— А що із цією другою статтею? — запитав він.

Другою? Певне, він мав на увазі те, що вона пропонувала Азорові та його компанії.

— Ти що, жартуєш. То була лише ідея, причому, здається, дурна.

— Не соромся. Якщо напишеш, я радо перегляну.

— Але ж це нікому не потрібно.

— Завжди можна спробувати опублікувати це деінде.

— Де ж це?

— Не будь смішною. Якщо текст гарний, його можна порозсилати по різних молодіжних журналах, студентських газетах… Ти хотіла описати свій досвід, пов’язаний із пошуками праці, так?

— Ну, в принципі так.

— От і добре, але це дуже вузько. Треба зібрати трохи іншого матеріалу, поспілкуватися з людьми… Можуть бути студенти.

— Я навіть знаю одного студента…

— От бачиш. Не можна базуватися лише на власному досвіді, це ж не особистий щоденник, а репортаж.

У ліцеї Лінка підійшла до Азора.

— Ти читав мою статтю про Великий Оркестр?

— У мене не було часу. І взагалі не чіпляйся так, прочитаю — то й прочитаю.

— Ідеться про те, що я над нею ще трохи попрацювала, — вручила йому диск. — Тут виправлена версія.

Азор кивнув головою й заховав диск до торби, водночас дивлячись кудись на сходи, неначе на когось чекав.

Лінка хотіла ще запитати про другу, довшу статтю, проте збагнула, що це дурне діло. Він її однаково навіть не вислухає.

Фізик перехопив Лінку в коридорі.

— То на коли ми домовилися виправляти оцінку? На завтра?

Лінка перелякалася не на жарт.

— А це обов’язково цього тижня? Бо я завтра не дуже можу… Мені ще треба скласти інші предмети. Я вже домовилася, — збрехала вона, розраховуючи на те, що фізик ні про що не здогадається.

— Узагалі так, адже семестр закінчується. Гаразд, даю тобі час до п’ятниці, якщо не складеш принаймні дві теми, матимеш проблеми. Вибери собі, по яких саме розділах відповідати. Чекаю в п’ятницю в учительській. Напружся, твоя мати дуже хвилюється.

— Та я знаю, — відповіла Лінка. Цього разу вона не брехала.

Попрохала пана Антонія, щоб відпустив її раніше, бо їй треба вчитися. Зварила собі каву й умостилася із книжкою на ліжку. Батареї були ледве теплі, тож прикрилася коцом. Була восьма. Лінка прокинулася через п’ять годин, закоцюбла від холоду, одягнена. На тумбочці стояла холодна кава. «Залишається ще завтра», — подумала вона. Завжди є якесь «завтра».

Проте «завтра» довелося займатися Каєм, бо мати з Адамом пішли на батьківські збори до його школи, а малий не бажав сидіти спокійненько й не морочити сестрі голову. А пізніше, звісно, час був, але Лінка вже не змогла зосередитися над матеріалом двох розділів. Марні зусилля. Вона застрягла десь на половині «Потужності й енергії». Що ж, доведеться змиритися з одиницею за семестр.

Та їй пощастило. Фізик подарував останню можливість. Семестр закінчувався після канікул, і Лінка мала складати відразу після них. Щоб тільки не змарнувати такого шансу…

Почалися канікули. Лінка ходила до пана Антонія, проте більше не робила нічого. Мусила повторювати фізику, але ніяк не могла за неї взятися. Вирішила відпочити кілька днів. Наталія поїхала на лижний курорт, Каська — до Єгипту, Лукаш не озивався. Більше нікого не було, однокласники на неї не зважали. Зрештою, якби Каська й була у Варшаві, то що би змінилося? Та нічого. Тепер Лінка принаймні не думала про цю напругу, яка останнім часом утворилася між ними. З Наталією вони теж бачилися рідше. Виявилося, що її подруга може й вступила до слабшого ліцею, зате із класом їй точно пощастило. Щоразу, коли Лінка хотіла кудись із нею піти, Наталія була на якійсь забаві або саме йшла кудись із друзями. З Лукашем зустрічалися хіба що в садку пана Антонія. Лінка ні на що й не розраховувала. Хоча їй і хотілося. Кажуть, що клин клином вибивають. Найкращий метод вилікувати розбите серце.

