Дорогоцінні кілька десятків гектарів землі ЦМК розташувалися в самому серці поліса; на центральній алеї дбайливо поховані герої, що загинули в останніх війнах минулого сторіччя: як боронячи чергову свою вітчизну, так і нападаючи на чужі. Вражаючі обеліски, надгробні плити – зараз ці символи нікому не потрібних інтернаціональних перемог і поразок свідчать лише про дешевизну життя і безглуздість смертей та приймають на себе непідвладні часу згустки смутку рідних і друзів; сюди на свята діти приносять квіти, приходять делегації ветеранів, а керівники міста тут проголошують палкі слова про патріотизм та самовідданість. Навіть тепер ці солдати і офіцери не перестали і мертвими бути заручниками диявольських, але вже оновлених і куди більш підступних ідеологій, начебто недостатньо того, що вони впали жертвами попередніх.

Для краєзнавців і просто цінителів старожитностей найцікавіше на кладовищі знаходиться значно далі від центральних алей. Перші офіційні поховання, що збереглися, датуються серединою дев’ятнадцятого сторіччя: старе єврейське кладовище, склепи винищеної аристократії, промисловців та купців, надгробки та пам’ятники роботи видатних скульпторів. Більшість з них – об’єкти підвищеного піклування, за ними в приватному порядку старанно доглядає не тільки Сергій Кіндратович, а й відомий місцевий краєзнавець Микола Сікорський, який знає історію чи не кожної могили. Краєзнавець якраз сидить за столом у потаємній кімнаті в конторі директора ЦМК, щохвилини поправляє розкуйовджену на вітру зачіску, обома долонями від лоба до маківки ретельно проводячи по голові, і наливає в чашки домашнє вино. Зовнішньо і внутрішньо, структурно Сікорський – пряма протилежність свого приятеля: високий, висохлий, з жвавим гострим обличчям, акуратно зачесаним назад сивим волоссям, світлим поглядом людини, яка не звикла мати справу з грошими, підприємництвом. Здалеку, коли йде, краєзнавець нагадує циркуль – своїми довгими кроками він наче міряє землю: а ну ж-бо, скільки там залишилося нам до обрію?! А так воно і є насправді – Микола Степанович, запеклий колекціонер листівок, світлин та всіляких інших старожитностей, пов’язаних із рідним містом, ретельно вивчає локальну історію, прискіпливо ставлячись до кожної деталі, наче й дійсно, крокуючи сторіччями, заміряє простір і час із точністю до йоти. Сікорський мав багато праць та публікацій, тісних зв’язків із закордоном, звідки до нього писали нащадки графів та колишніх володарів заводів, що чкурнули в сімнадцятому році минулого століття, полишивши тут усе. Певне, обидва друга щось знали таке про цей світ, чого не знали інші, інакше важко пояснити, чому вони доглядали, як могли, за всіма цими склепами та могилами о несприятливих для таких справ десятиліть. Але після того, як «залізна завіса» впала, сюди натовпом поїхали нащадки аристократів та капіталістів – і радість їхня від доглянутих поховань пращурів не мала меж вдячності.

Звісно, Микола Степанович чинив таку добру справу не лише через те, щоб проводити поглиблені історичні розвідки. Він давно мав і інший, якщо можна так висловитись, метафізичний інтерес до смерті, що виник, як то часто буває з багатьма великими запитаннями в історії людства, ситуативно і побутово-випадково, але, якщо зважити на загальний контекст життя Сікорського, то цілком закономірно. Якось, десятка зо два років тому його вірна дружина, Катерина Олександрівна, під час обіду, між шостою і сьомою ложкою супу, на хвилинку встромивши погляд у стіну напроти, замріяно запитала: «А як ти думаєш, Колю, Він є?» – «Хто?» – не зрозумів краєзнавець. – «Бог!» – уточнила дружина і проковтнула суп, після чого Микола Степанович став обережніше ставитися до розмов із дружиною під час першої страви і намагався оминати тему існування Творця; проте всерйоз захопився ритуалами давніх народів, пов’язаними із похованнями, певне, сподіваючись саме там знайти відповідь для улюбленої Катерини Олександрівни.

– Наші предки надавали величезного значення похоронним обрядам та потойбічному життю не дарма, – радісно демонстрував свою версію усвідомлення потойбічного краєзнавець своєму давньому приятелю, директору центрального міського кладовища Сергію Кіндратовичу, посьорбуючи вино. – Вони так піклувалися про покійних, можливо, лише через те, що передбачали: коли вони самі помруть, то саме від думки вже покійних родичів залежатиме їхня доля там, нагорі. Можливо, роль померлих родичів в облаштуванні цієї долі надзвичайно велика – і кожний черговий померлий потрапляє до них на загальні збори і подає звіт: чи відвідував могили, чи вшановував, чи молився за них. Тобто всі ці піклування про покійників – то піклування не стільки про теперішній стан могилок, скільки про своє майбутнє потойбічне, якщо слово «майбутнє» взагалі можна вживати стосовно потойбічного.

