Останній тиждень навчання. Чудово. Уранці Лінка запитала в Азора про статтю, але той відповів, що поки не встиг її переглянути. «Цікаво, тоді нащо він казав її так швидко писати? — подумала Лінка. — Можна було й не сидіти ледь не цілу ніч, якщо в нього однаково часу немає». Зате Оскар прочитав і запитав, чи не заскочать вони після уроків на каву. Оце так, кава з Оскаром, у житті іноді все стає з ніг на голову. Але Лінка погодилася. Їй було цікаво, що він скаже про її писанину.

Коли в «Кафці» (бо саме туди вони пішли) Оскар витягнув роздрук її статті, весь покреслений червоним, настрій у Лінки геть зіпсувався. Звісно, однокласник міг їй не подобатися, але його зауваження не можна вважати прискіпуванням, усе-таки в нього був редакторський досвід. Та якщо вона розраховувала на його дружню допомогу, то помилилася. Він сприйняв це як нагоду помститися!

— Існують певні принципи, — почав Оскар. — Передусім текст повинен бути динамічним. Усі ці передмови з початку прибираєш, це не Вікіпедія, усі дані треба внести до тексту, а початок має бути сильним. От, наприклад, ці уривки просто чудові… Ця сцена з пенсіонеркою… Прислівники викидаєш, і всі ці дієприкметники теж, їх явно забагато. Треба писати простіше.

Лінка аж упріла від його нотацій. Їй стало зле. Настільки зле, що вона ладна була підвестися й піти геть. Тож коли Оскар дійшов до кінця, Лінка з полегшею забрала роздрук. Цікаво, чи є по дорозі якийсь смітник? Вона сподівалася, що він десь недалеко, бо дивитися на текст їй було гидко.

— А тепер скажу тобі найважливіше.

— Ні, Оскаре, з мене досить. По-моєму, ти й так добряче по мені проїхався.

— Я теж так почувався, коли редактор уперше попрацював з моїм текстом. Від нього залишилася, може, десята частина.

— З мене справді годі.

— Ти даси мені договорити чи ні? Це не місце, щоб фокуси показувати. Якщо хочеш чогось навчитися, це треба повиправляти.

— Здається, тут уже немає чого виправляти.

— Синдром жертви.

— Що?

— Нічого. Знаєш, чому ти повинна це виправити?

— Знаю. Щоб твій цінний час не виявився згаяним.

— Ні, не тому. Текст гарний. Може, ти й почуваєшся паскудно, так, як кожен, хто вперше зіштовхнувся із критикою, але цей текст того вартий. Це класна журналістська робота, дуже жваво написана. Вдалі спостереження, жарти, чудовий темп, ну, вітаю, стара. Бігом до компа!

— Можна, я принаймні каву доп’ю? — сказала Лінка, сміючись. Лише цієї миті вона відчула, чого боялася насамперед. Їй здавалося, що Оскар виявиться надто суворим критиком.

І запропонувала реванш.

— То, може, тепер поговоримо про тебе й твоє невеселе життя в столичці?

— Немає про що говорити, — він раптом спохмурнів. — Тобі потрібні факти? Ти знаєш, що журналістика — це передусім факти?

— А я думала, що відповідна перспектива…

— Ні. Передусім факти. Це буде довге речення, я склав його собі на випадок, якщо хтось запитає, чому мені так погано. Але мене ніхто про це не питає. Ні з ким я чомусь тут не подружився. Та, здається, друзям однаково звірятися найважче.

Оскар замовк. Схоже, що й не-друзям теж нелегко розповідати щось про себе. Принаймні так було в його випадку. Після доволі тривалих роздумів хлопець таки вирішив поділитися тим, що явно його гнітило.

— Я жив із матір’ю, у якої серйозні проблеми з алкоголем, і через це мусив переїхати до Варшави. Тут я веду чудове життя, мешкаючи в мого бездоганного, непитущого й небідного батечка й мачухи.

Лінці мов заціпило. Ложечка брязнула об блюдечко.

— Ще з ними живе песик породи йоркширський тер’єр, у якого не лише є власне ліжечко, але й подушечка з мереживом. Зрештою, у мене теж є власна кімната, письмовий стіл, про постіль я взагалі мовчу.

— А мати? — тихо запитала Лінка.

— Мати? Продовжує пити. Мабуть, щаслива без мене. Тепер ніхто не заважає їй скочуватися дедалі нижче.

— Не кажи такого!

