Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водій. Мене, як завжди, дожидало сонце і чорний джип.

– То ти приїдеш до мене в гості? – перепитав він.

– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.

– А коли ти до мене приїдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приїдеш?

– Ні, звичайно.

– Але ж ти вже знаєш, де я живу.

– Навіщо тобі непрохані гості? І ти не тут живеш.

– Ти що? Непрохані гості – це ж так цікаво… Подзвони мені, коли приїдеш додому.

– Подзвонити тобі?

– Ну звичайно.

Ніхто й ніколи не цілував мої вії і мої очі. Ніхто й ніколи не називав мій шрам «неймовірно гарним». Ніхто й ніколи не говорив мені крізь сон: «Тебе мало». Ніхто й ніколи. Крім Чоловіка в чорному… у найсолодшому листопаді в моєму житті.

P. S. Коли я була маленькою, я грала тенісний турнір в одному місті. Ми стояли невеликим дівчачим гуртом, дивилися якийсь матч і пліткували про хлопчаків. Я була засмучена, заплакана, після поразки… місцеві судді засудили мені весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Ні», – відповіла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчиків?» – «Ні». Дівчатка засміялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мій хлопчик» побудує ціле місто на ваших «злих» кортах. І він побудував… цілий світ. Та все ж залишив мені кілька кортів…

24 жовтня 2010 року, ранній ранок…

Інша річ дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.

Я засилаю до небесної канцелярії найбільш божевільних ципочок, аби Боженько не нудьгував.

І він знає, що я роблю людей щасливими і відбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.^[8]

– Доброго ранку. Ви Дмитро? – запитала я чоловіка, який курив неподалік від таксі.

– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьєва? – Він загасив сигарету і попрямував мені назустріч. – Я візьму у вас валізу.

– Так. Дякую. Обережно, валіза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валізу, сіла в авто.

Надворі стояв жовтневий недільний ранок. Москва була розкішна. Вперше за два тижні це місто здалося мені справжнім: я нарешті побачила його душу. Не було штурханини, знервованих людей, гамору, нескінченної біганини, поспіху, вічних заторів – тільки місто, самотнє, горде і ледь заспане. Сьогодні неділя. У Москви вихідний: вона відпочиває від грошей. Вперше за два тижні проглянуло сонце. Я дивилася у вікно і намагалася крізь сон пригадати пісню, яку написав і весь час наспівував мій Старший Товариш… Walking in the light all above the dream… Хотілося надіслати йому sms-ку зі словами пісні, але так рано – для чого будити? У цю хвилину мій iPhone мерз у кишені куртки. Я поглянула на дисплей і засміялася. Це була sms-ка від Старшого Товариша: «Walking in the light all above the dream, Kishen tuhes everybody, Saying to the cream…» Я написала йому відповідь: «Ти що, живеш у мене в голові? Виходь звідти. Я щойно збиралася надіслати тобі sms-ку з тим самим текстом». Відповідь не забарилася – це була його, Петина манера: «Live in the golova – eto zaebissimo…» Я сміялася від душі, а таксист намагався зазирнути в мій телефон і зрозуміти, що мене так веселить. «Merci за те, що з тобою так benissimo… Чиста імпровізація))», відправила я sms-ку і вдала, що уважно слухаю розповідь таксиста про те, як він колись… Але думки мої в цей час заносились дуже далеко…

З Петею справді було benissimo. З ним неможливо було не сміятися і в той самий час у нього неможливо було не вчитися. Він навчив мене дуже багатьох речей, змусивши поглянути на світ дещо під іншим кутом. Завдяки йому я зрозуміла одну просту річ: цей світ водночас гарний і потворний. Петя ще раз довів мені правдивість істини: продаються всі. Геть усі. За яку ціну – це питання економіки або економіки життя, як купити – це питання твого власного IQ, коли купити і як зробити це з найбільшою вигодою для себе – це питання життєвих обставин, а як зробити так, щоб людина навіть не зрозуміла, що її купили, – це вже питання Петі. Він змусив мене по-іншому подивитися на дівчат, допоміг зрозуміти і вивчити їх психологію, і мені по-людськи стало шкода… чоловіків… «Чоловіки зраджують, чоловіки скаржаться, коли хворіють, чоловіки нас не розуміють…» Чоловіки! Кохані! Зраджуйте й далі, а ще – скаржтеся, нарікайте, бо в більшості своїй ви навіть уявити собі не можете, з якими вродливицями-монстрами живете… чи зраджуєте. Нас усіх – і жінок, і чоловіків, створив Бог… і ми всі одне одного варті. Звісно, за невеличкими винятками.