– Значить, багатьом нашим городянам не доведеться почуватися там спокійно, – флегматично відказує Сергій Кіндратович.

– Облиш, та в тебе на «гробки» тут яблуку впасти ніде!

– Ото хіба що на «гробки», а так… Хіба що пси тут бродять та бомжі.

– Я тут тобі книжку одну приніс почитати, про обряди слов’янські та все таке. Послухай: у древніх слов’ян жертовний вівтар (або поховальне багаття) називався «крада», і на санскриті «сradda» також означає поховальне багаття, жертву на честь померлих.

– Дивно: «крада» – наче крадуть.

– Так воно, швидше за все, і є: «крада», тобто «поховальний вогонь» – себто це і є безповоротне зникнення, крадіжка. А далі ще цікавіше! Послухай, тут розкривається механізм цього звичаю – чого люди їдять поминаючи саме на кладовищі.

– Напевне, це ритуальний обід разом із предками?

– Не зовсім так: горщик із їжею – це дійсно ритуальний предмет і ритуальне поїдання, але вони в ті горщики потім складали попіл покійного. Тобто горщик із їжею та урна з прахом – це один і той самий горщик, уявляєш? Дуже практично, мені видається – і глибокий сенс у кожній дрібниці.

При слові «урна» у Сергія Кіндратовича настрій раптом різко спаскудився, він скривився і потемнів на лиці:

– Слухай, Степановичу, мені, чесно кажучи, не до санскритів – бізнес під серйозний удар поставлений!

– Кіндратовичу, як, скажи мені, твій бізнес може бути поставлений під удар? У тебе що, закінчилися місця на кладовищі? Або винайшли еліксир безсмертя?

– Крематорій!!!

– Що – крематорій? – не зрозумів краєзнавець.

– А от ти тут патякаєш про спалювання та вогнища, а як у воду дивишся – губернатор надумав відкрити крематорій.

– Навіщо йому крематорій? У нас же навіть півмільйона людей у місті не живе!

– Зараз таких правил немає, зараз узагалі ніяких правил не існує! Хто гроші має, той і будує. Кажуть, у його дружини бзик – у землю, вона, бач, не хоче свою рідну маму закопувати, не хоче, щоб тіло рідної людини зотліло та згнило, а хоче, щоб стару, як Індіру Ганді, спалили! – заговорив, кривлячи тонкий жіночий голос, Кіндратович. – Верещить, як свиноматка: «Спаліть мою маму, а попіл розвійте над Пслом!» – і це при живій-то матері! Дурепа! А той губернатор, якого тут усі, наче лева, бояться, її слухає, як телятко, а у самого ніжки аж тремтять! Тож навіть і землю вже шукають під забудову, мер розчищає місце на новому генеральному плані, тобто колесо закрутилося. Закрутилося! – Директор цвинтаря аж встав на п’яти, і розхитуючись, покрутив руками біля скронь. – Закрутилося! Одна надія – грошей не знайдуть. В бюджеті горохом покоти, а бізнес і копійки не дасть. Я потурбуюсь! І це хіба що втішає.

– Авжеж. Я останнє тобі скажу… Цікаве, не кривися. – Сікорський також встав і показав на малюнок у книжці. – Знаєш, як в індуїзмі звуть бога смерті? Яма! Тож ми бога смерті гнівати не можемо крематорієм!

– А я тобі ось що скажу: це все через те, що чоловіки надали забагато прав жінкам, а тепер не можуть із цими жіночими правами впоратись, просто не знають, що з ними робити! Індуси самі поганці – бога Ямою назвали, а небіжчиків спалюють…

– Так вони ж вірять у переселення душ, нічого дивного…

Так вони випивали, жартували і сперечалися теплим вересневим вечором біля відкритого вікна майже у повній тиші старого кладовища. Єдиним свідком їхніх бесід вже кілька тижнів була худа довгонога і довгоморда молода собака білої масті на прізвисько Білл. Так дивно для бродячої собаки, до того ж, суки, її назвав онук директора ЦМКа, якого самого в школі називали (неважко, якщо поглянути на нього, здогадатися, чому саме) Колобком. Цей хлопчина терпіти не міг собак (боявся) і дуже любив фільм Квентіна Тарантіно «Вбити Білла», до того ж, часто ходив в однойменний супермаркет, та й собака був білої масті. Тож Білл – найкраще ім’я для тварюки, яку б дійсно не завадило вбити.