Поклала фотоапарат на лавку й сіла поруч.

— Пригадуєш, ти обіцяла мені допомогти? Знайти його, — Каська глянула вичікувально.

— Так, звісно.

— У мене є лише назва факультету. А що далі?

— Треба подивитися, коли в нього пари або чергування й поїхати туди, — міркувала вголос Лінка. — Чекай-но, зараз жовтень, це добре…

— Так, я дізнавалася, заняття в університеті починаються із жовтня.

— Ну, то що, ідемо?

— А ти зі мною підеш? — зраділа Каська.

— Ну, звичайно, я ж обіцяла. Може, наступного тижня?

— Так відразу? — Каська замалим не захлинулася водою, бо саме зробила великий ковток із пляшки. — Почекай, я не можу так швидко, мені ще треба подумати…

— Про що?

— Ну, так, узагалі… розумієш.

— Гей, не пасуй! Не зволікай, бо потім буде дедалі важче, повір мені. Зрештою, ми можемо на нього лише глянути, а потім вирішити, що далі.

Була одна причина, чому Лінка заздрила Касі, хоча й не могла в цьому зізнатися. У неї вже не було батька. Він помер, і нічого тепер не зміниш. Каська, звичайно, не знала, як відреагує її батько, довідавшись, що має доньку. І навіть не знає, що вона жива! Може, він розсердиться. Може, пошле її під три чорти. Та одне було напевне. У Каськи батько був. І була надія. А Лінка… що ж, їй залишалося хіба що сподіватися, що Адам повернеться до них. Та навіть, якби це й сталося, тепер вона вже знала, що Адам не почуває себе її батьком. Він жодного разу не зустрівся з Лінкою потому, як пішов від матері. Хоча ні, одного разу зустрівся, коли вона попрохала в нього гроші. Та Лінка була переконана, що якби не це, він би до неї навіть не подзвонив.

Лінка спізнилася до школи й відразу збагнула, що вона чогось не знає. Почався урок математики, але всі продовжували перешіптуватися й поводитися так, наче й досі була перерва. Азор сидів, приклавши паперову хусточку до носа. На парту впало кілька краплин крові. Проходячи повз нього, Лінка почула: «Наступного разу я цьому негідникові не подарую».

— Що трапилося? — запитала вона в Інес. На жаль, більше ні з ким їй не вдалося потоваришувати. Інес була вродлива, і Лінці подобалося дивитися на неї. Вона виглядала якось нереально, наче з іншого світу. У неї було світле, майже біле волосся й тонка, наче порцелянова, шкіра. Це просто якийсь парадокс, що Інес опинилася в цьому класі, бо хоче фотографувати. Адже фотографувати мали її саму. Інес теж стояла наче осторонь і не зовсім належала до тусовки Азора, незважаючи на свою вроду. Може, вона була занадто несміливою? А може, вони просто не бажали нікого приймати до свого гурту?

— Вони знову побилися, — прошепотіла Інес, зиркнувши на математика. На щастя, той був зайнятий писанням на дошці. Лінка вкотре переконалася, що математика — не для неї. Чи з її улюбленим учителем з гімназії, Леоном, чи без нього, результат був однаковий. Вона нічогісінько не могла зрозуміти на дошці. Лише вдома, сівши з підручником, Лінка повільно, крок за кроком розбирала матеріал ще раз. І тоді їй вдавалося втямити якихось сорок відсотків. Ну що ж, теоретично за знання тридцяти процентів матеріалу зараховують іспит на атестат зрілості, проте це не означало, що з такими знаннями Лінка перейде до наступного класу. Особливо враховуючи, що за уроки вона сідала вночі. Алгебраїчні рівняння. Що це взагалі таке?

— Ну, то й що? — допитувалася вона, бо Інес раптом замовкла.

— Нічого. Мабуть, вони не можуть бути в одному класі, бо між ними відбувається щось… щось страшне.

«Це якась тваринна ненависть», — подумала Лінка, позирнувши на Азора, який продовжував кидати злісні погляди з-над носовичка, і на Оскара, який сидів віддалік, гордовито випроставшись, не звертаючи уваги ані на однокласника, ані на вчителя, узагалі ні на кого.

«Не хочеш прогулятися?» — таку есемеску надіслав їй Лукаш. «І чого вони лишень із цими прогулянками?» — майнуло Лінці. Потім подумала, що це, мабуть, запрошення на побачення. Після мейла від Адріана вона так розсердилася на нього, що погодилася. Пізніше, уже перед самою зустріччю, відчула докори сумління і, підійшовши до Лукаша, який чекав на неї біля «Емпіку», відразу бовкнула:

— Але це ніяке не побачення, бо в мене є хлопець, окей?

