Живучи поруч із будинком, біля занедбаного дитячого майданчика, Білка ставала свідком багатьох таємних розмов і побачень, гучних скандалів та ніжних поцілунків. Але переважно її життя протікало без пригод, у мирному спілкуванні та обміні енергією з людьми. Їй подобалося лежати біля дядька Семена і його друзів, що ввечері сиділи за столом і грали то в карти, то в доміно; подобалося слухати грубі чоловічі голоси, в яких відчувалася сила і впевненість, подобався звук, із яким камінець доміно вбивався в стіл і смачне слово «риба!»; не подобався гіркий запах тютюну та горілки, коли хтось нахилявся, щоб потріпати її по загривку; але якби хтось із гравців раптом скомандував «фас», вона б не вагаючись виконала команду. Дивно, але Білка звідкілясь знала, що означає «фас», хоча ніколи не чула цього слова. Проте «фас» їй часто снився: короткий гучний рваний звук – і ось вона мчить полем, висока трава приємно лоскоче живіт, б’є по морді, а вона мчить, наче стріла, в бік темної крапки, що стрімко пікірує вниз на фоні блідого неба і густих темних сосен.
Найбільше ж Білка любила гратися з дітьми і слухати їхні дзвінкі, сповнені енергії і веселощів, голоси; бігати навколо гойдалок за Олею; подобалось, коли її чухають і гладять ніжні маленькі долоньки, взагалі, їй тут подобалось, бо тут ситно і затишно. Її цікавили дитячі розмови, особливо про різноманітну їжу, весілля, в тому числі, собачі, хоча вона навіть не здогадувалося, що то за процедура, а також про майбутнє: наразі, діти часто говорили про кладовище тварин, де вже поховані: горобчик, якому довго лікували крильце, аж поки товстун Вітасік випадково не наступив пташеняті на голову, кошеня Мурзилка, яке повісили на мотузці для білизни невідомі хулігани, та безліч метеликів, жуків, хробаків, замучених у спеціально створеному концтаборі для комах самими дітлахами. Прислухаючись до розмов про те, як гарно прикрашені могилки, як діти поминали загиблих птахів, тварин і невинно замучених комах та пили лимонад за спасіння їхніх душ, Білка й сама мрійливо прижмурювалася і уявляла свою могилку, та й взагалі перспектива бути похованою цивілізовано, в колі поважних істот, вселяли впевненість у післязавтрашньому дні – в цьому дворі за масовими похованнями за гаражами завжди знайдеться, кому доглядати. Єдине, чого вона не могла уявити і збагнути, – що діти виростуть, та й сама вона колись стане дорослою собакою. Білка неодноразово помічала, що час тече для неї трохи швидше, ніж для людей, тож цуценята також дорослішають і розумнішають значно швидше за людських дітей. І в цьому факті вона вбачала небезпідставну перевагу чотириногих над двоногими, бо чиїми ж ще голосами глаголить істина, як не голосами швидко вирослих цуценят?
Білка навчилась потроху розрізняти і в дорослих людях – в їхніх звичках, вчинках, словах, відчуттях та поняттях – причини та наслідки. Хоча, як уважно не слухала, не могла для себе з’ясувати остаточно двох понять: добра і зла, тобто що люди вважають гарним, а що – поганим. Чи то є одне й те саме, чи то різні речі, бо вживаються і сприймаються ці слова інколи зовсім у протилежному значенні, в залежності від осіб та обставин, непослідовно, зовсім не як обов’язкова команда для негайного виконання, а як щось малозначуще. Так дивно: що для однієї людини – гарно, для іншої чомусь – погано; яка нісенітниця, і як же люди разюче відрізняються в цьому від собак, для яких або добре, або погано, або кістка, або палка – і третього не дано. Люди вважають себе напрочуд розумними, але вважати так немає жодних підстав, бо за таке довге своє існування вони ніяк не можуть організувати себе як слід, тобто їхнє відчуття власної небезпеки з віком та часом лише зростає, і кому, як не собаці, це відчувати? От, наприклад, якщо розділити людей на хороших і поганих за тим принципом, що ті, хто її, Білку, годує і гладить – то добрі люди, а ті, хто б’є і сварить – злі, то як пояснити такий факт, що добрі і злі люди можуть запросто жити в одній квартирі разом, укупі їсти чи не з однієї миски і таке інше? От люди кажуть, що їх єднає любов. А що таке любов? Яке це почуття – гарне чи погане, якщо може об’єднувати добро і зло під одним дахом? І кого в такому разі потрібно боятися більше – людей, які тебе щиро люблять, як Оля, наприклад, чи тих, хто до тебе добре ставиться? Бо це ж не одне й те саме, виявляється: добро і любов. Розлюбити – можна, а от чи можна перестати бути добрим? Тож хоч за яким принципом людей не поділяй, а добрі люди мають жити від злих окремо, вважала Білка. Добрі нехай живуть на одній половині міста, злі – на іншій, бо сумнівно, що гарні люди зроблять поганих кращими, наразі, на її пам’яті такого жодного разу не траплялося, проте злі люди зіпсувати добрих можуть дуже запросто, тут за прикладами і бігати далеко не потрібно. Тобто в ідеалі добрі й злі люди повинні жити кожен на своїй половині, а посередині потрібно побудувати високий паркан, щоб вони не мали можливості схрещуватися і псувати породу, бо у злих людей, раз вони однак уже є, то є й своя мета для існування, аякже, – на їхньому тлі добрі виглядають ще добрішими, і якби не існувало злих, то довелося б їх вишукувати серед добрих, таким чином зменшуючи їхню ж кількість. Тож злі люди конче потрібні, через них підвищується якість людей добрих, але все ж таки нехай добрі люди люблять тільки добрих людей, а злим залишаються тільки злі. Це як порода у собак, від чистоти якої залежить багато що, наприклад, житимеш ти дома у господаря чи під парканом на вулиці. Тож від такого поділу всім стало б тільки краще, шкода лише, що місце й умови життя аж ніяк не залежать від того, добра ти людина чи зла.
