Annotation
Десять років тому українські лікарі винесли Юлі вирок: до свого вісімнадцятого дня народження вона має вмерти. Ця книга – своєрідний щоденник-сповідь, де кожен рядок – не уява авторки, а події з її життя. Історія Юлі приводить нас у ті дні, коли їй здавалося, що нічого не можна змінити, коли вона не впізнавала свого обличчя й тіла, а руде волосся відбивалося в дзеркалі фіолетовим, впродовж однієї ночі змінивши колір… З дивовижною відвертістю та оптимізмом, який за таких обставин здається неймовірним, Юля розповідає, як заново вчилася любити життя і насолоджуватися ним, що є найважливішим, коли народжуєшся вдруге. Ця книга – не просто історія боротьби життя зі смертю, це ще й історія кохання. До чоловіка, до життя, до себе.Ви колись замислювались, що б зробили, якби це був останній день вашого життя?… Тоді ця книга для вас.
Юлія Олександрівна Пилипенко
Від автора
7 січня 2011 року
16 грудня 2010 року
24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…
Трохи згодом…
24 жовтня 2010 року, ранній ранок…
26 липня 2010 року… вечір
26 липня 2010 року, день…
Червень 2010 року
16 лютого 2010 року
Лютий 2008 року – лютий 2010-го
19 січня 2009 року… за часів «Opera»
17 листопада 2004-го – кінець липня 2005 року
5 жовтня 2004 року
4 жовтня 2004 року
2 жовтня 2004 року
Вересень 2003-го, другий курс
17 серпня 2003 року
1 – 17 серпня 2003 року
Кінець липня 2003 року
20 липня 2003 року
17 липня 2003 року
16 липня 2003 року
12 липня 2003 року
11 липня 2003 року… ранній ранок
У ніч з 10 на 11 липня 2003 року…
10 липня 2003 року
9 липня 2003 року, ніч…
9 липня 2003 року, день…
8 липня 2003 року
6 липня 2003 року
4 липня 2003 року
1 – 4 липня 2003 року
1 липня 2003 року
26 червня 2003 року
До 17 років…
12 липня 1992 року
Дякую, життя!
P. S
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
63
64
65
Юлія Олександрівна Пилипенко
Руденька
Dedicated to all the people
who saved and created my life.[1]
Від автора
Вітаю!
Мене звати Юля, мені 25 років, і я хочу звернутися до вас із таким ось питанням.
Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Ні – викиньте книжку геть. Зробіть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собі гарне, та насправді воно не потребує відповіді. Воно потребує від вас дій і вчинків – кроків, що ґрунтуються на любові до життя. Можна щодня ставити собі це запитання, навіть відповідати на нього, а що з того?
Протягом останніх семи років кожен мій ранок починається однаково – я розплющую очі й запитую себе про це. А вже потім роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разі, якби це був останній день мого життя. Водночас мої загострені почуття змушують мене повірити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мій ранок починається не о 7.00 і не о 8.00… Він починається тоді, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моєму ранкові. Іноді це 19.30, а іноді – 21.00. Залежно від того, о котрій годині для мене почалася ніч. Іноді моя ніч починається о 9-й ранку…
Я літаю на побачення до різних країн, в той самий час маючи любовні стосунки. Легковажність? Авжеж. Я можу спинити авто в центрі міста, спричинивши затор, увімкнути аварійку, вийти і спостерігати під колективне волання автомобільних сигналів, як у бездонному небі пролітає літак. Просто тому, що я люблю літаки і їхні білосніжні сліди, які вони залишають не тільки в небі, а й у моєму житті. Я можу тижнями не відповідати на телефонні дзвінки просто тому, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Егоїзм? Стовідсотковий.
Я можу терпіти голод кілька днів, віддавши свої останні гроші безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня мені потелефонував той, дзвінка від кого я чекала два тижні, і мені хотілося, щоб усі люди на світі були так само щасливі, як і я. І якщо їх сьогодні ощасливлять мої гроші, чому ні? Дурість? Можливо.
Я святкую Новий рік тоді, коли мені заманеться. При цьому я ніколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофігізм? Певна річ.
Знаєте, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це міст. Він гарний. Я його дуже люблю. Коли мені погано чи добре, я скуповую всі повітряні кульки в місті, прив’язую до них паперового літачка, на якому пишу своє прохання або подяку. До кого я звертаюся і кому дякую? Про це я розповім вам трохи згодом. Я приїжджаю на цей міст, виходжу з машини і запускаю в небо десятки напомпованих гелієм куль, які передають моє бажання в надійні руки. Дитинство? Романтика? Так. Але мені так подобається. І бажання здійснюються.
Знаєте, що я зробила, коли мені було двадцять один, і чоловік, удвічі старший за мене, зізнався у зраді, а потім місяць убивав мене своїм негативом? Я подарувала йому білий «Hummer», щоправда, лише на один вечір… і вечерю при свічках. Не тому, що мені на той час аж так уже хотілося зробити йому приємність чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранці і поставила собі те ж таки питання. А потім подумала: якби сьогодні був перший і останній день мого життя, я б усе одно подарувала йому білого «Hummer’a» і вперше в житті зготувала б для нього вечерю, навіть усупереч тому, що він більше не був героєм мого роману.
Я практично не ношу годинників: усі вони в мене зупиняються – дорогі й дешеві. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.
Мій спосіб життя завдає чимало клопоту і переживань людям, які мною дорожать, та вони мене розуміють… Вони знають, чому я живу саме так, і я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своїх вчинків і поведінки, яка не завжди вкладається в межі усталених поглядів. Причина проста: я задихаюся від життя, люблю його до сліз та іноді доводжу свою любов до цілковитого свавілля… Я розкладаю мелодії на тисячі звуків, досі плачу, коли бачу сонце… я люблю цей світ так, як люблять раз у житті. Вперше і востаннє. Просто тому, що для мене не існує «завтра». Мене не хвилює «завтра». Що це за день – «завтра»? Це міф. Утопія. Вигадка.
Я хочу розповісти вам свою історію, в якій немає ані крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грі долі. Я навіть не змінила імен. Адже це реальна історія мого життя, і я не хочу називати чужими іменами Людей, які зробили його можливим. Що вам до моєї історії? Звісно, нічого. У кожного з вас повнісінько своїх власних історій, клопотів і переживань. У кожного з вас своє Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаєте мою історію до кінця. У такому разі в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Не треба відповідати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозуміє мене і зробить те, про що я так прошу… це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з її вадами і переживаннями… недаремно пустила вас у своє життя.