— Я знаю. І в євреїв до нас — також. Але між нами й ними подеколи трапляється й діалог. Колись давно бували навіть релігійні диспути між єврейськими й християнськими філософами. Я про це читав. Навіть у Іспанії ще в XIII-XIV століттях. Чому цього не могло бути в бучацькому лісі у XVIII столітті?

— Могло, але...

— Але в нас немає документальних свідчень про це. А це ще не означає, що такого не могло бути. До речі, минулої ночі мені снилося щось подібне... А ти віриш, ніби десь у Всесвіті є особливі архіви, де заховано знання про все, що було на землі?

— Якщо навіть є, то ми не знаємо, як до них звернутись...

— А було б добре, аби могли!

— Для цього потрібні якісь неймовірні зусилля.

— І знання...

— Ми з тобою дійшли до такої сфери, де все можливо. Аби ще знати, як... Але тут би дати раду зі звичайними земними історичними архівами.

— Я маю свідчення, що ребе Нухе отримав від Пінзеля кілька листів паперу, які через дві сотні років віддав моєму батькові старий єврей у Бучачі. Який потім випив отруту й миттєво помер. Мій батько задув свічку й пішов з того дому. Сказав, буцімто там нікого нема. А його ротний поставив хрестик, що цей будинок обстежено. Батько подумав: «Як знайдуть діда, скажу, що він прийшов туди вже після нього. Прийшов і Помер.»

«Усім чомусь хочеться говорити про старого безіменного єврея, а не про Пінзеля», — подумала я тоді, згадавши загадкового Миколу Зиновійовича, який збирався розповідати про Пінзеля, а його все тягло говорити про свого прадіда.

— І як воно так сталося, що поряд опинився правнук чоловіка, який дав твоєму батькові папери, писані Пінзелем? Це й справді містика якась! І потім він так загадково зник! Ніби хотів поговорити, похвалитись, що знає щось про міську знаменитість, а потім зник...

— Він знає не більше за мене, Маріанно. Він не знає, як загинув його прадід. А я — знаю.

— А може, то був і не він?

— Може, й не він. Тоді тим більше нема чого шкодувати, що він зник.

— Але скоріш за все, то був-таки він. Навряд чи Пінзель роздавав свої папери кільком...

— Він роздавав кільком, — перебив мене Мішель. — У тому записі, який потрапив до мого батька, а потім — до мене, зашифрована інформація, де лежить те, що він віддав на зберігання іншим.

— Але ж, можливо, якщо ми якимось дивом знайдемо те, про що йдеться в листі, який потрапив до тебе, там буде не мета пошуку, а посилання на подальші схованки. І так без кінця.

— Можливо. Але шукати треба. І мені здається, що доля нам допоможе.

— Гадаю, Пінзель не думав, що шукати почнуть тільки через два століття.

— Він знав, що прирікає себе на забуття!

— Мішелю, якщо ти хочеш, щоб я допомагала тобі, то маєш розповісти мені все, що знаєш сам. Я не використаю проти тебе те, що ти довіриш мені!

Я майже дослівно пам’ятаю нашу розмову тієї ночі. Пам’ятаю також, як вона урвалася. Банально і солодко. А потім ми знову обіймалися й говорили про мету нашого пошуку. Але на такому шляху буде неможливо щось знайти.

— Як ти гадаєш, — питав він, — вони з Єлизаветою теж вели вночі сердечні розмови?

— Вони були подружжям.

— А я не можу уявити чоловіка, який вирізьбив усі ті неземні скульптури, а потім так по-земному обіймав жінку в темряві під ковдрою — чим там укривались тоді подружні пари на своїх ліжках?

— Не знаю. Але історики, які пишуть про побут тих часів, твердять, що всі тоді спали в одній кімнаті з дітьми.

— У них було тільки двоє дітей. А його дуже часто не було поряд.

— Що ти хочеш цим сказати? Що вона пускала під свою ковдру когось іншого?

Ми розмовляли впівголоса, як зазвичай розмовляють двоє в ліжку, і раптом він почав шепотіти мені на вухо, ніби виказував якусь страшну таємницю, якої ніхто не повинен чути:

— У мене є її лист до Андрія Масовскі.

— Чий лист і до кого?