Я була гостем його країни, і він охоче показував мені свій світ. Світ, у якому править тільки він. Мені хотілося пізнати все, побувати в усіх куточках країни, що мала назву «Лістерманія»… Він брав мене на зустрічі з потенційними співачками, професійними танцівницями, дружинами, моделями, а ще – ангелами, яким так і не судилося ними стати. Всі вони прагнули літати, але світ з різних причин ще з дитинства обтяв їм крила. І всі вони палко бажали, щоб він повернув їм ці крила, здійснив їхні мрії, змінив долі. Серед них траплялися дівчата, варті уваги й пошани… Одна… дві… але решта були ментальними монстрами. Їхня зовнішність була далека від ангельської, їхній розумовий розвиток і словниковий запас не давали їм змоги сформулювати свої думки, а тим паче їх висловити, та всі вони вважали себе не інакше як Богинями, Королевами і претендували на трон. А це заслуговувало моєї пошани, проте викликало огиду і вбивало почуття. Якось поруч зі мною сіла чергова потенційна «зірка» й довго розводилася про те, як «вона хоче стати телеведучою… тому їй конче потрібен якийсь багатий друг… який їй у цьому допоможе… тільки йдеться про хороший бюджет, адже вона хоче стати хорошою телеведучою… він повинен їй добре допомагати… лишень їй не хочеться з ним часто бачитися… бажано зо два рази на тиждень, бо у неї є хлопець… і, звичайно, бажано, щоб він був не надто старим… ну, приблизно до тридцяти п’яти… і ще – хай він буде симпатичним…» Я більше не могла слухати цю маячню, сказала, що мені час, що ми їй обов’язково допоможемо, і вже підвелася, щоб піти геть, але та, взявши мене за руку, змовницьким шепотом прощебетала: «Мені двадцять один, я навіть вивчаю англійську… і я – незаймана… гадаю, це має коштувати дорожче…»… Ось вона – справжня цнотливість! Бравісимо!

Дівчата… вродливі й не надто, бідні й забезпечені, доступні чи такі, що ховаються за карнавальною машкарою неприступності, одягнені в Gucci, Hermes чи Terranova, – усіх їх об’єднувало одне: їм завжди мало. Добре це чи погано – я не знаю. І не мені судити. Це не є ні добрим, ні поганим. Це просто факт. Хтось мріє про сумку від Hermes, хтось хоче вийти на сцену й заспівати так, щоб весь світ упав на коліна і так вічно колінкував перед божественною вродою володарки писклявого голосу, хтось бажає щоранку чути мелодію Vertu… і байдуже, хто лежатиме поруч з тобою в ліжку… хтось хоче полетіти на карнавал до Бразилії… хтось просто хоче… І ЦЕ НОРМАЛЬНО… всі чогось або когось хочуть… Але одного я не могла зрозуміти: чому всі ці дівчата вважають, що для цього їм неодмінно потрібен олігарх? Чому вони всі думають, що коли у них з’явиться Hermes, Vertu й або коли вони запищать на сцені, навіть знімуться в своєму єдиному кліпі – це зробить їх щасливими?… Це єдине питання, на яке в мене не було відповіді. Відповідь мені підказав Петя. Бо більшість з них – одноклітинні створіння. І насправді ці дівчата ні в чому не винні: такими їх зробила потворна складова нашого аморального світу. Однозначно, є й інші дівчатка: розумні, начитані, цілеспрямовані, освічені, вродливі… кращі – але я таких не зустрічала… ні в Москві, ні в Києві, ні в Донецьку… У всякому разі, я бажаю їм щастя, кожній з них! А Петя їм у цьому допоможе.

Він навчив мене давати офіціантам «на лапу» до того, як вони починають тебе обслуговувати, і залишати на чай кухарям до того, як вони починають для тебе готувати. Він навчив мене з першого погляду на людину визначати, чого вона прагне, що шукає, про що мріє… і скільки коштують ці мрії. Він навчив мене без квитків проходити в кінозали кінотеатрів, без запрошень потрапляти на «модні світські заходи» – це була своєрідна школа. Якось під час чергового походу в кіно я запитала Льоню, його вічного супутника: «Чому не можна просто купити квиток у кіно, коли можеш купити весь кінотеатр?» Льоня глянув на мене і відповів: «Тому що потрібно весь час примушувати голову працювати. Кожної секунди. У будь-якій, навіть найпростішій, ситуації. У будь-якій точці світу. У Монако, Москві, Лос-Анджелесі – скрізь. Це спосіб життя. За гроші можна зробити все. Навчися робити без грошей, користуючись своїм розумом і людською психологією».