Трохи згодом…

Поболтаем об иронии…

Мне безумно интересно…

это глупо или честно?

Я рискну и стану ближе…

Твои запахи смущают…

их названий я не знаю…

Я вообще тебя не знаю…

ты меня впервые видишь…

Я заранее прощаю…

ты, напротив, ненавидишь… ^[6]

Він потелефонував мені зі свого українського номера… і вже був в іншому місті. Це був найбільш дивний діалог у моєму житті. Незнайомий чоловік ставив мені десятки запитань, на які я не мала що відповісти… і я шукала ці відповіді в собі… просто тому, що я раніше ніколи не замислювалася над такими речами, про які він мене питав:

– А скажіть, Юлю, що об’єднує чоловіків, яким ви подобаєтеся?

– Не знаю… я подобаюся різним чоловікам… від шістнадцяти до шістдесяти… вони різні за характером… темпераментом… рівнем розуму… я ніколи не замислювалася над цим… хоча… мені здається, я знаю… їм усім на тому чи іншому етапі життя бракувало позитиву… і вони знаходили його в мені.

– А що об’єднує чоловіків, які подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?

– З цим простіше… я кохала, так… і кохаю. Що об’єднує чоловіків, які мені подобалися? Всі вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум і були недоступні. Завжди існував стримувальний чинник. Мені має бути цікаво. Мені подобається закохуватися… шаленіти… чекати дзвінків… зустрічей… Я не можу, коли все стабільно й буденно… Я починаю задихатися від нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалі, хоч як егоїстично це звучить, але я дію так, як почуваюся, і керуюся виключно своїми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спілкуватися – не спілкуватимусь… я не люблю гаяти свій час на чоловіків, до яких у мене немає ніяких почуттів і які не викликають у мені емоцій. А якщо вони не викликають у мені емоцій, мені не цікаві їхні залицяння й увага. Я потребую драйву і непередбачуваності, підкріплених високим рівнем IQ… На жаль, таких чоловіків мало.

– Ви заміжня?

– Ні… п’ять років цивільного шлюбу… ми розійшлися. З мене досить. Це трохи нудно.

– А ви відчували пристрасть?

– Так, – відповіла я не задумуючись.

– Ви зраджували?

– Практично ні. Якщо у мене зав’язуються серйозні, тривалі стосунки з чоловіком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловіка, якого я поважаю, зазвичай мені не властиво… доти, доки чоловік ставиться до мене відповідно. Якщо ж трапляється навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому і починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навіть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловіка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвідомлюю, що рано чи пізно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не моє… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але ніколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тільки те, що хочу.

Запитання сипалися, як з мішка… Він вивчав мене… і мені це подобалось. «Чи любите ви самоту?», «Наскільки ви хтиві?», «Наскільки ви пристойні?», «Чи любите ви людей?»…

– А ви часто плачете, Юлю? – спитав мій новий знайомий.

– Раніше плакала часто. Тепер не плачу зовсім. Можливо, розучилася. Але… мені б хотілося заплакати знову.

– А яка зазвичай причина ваших сліз?

– Я плачу, коли мені сумно… плачу, коли мені завдають болю… болю не фізичного, а морального. Фізичний біль мене не лякає. Я плачу від щастя…

– А що для вас щастя?

– Кожний день – це щастя.

– От іще… припиніть… все це х…ня, – сказав він різко.

– Ви запитали – я відповіла. Ви мене не знаєте. – Мене розлютила його репліка.

– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете від щастя… тоді ви мусите плакати щодня.

– Так і було. У моєму житті був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… відчувала запах трави… слухала улюблену пісню… підкурювала сигарету… я плакала від щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тільки через те, що бачила зграю птахів, які злітали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І раніше ніколи не соромилася своїх сліз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втім, як і тепер. Але з певного часу я приховую свої сльози від людей. Просто тому, що для багатьох з них це справжня втіха – бачити чуже страждання. А я волію давати втіху тільки тим людям, яких люблю… чи яких не знаю… Ви вже вирішили, що в мене не всі дома? – радісно поцікавилася я.

– Юлю, а ви приїдете до мене в гості? Адже вас нічого не тримає у Дніпропетровську. Ви цікава панянка… я не помилився… приїжджайте… і ні про що не думайте… Я не буду від вас приховувати – ви цікавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жінка, по-друге, це стосується роботи.

– Я не знаю. – У мене були певні сумніви щодо цього.

– А що ви робитимете в Дніпропетровську? І які у вас плани на найближче майбутнє? – він був невгамовний.

– Мені нічого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже піду, добре? Я сьогодні ще нічого не їла. І… дякую вам.

– Ви мені вже за щось вдячні?

– Так. Дякую за незвичайне спілкування і за те, що ви – цікава людина. Останнім часом мені цього бракувало. А можна на «ти»?

– Як для вас зручніше. Я звик звертатися до людей на «ви»…

– Я теж… просто я відчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засміялася.

– Останнє запитання, Юлю… і не буду вас більше затримувати, обіцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкає? Його ніяк не можна зробити тихіше? – тихо спитав він.

– Це мій пес Роджер Федерер, – я реготала.

– Він теж у теніс грає?… Ви з ним живете? – чоловік у чорному був дещо здивований. – Я б хотів з ним познайомитися.

– Так… але це буде тільки після того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.

– Боюся, я поки що не зовсім до цього готовий, – він сміявся.

– Я мала на увазі батьків мого пса. Відпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрій після спілкування з цим чоловіком, і я відчула, як добряче зголодніла за день.

– Не смію затримувати. Смачного. Я тобі подзвоню. Бувай. – Він перший перейшов на «ти» і закінчив розмову.

…Ми проговорили з ним понад годину: моє мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заїхати за Елею ще сорок хвилин тому…

Назавтра я захворіла. Коли його дзвінок пролунав наступного разу, він просто сказав: «Юлю, приїжджайте… а то наше спілкування розвіється, мов дим. Ви нездужаєте? Я дам вам велику машину. Хворітимемо разом… Ну скажіть мені, Юлю, як мені сп…ти вас із вашого Дніпропетровська?» Я розгубилася і сказала: якщо вже на те пішло, то я приїду тільки своєю машиною, бо дуже люблю дорогу, музику і обожнюю кермувати сама.

Минуло ще кілька днів… він не телефонував… Я чекала його дзвінка так, як чекають на поїзд або літак, який має доправити тебе до невідомої чарівної країни. Мені хотілося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтіли. Я не розуміла, що зі мною відбувається… доти, аж поки він не подзвонив знову… Виявилося, що він теж хворів, але тепер він чомусь не запрошував мене в гості… Це здалося мені дещо дивним, хоча в цьому чоловікові мене дивувало геть усе… Якось він спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася і сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в теніс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англійською, непогано італійською… у мене виходило займатися PR і ресторанним бізнесом… мені здається, я змогла б відкрити ресторан… у мене навіть є готовий концепт… dining-club моєї мрії… щось подібне до паризького «Buddha-Bar», але…» Він довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумів, Юлю. Ні х… ти не вмієш». Я подумала, усміхнулась йому в слухавку і сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятої ночі… я відклала телефон убік… і вже збиралася спати… але чомусь мені схотілося написати йому sms-ку, хоча я не є аж таким шанувальником цього способу спілкування. Я взяла телефон і мимоволі написала: «Найліпше я вмію почувати. Buona notte». Він відповів: «Dobranich». Ця ніч не була доброю, адже я втратила спокій – я закохалася.