добре. Тобі потрібно… із кимсь поговорити. Я б у такій ситуації почувалася жахливо. Лікарня, мама… Як вона почувається?
— Так, як я й казав. Начебто все має бути добре. Але вона якась така… маленька, бліда, слабка, не знаю…
Провів Лінку до кімнати. Посередині лежали нерозпаковані валізи.
— І що тепер буде із твоїм навчанням?
— Ще не знаю, — зітхнув він. — Усе дуже складно.
— Мені так прикро.
— Якщо ти вже прийшла, я хочу тобі дещо сказати.
«Якщо? — подумала Лінка. — Що це значить?»
Адріан сів, тоді знову схопився. Не запропонував їй чаю, навіть не запросив сісти, тож Лінка сама зняла з ліжка стос газет і присіла на краєчку.
— То що ти хотів мені сказати?