Изменить стиль страницы

Поміж фотографуванням біля ялинки в театрі юного глядача і розгляданням результатів маминих зусиль на моніторі комп’ютера вдома сталася ще одна значна подія – Оля побачила біля під’їзду сліпе маленьке цуценя. Собача скавчало, кумедно лазило по брудних кучугурах сміття і криги, вилизувало з пластмасової тарілки якусь суміш молока і темного снігу, тикаючись мордочкою, – біле, довге, замурзане і страшенно худюще. Увечері воно вже скавчало в їхній квартирі, ночувало під диваном, а зранку (неділя) мама Свєта з’ясувала, що тхне не від сміття під раковиною і не з ванни, а дивні звуки – то не сусіди за стіною бавляться в ліжку, а тхне і скавчить виключно з-під їхнього власного дивана. Ставши навколішки, вона з огидою витягла звідти разом із пилюкою і синім, без задніх ніг, пластмасовим верблюдом нещасне цуценя і підняла на рівень своїх широко розставлених красивих блакитних очей, здивовано роздивляючись. За великим рахунком, Світлана не була злою жінкою, і тварин вона любила, навіть собак більше, ніж котів, але ж не у себе під диваном, та ще так раптово. Тому після нетривалої дискусії з донькою під акомпанемент сліз, шмарклів і дощу зі снігом за вікном зійшлися на компромісному варіанті – цуценя живе в квартирі тиждень, не більше, хай від’їдається, а потім його покладуть там, де взяли, – біля під’їзду. Ну, й само собою, всі клопоти по утриманню – на малій. Тут уже мав місце суто виховний момент, і матір небезпідставно вважала, що таке спілкування і доглядання може піти на користь, перш за все, їй самій, бо не прийдеться відповідати на безглузді запитання доньки і взагалі приділяти зайву увагу. «Одна умова – коли приходить хрещений, собачку йому не показувати і нічого про неї не казати – дядько Петро не любить собак! Інакше він тобі шоколадку не принесе!»

Як смачний чорний шоколад перетинається в житті з білим голодним цуценям, Оля не розуміла, але, зважаючи на свій досвід спілкування з хрещеним, пораду мамину виконувала бездоганно. І тепер до рибок в акваріумі (хрещений подарував) і молодшого братика (це вже, напевне, тато) та інших хатніх клопотів додався і цей, собачий.

Дядька Петра Оля побоюється за широку нещиру посмішку і дивні несмішні жарти. Коли він приходить – високий, огрядний, без жодної волосинки на голові, часто неголений, від чого видається таким собі темним вуйком із далекого лісу, різкими нервовими жестами розсікає повітря навколо себе, наче хоче розігнати і знищити свій дивний неприємний запах – і посміхається-посміхається-посміхається, намагаючись дістати-спіймати-вичавити з неї усмішку у відповідь, вона завжди ховається. Оля не хоче віддавати свою усмішку, навіть на секундочку, ні! Їй страшно, що хрещений її більше ніколи не поверне, і лише шоколадка, роздираючи її страхом і бажанням солодкого на шматки, виманює зазвичай її з укриття своєї кімнати до теплої кухні, де вона на дивані й позбувається усмішки взамін на свободу. Дядько Петро приходить зазвичай увечері і залишається в кухні з мамою пити чай, довго; а вони з братиком йдуть в ліжко спати: «Чао-чао, мої маленькі!» – ласкаво, що з нею не часто трапляється, каже мама, надсилаючи повітряний поцілунок. Наступного дня мама завжди добра і весела, і не гарчить, коли, збираючись до дитячого садочка, молодший братик Ваня застигає, наче вкопаний, біля акваріуму. Він дуже полюбляє говорити до риб і завжди, коли йде, каже: «Беба, пока!», – і дружньо махає рукою всім рибам без виключення, навіть пласкій чорній потворі, але ті ніколи не відповідають.

Оля якось поцікавилась у мами, чому риби такі неввічливі.

– Бо риби не вміють розмовляти, – сказала мама.

– А чому не вміють? Мама з татом не навчили?