На жаль, світогляд, який Білка так ретельно вибудовувала місяцями, іноді розвалювався за кілька секунд, як дитячий замок із піску під важкими кроками необачних дорослих. Наприклад, Білку сильно збентежило відкриття, що ті, хто її годує, тобто люди апріорі добрі, а це переважно бабці з лавочок, часто потайки примушують її гавкати на людей так само добрих, тому що через якісь там неясні причини особисто їх не люблять. Ну як, скажіть, будь ласка, можна гавкати на добрих людей? Проте, чим гучніше вона на деяких із них гавкала, тим ласкавішими ставали бабці й тим більшими ставали порції їжі. Після декількох таких забігів Білка з жахіттям з’ясувала, що вечорами тепер вона тільки на те й чекає, коли хтось із добрих людей, яких на лавочках недолюблюють, йтиме додому, щоб на радість бабцям обгавкати їх до самого під’їзду – і отримати за це щось особливо смачненьке. Коли вона бігла за таким от добрим чоловіком або жінкою, проти яких особисто нічого не мала і які до неї зазвичай добре ставилися, то готова була згоріти від сорому, але організм наче сам гавкав, паща щирилася, ноги несли вперед, а слина текла в очікуванні заслуженої нагороди. Або ще – оті великі створіння, що потворно дзвенять і паскудно тхнуть гумою, залізом і мастилом, на яких їздять багато мешканців будинку. Білка абсолютно не контролювала себе, не могла стриматися – вона неслася, наче скажена, і розривалася від гавкоту, хапаючи небораку, який швидко крутив ногами якісь причандалля, за штани, а інколи і за ноги, за що часто отримувала стусанів. Але ж, попри все, ніщо не могло її зупинити. Чому?!
Отак Білка й жила і підростала поміж добром, злом і велосипедами, а любов до приємних слів боролася в ній із любов’ю до цукрових кісточок.
Однієї ночі настав час, коли об’єм ненависті у декількох людей нарешті досяго достатньої величини для спричинення зла. Білка прокинулась і з подивом прислухалася до темряви, намагаючись розрізнити, як крізь сухе повітря до будки наближається небезпека. Але ж вона навіть не могла уявити, що хтось може посягнути на її життя, тим більше, що запах, який ніс із собою страх і небезпеку, видавався рідним, своїм. Причаївшись, притиснувшись до землі, Білка відчувала приплив емоцій, які змішувалися в хаотичний клубок і заважали прийняти правильне рішення, інстинктивний жах підкотив до горла і збив дихання, вона важко і гучно сопіла, прислухаючись, як наближаються сигаретний дим і гіркий подих смерті. Тихі кроки, грубий шепіт, хтось приставив до входу в будку дошки й уміло і швидко прибив молотком – Білка кинулася вискочити, але пізно – її зустріли запах бензину, характерне клацання запальнички, і через мить будка спалахнула яскравим факелом. Єдине, що не розрахували зловмисники, – «чорний хід» із невеличким підкопом, через який Білка любила виповзати граючись до Олі, коли та приходила із чимось смачненьким, то була їхня улюблена гра: дівчинка заходила з іншого боку будки і кликала собачку, яка грайливо потихеньку виповзала мордочкою їй прямо в долоні. А тепер Білка, відчувши гарячий поштовх відчаю і шалено болючий дотик вогню на стегні, миттєво протиснулася у вузенький лаз, проскочивши поміж палаючими дошками і землею, наче між злом і добром, і стрімголов помчала геть, встигнувши помітити серед суцільної серпневої темряви краєм ока чотири факели – три маленьких і один великий, що, дико завиваючи, каталися по піску, й у відблисках вогню, нерівного вогню – величезні від жаху очі Боні, якого тримала за загривок чиясь кремезна рука.