— Спокуха, — відказав Лукаш і скуйовдив їй волосся на маківці.

— Ай! — вереснула Лінка, бо ненавиділа, коли хтось куйовдив її гарну зачіску.

— Сорі, сорі. Ні, справді, спокуха. Мені просто захотілося прогулятися.

— У вас що, бзик якийсь із цими прогулянками? — поцікавилася Лінка. — Сидів би собі спокійно, кавцю попивав, прогулянки йому забаглося. Тяжко здобуті калорії витрачати..

— Черевики за важко зароблені гроші збивати…

— Час, передбачений на навчання, марнувати… А де, власне, ти збираєшся гуляти? Мені треба додому, може, хтось із агенції відповів.

Лукаш простягнув їй мобільний.

— Перевір свою пошту. Якщо хтось написав, то відразу й передзвониш. Ходімо!

— А куди?

— На Саську Кемпу. Колись я там жив, і відтоді в мене слабкість до цього місця. Це недалечко. Доїдемо трамваєм до стадіону, це п’ять хвилин. А тоді пішачка.

Лінка дозволила водити себе неповторними вуличками. Дивилася на порослі диким виноградом будинки й думала, що цей район дуже відрізняється від центру. Тут усе нагадувало невеличке гарненьке містечко. Вони проминали кав’яреньки, кафешки з морозивом, чайні… Де-не-де ще стояли на вулиці столики, жовтень цьогоріч видався теплим. Сіли в одній кав’ярні й Лукаш купив їм морозиво. Під скляною стільницею ховалися мушлі й морські зірки, Лінка водила по них пальцем і роздумувала про те, які в них неймовірні форми.

— У мене справді є хлопець, — сказала вона.

— Та я ж сказав тобі, що все окей. Мені це не заважає.

— Зате мені заважає. Чорт.

— Розслабся. Невже те, що в тебе є хлопець десь за океаном…

— У Лондоні.

— Яка різниця, де він — над священною Темзою, за Ла-Маншем, на острові й таке інше…

— Що «і таке інше»?

— Невже це означає, що ти взагалі не повинна виходити з дому? Ти що, вважаєш, що це побачення?

— Ну, ні, але…

— Чи ти думаєш, що отой твій святий польський емігрант не ходить, приміром, до пабів? А якщо ходить, то невже думаєш, що сам? А якщо й не сам, то як гадаєш, коли якась дівчина сяде біля нього, то він гордовито гляне на неї і скаже: «О ні, моя люба, з тобою я не розмовлятиму, я дав обітницю, жона мене в порту чекає, і цілковита вірність їй у словах, думках і вчинках — то мій священний обов’язок, так би мовити, duty».

— Ну, ти даєш, — Лінка ледве втрималася, щоб не розреготатися. — Ти неодмінно маєш стати ведучим якого-небудь шоу. О, «Лукас-шоу», наприклад.

— Не смійся, може, колись я й вестиму якесь шоу, я просто народився для світу медій.

— А де власне ти вчишся?

— А ти не сміятимешся?

— Постараюся, хоча це може бути нелегко.

— Я вчуся на садівника. Розумієш, я все життя мріяв ходити з лопатою, у комбінезоні й плекати рослинки. Я вивчаю ландшафтний дизайн.

— Ну, цього б я не вгадала, навіть якби була славетним ясновидцем Яцковським…

— Ясновидець? Може, нехай скаже, хто переможе на «Євро». А про що ми говорили? Ага, рослинки, садочки… Розумієш, ландшафтний дизайн для тих, хто змушений жити в умовах міської цивілізації… Я все дитинство провів на Мазурах. Іноді тут мені доводиться нелегко.

— Я розумію, але здається, це не дуже пасує до твого медійного образу….

— Ой, дорогенька, пасує, та ще й як! Буду, як така собі Найджелла Лоусон, але вона займається кулінарією, готує в студії, і мільйони людей по телеку дивляться, як вона помішує щось на сковорідці. А я так полотиму, що всі тільки й зітхатимуть, мовляв, як прегарно він це робить… А якщо серйозно, то я це обожнюю. Ось, чому я так люблю гуляти Саською Кемпою… Ходімо, покажу тобі один садок.

Вийшли з кафе, залишивши зачаровані під склом мушлі й звернули на вулицю Валечних, а тоді — на Нобеля.