– Ні, не навчили.

– А чому?

– Бо самі не вміли розмовляти.

– Їх також тато з мамою не навчили?

– Еге ж, – ставлячи пательню на вогонь і наливаючи олію.

– А риб’ячі бабусі з дідусями вміли розмовляти?

– Ні, не вміли.

– Так, значить, ніхто з риб ніколи не вмів розмовляти?! – дивується Оля.

– Виходить, що так, – олія шкварчить на вогні, гарячі краплі стріляють по кухні.

– Але чому? Всі ж кругом розмовляють: і собачки, і котики, навіть комахи, і ті пищать!

– Я не знаю, – мама Свєта розводить руками і дає універсальну вказівку: – Піди краще іграшки позбирай!

– А-а, зрозуміло! Їм, напевно, страшно, що люди дізнаються якісь їхні секрети і заподіють шкоду! – робить дівчинка несподіваний висновок.

– Авжеж, саме так – риби бояться, щоб ніхто не дізнався їхніх секретів! Бо як тільки риба починає говорити, її ловлять і смажать! – мама намагається одним реченням завершити безглузду, на її погляд, розмову, і кришить на пательню картоплю.

– Мамо, а люди, коли мовчать і нічого не кажуть, вони також бояться розповідати свої секрети? Їх за це спіймають і посмажать?

– Саме так, доню, люди – вони як риби. Ну, майже… Життя колись давно-давно народилося у воді, – мама із подивом раптом напрочуд ясно згадала шкільний курс біології чи то географії, – в океані, а потім уже риби вилізли на берег і стали людьми.

– Перетворилися на людей?! Як у казці?

– Як у казці. Спочатку на мавп, а потім на людей, – картопля накривається кришкою.

Мама й сама дивується такому логічному висновку про походження людства: «Треба запитати в Петра, чи правильно я все сказала: риби – на мавп; мавпи – на людей?»

А дівчинка подумала, що її молодший братик, коли ховається від великої чорної потвори, що виникає з-за акваріумного каменя, плавно поводячи величезними плавниками, напевне стовідсотково – риб’яча дитина. Як і вона сама, коли приходить хрещений і мама змушує її читати вірші на кухонному дивані, а вона від страху не може сказати ані слова. І це значить лише одне: їхній татко, якого вони так люблять, – величезний риб!

Білка, як Оля назвала цуценя, прожила, попри всі погрози на виселення, в квартирі до самої весни – дійсно, не така вже й зла мама Свєта. Але як тільки сонечко почало пригрівати, собача винесли у двір, де дітвора за якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.

Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.

Звісно, далеко не всі мешканці будинку любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди почали забрідати всілякі зайди, а то й гірше – цілі зграї голодних бродячих псів, яких Білка боялася більше за все. Навіть більше за підлітків, які жбурляли в неї камінням та тишком, коли ніхто не бачить, боляче били ногами під живіт. Проте не тільки підлітки завдавали їй болю – часто дорослі люди кидали на її адресу щось лайливе, зле, або без жодних на те причин, просто проходячи повз, перевертали ногою миску з їжею, – і вона ніяк не могла збагнути, що має зробити, щоб убезпечити себе від таких безпричинних нападів. Білка не могла усвідомити мотивів, які штовхають людей до агресивної поведінки, – вона не претендувала на їхню територію, на їхню їжу, взагалі ні на що, окрім тієї зайвої їжі, яку їй давали вони самі, й на будку, яку вони ж і збудували, тож і не могла збагнути, як поводитись. А відповіді «просто так» в її собачому рефлекторному апараті не існувало. Ніщо на світі не може відбуватися «просто так» – ця істина міцно з самого народження закріпилася в її підсвідомості. Якщо ти розумна істота, звісно. Тож це суто людське поняття – зробити щось гидке або гарне «просто так», навіть не задля розваги. Можливо, завдяки механізму, який вмикав це словосполучення в дію, люди і стали безпосередньо такими людьми, якими є нині, хто знає. Але саме тому вони не собаки, от це абсолютно точно.