Дні минали, як одна мить, але Лінка не переймалася. Спершу її пригнічувало те, що вона мусить сидіти вдома сама, без друзів. А тоді нею цілковито заволоділи лінощі. Так, немов сили геть її покинули. Фізику Лінка відкладала. Треба було написати статтю, але нічого не виходило. Лише наприкінці канікул відчуття змарнованого часу почало псувати їй настрій. Написала есемеску до Оскара, хоча й думала, що його немає у Варшаві. Мабуть, поїхав відвідати матір. Їй так хотілося зустрітися з ним, щоб він якось спонукав її діяти, додав енергії, підбадьорив. Лінка почувалася такою самотньою. Оскар відписав, що застудився. Але вона може зайти до нього, якщо хоче. Відразу надіслав адресу. Виявилося, що він живе зовсім поруч! Лінка лише тепер це втямила. Та опинившись у новому будинку, який стирчав між сірими багатоповерхівками й старими кам’яницями, наче золотий зуб, відчула, що може, це й недалеко, та насправді їх ділить п’ять мільйонів світлових років!

Унизу біля стійки сидів консьєрж, неймовірно вродливий високий чоловік у костюмі.

— Доброго дня, ви до кого? — привітав він її запитанням.

Лінка видушила Оскарове прізвище й номер квартири.

У відповідь той кивнув поважно головою, мов якийсь вельможа.

— Третій поверх.

Коли ліфт спустився, звідти вийшли якісь дві жінки в халатах і чоловік у спортивному костюмі. Лінка здивовано глянула на них. Гм, на вулиці було мінус п’ятнадцять, а їхній одяг аж ніяк не здавався для цього відповідним. Оскар пояснив їй усе, щойно відчинив двері:

— Унизу — фітнес-клуб. Там сауна, солярій, невеликий басейн і спортзал. І ще перукарня…

— І косметологічний кабінет, — широко посміхнулася струнка блондинка. Лише тепер Лінка помітила, що господиня була на височезних підборах. Проте й без них її зріст явно був чималий. Поруч із нею Лінка почувалася, мов якесь курча. «До речі, — заявила блондинка. — Я виходжу, Оскарчику. Їду з Фунею до готелю. А потім у клубі маємо косметичні процедури о шостій. Морські водорості й масаж гарячими каменями. Оскарчику, я ж маю подобатися твоєму татусеві, правда? — защебетала вона. — І песик має подобатися господареві, — погладила тер’єра так, що той замалим не перекинувся. — Отож мусиш сам давати собі раду з усім, дорогенький».

Лінка усвідомила, що білявка мала трохи більше за двадцять років. І не було жодного сумніву, що коли вона й подобалася «татусеві», то смак його важко назвати вишуканим. Хіба що він задовольнявся так званими «зовнішніми даними», бо дівчина справді була вродлива. Великі очі, довге, до пояса, світле волосся кольору меду, повні груди, ноги, мов Ейфелева вежа, видепільовані й намащені кремом так, що аж блищали… От тільки макіяж… Якби з її вій зняти кілограм туші, прибрати штучну засмагу, обрізати рожеві типси й передусім інакше вбрати, вона справді була б красуня. Як із картини Вермеєра, якого так цінував Адріан. Вермеєра, який малював жінок в інтер’єрі. Проте ця жінка з інтер’єру саме вислизала.

— Постав чайник, Оскарчику, і пригости чим-небудь подружку, я вже біжу! Цьом-цьом! — послала йому рукою повітряний поцілунок.

— Ну, і як? — запитав Оскар.

— Вона здалася мені симпатичною.

— Симпатична! Та вона дурна як валянок! Цілими днями нічого не робить, тільки марнує час у солярії або в перукарки. Навіть із собакою до спа ходить!

— Із собакою до спа?

— Так, уявляєш? Їздить до якогось собачого готелю, до собачого спа! Пес бігає на спеціальному тренажері й плаває в басейні. Навіть собачий масажист є!

— Та ну, ти жартуєш.

— Аж ніяк. І це, звісно, за гроші мого старого.

— Але твій тато, мабуть, не скаржиться?

— Мужики — справжні ідіоти. Я б її з дому викинув. Постійно переодягається, приходить до мене й питає, у якій сукенці краще виглядає. Батько зазвичай повертається біля восьмої, а вона перед його приходом улаштовує якийсь цирк. Чи подобаються мені її сережки, або намисто, чи гарно вона нафарбувалася. Ще трохи — і вона ходитиме тут у самій білизні. Мене вже від цього аж нудить. Щастя, що моя мати цього не бачить.

— А як твоя мама… почувається?