— Лист Маріанни Єлизавети до Андрія Масовскі, — він вимовив те ім’я з незвичністю людей латинської культури до слов’янських прізвищ. — Це той чоловік, за якого вона вийшла заміж, коли Пінзель зник.

(Так, він уже казав раніше, ніби має лист Пінзелевої до іншого чоловіка. Тільки не договорив: щось відвернуло нашу увагу. Як важко зосередитися на чомусь одному! І як тяжко мені зараз відтворювати той наш діалог у рипучому ліжку в приватному готелі на Вірменській вулиці у Львові. Але я маю це зробити. І для себе, і для нього. І перед Богом).

— Господи, і звідки в тебе міг з’явитися той лист? Тут ніхто не знає, де шукати кінці Пінзеля, а в тебе листи його дружини!

— Поки що лише один лист. Моя мати купила його на чорному аукціоні як подарунок до мого дня народження. Там можна купити все, що завгодно.

— Твоя мати? — здивовано перепитала я, а він швидко змінив тему.

— Після смерті батька я почав шукати Пінзеля. Батько просив мене з’ясувати про Пінзеля якомога більше. Він був такий безпорадний в останній рік свого життя.

— Хто? Пінзель?

— Ні, мій батько. Я читав йому книги вголос, показував фільми та слайди, поки він лежав. А він розповідав мені про свого професора у Фрайрбурзі, який у сорок третьому читав лекції про Дюрера й Лукаса Кранаха, і в самих тих читаннях про великих німців минулого вже був виклик страшній добі.

— Гаразд, Мішелю, а що ми робимо завтра?..

А завтра ми знову вешталися по Львову, і це вже не було так приємно, оскільки відразу після нашої поїздки до Бучача дуже похолодало. Коли я пакувалася в дорогу, стояла блаженна золота осінь, здавалося, так буде до кінця віків, отже, теплих речей взяла обмаль. А ходити по крамницях, щоб купити щось нове, не було часу. Та й покинутий дім також став непокоїти. За всієї моєї глибокої зацікавленості й Пінзелем, і Мішелем, мандри почали обтяжувати. І я нагадала йому, що в нас лишилося три дні. Мене «зафрахтовано» на десять днів, які добігають кінця, а далі на мене чекають інші клієнти зі своїми таємними бажаннями. І тоді він похапцем витяг гроші й простягнув мені:

— Візьми. Коли зі мною раптом щось станеться, щоб я не був тобі винним, — то був третій етап оплати, який клієнт «Таємного бажання» сплачував своїй помічниці в самому кінці, коли роботу було зроблено.

— Що ж із тобою може статися, хлопчику?

— Не знаю. В мене таке відчуття, що скоро ми все знайдемо. Але я заплачу за це високу ціну. Як ти розумієш, я маю на увазі не гроші... Ти віриш у долю, Маріанно?

— Інколи вірю, а іноді й ні. Коли щастить — вірю, коли ні — вірити не хочеться.

— А я вірю, що в долі є щось таке, чого не уникнути.

— В тебе античний погляд на ці речі?

— Так. Доля сильніша від богів.

— І навіть сильніша за Бога?

— Буває, що й сильніша. Думаю, Пінзель це теж відчував.

Протягом того дня сталося кілька подій, які справді наблизили нас до, так би мовити, матеріальної розв’язки наших пошуків. Але не до істини. А може, в певному сенсі й віддалили. На вулиці стяла холоднеча, коли несамохіть шукаєш будь-якої нагоди увійти в приміщення. Я попросила Мішеля вийти за межі старого передмістя й наблизитись бодай до палацу Потоцького. Я розповіла йому, що «за Совітів» саме там був Палац одружень.

— Там вінчали замість церкви? — здивовано спитав хлопчик.

— Там провадили цивільну церемонію. За радянських часів вінчання в церкві майже не практикувалося, тому великого значення надавали цивільному обряду.

Дорогою до вулиці Коперніка, де стоїть палац Потоцького, я зупинилася біля вітрини книгарні. Мою увагу привернула книга про старий Львів. Ми увійшли до книгарні погортати цю книжку. І коли я побачила, що тут є карта Львова XVIII століття, то запропонувала Мішелеві придбати її[10]. Потім мені захотілося у комфортних умовах переглянути її, і ми спустилися в підвальчик «У Ольги», де замовили обід, і, поки чекали салат, я відкрила книгу, а Мішель, як завжди, почав занотовувати свої враження до блокнота.