— А що я маю казати? Колись вона напилася так, що замалим не спалила будинок. Зі мною всередині. Матір’ю вона бути не може, це поза всяким сумнівом. Але…

— Ти з нею бачишся?

— Я був у неї на Різдво.

Вираз обличчя в Оскара був такий, що Лінка вирішила більше ні про що не розпитувати.

Оскар попрощався з Лінкою й дивився, як вона йде Свентокшиською, минає недобудовану станцію метро. Волосся дівчини підстрибує з кожним її кроком. Навіть у найлютіші морози вона ходила без шапки. Мабуть, це волосся добряче її гріє! Йому кортіло торкнутися його, ще коли вони сиділи в «Кафці», проте Оскар не наважився. Тепер він розумів, чому вона так сильно дратувала його тоді, першого вересня. Вона просто йому сподобалася. Він удавав, наче його цікавить Зуза, щоб не виказати себе. Оскара завжди дратували дівчата, які йому подобалися. Для таких, як Лінка, він залишатиметься тільки товаришем. Товстим, вайлуватим ведмедиком, з яким можна хіба що дружити. Він уже давно вирішив, що навіть не намагатиметься домовлятися про побачення. Був реалістом і щодня дивився на себе в дзеркалі. У нього були завеликі окуляри з товстими скельцями, на жаль, із його зором про тонші скельця годі було й мріяти. Навіть, якби він поміняв їх на лінзи, однаково залишився б ніс-картоплина, тонкі, мов рисочка, вуста, ну, і прищі. Так що воно й краще, коли окуляри затуляли принаймні частину обличчя. Оскар був низенький, до того ж із дитинства мав схильність до зайвої ваги. Як і його батько. Просто розпач. За такими, як він, дівчата могли упадати хіба що задля грошей. Звісно, він міг мати щонайкращий одяг, мобілку й інші гаджети, але відчував, що це дурниці. Коли батько давав йому гроші на нові брюки або черевики, Оскар купував найдешевші, а решту надсилав матері. У нього була настільки сильна вдача, що коли якась дівчина й примушувала його серце затріпотіти, він міг зусиллям волі примусити його заспокоїтися. Зрештою, це лише м’яз. Але ж вони можуть бути друзями. Адже крім Лінки в нього більше нікого у Варшаві не було.

Повернувшись додому, Лінка застала маму якоюсь сумною.

— Що сталося?

— Я була на зборах.

— Ну, і що? — Лінка відчула, як спиною спливає струмочок поту. — Ну, знаю. Фізика. Я виправлю. Крім того, це не лише мене стосується…

— Я знаю. Крім цієї одиниці в тебе багато просто поганих оцінок. Ти якось пройшла, але…

— Але що?

— Нічого. Той ваш класний керівник питався, чи в тебе немає якихось проблем удома. Бо ти постійно якась відсутня. Або засинаєш на уроках. Що відбувається?

— Нічого не відбувається, мамо. Я просто працюю, — Лінка відчула, як її охоплює гнів. Мати поводилася так, наче не знала, яке в доньки життя. — Я повертаюся з Нобеля о десятій вечора й сідаю за уроки. Учуся до другої або третьої ночі, ти що, не знаєш? То й не дивно, що мені хочеться спати!

— І ще він казав, що ти завалила якісь фотографії… Чогось там не виконала… Узагалі ти не робиш того, що роблять інші. Але ж ти пішла до цього ліцею саме через фотографії!

— Я знаю. Завалила деякі теми, бо просто не встигаю. Я не уявляю, коли все це робити! Математика, фізика, їх можна не здати, а фотографії… за них просто ставлять описову оцінку… Мабуть, у мене не все так вийшло, як хотілося, та зате я почала писати до газети, і мене це захопило, — Лінка вже захищалася. Бо з материних слів виникало, наче вона взагалі нічого не робить, а вона ж весь час зайнята!

— Може, ми зробили помилку, — тихо озвалася мама.

— Ми?

— Ну, коли вибрали твій ліцей.

— Що ж, мамо, якщо хто й помилився, то тільки я. То було моє рішення, і це я тепер не сплю ночами.

Глянула на матір. «Вона справді переживає», — майнуло Лінці.

— Але знаєш, що? — додала вона, подумавши. — Усе не так погано. Можна не мати всього, але ж старатися треба, правда? Я стараюся, і в мене все вийде. Мусить вийти.

Лінка внесла до тексту всі запропонувані Оскаром правки. Написала про це йому на Фейсбуці. Хлопець помітно зрадів.