Він говорив і говорив, розповідаючи мені всілякі нові деталі про свою родину, і я подумала: бідний хлопчик їхав здалеку, щоб знайти жінку, якій зможе переповісти нюанси стосунків у своїй родині. Він почав говорити так швидко, що я вже ледь розуміла його й попросила говорити повільніше. Я думала: «Можливо, для нього й той Пінзель був тільки ширмою. Просто в сорок четвертому рота його батька, якого він дуже любив і втрату якого так тяжко пережив, стояла в Бучачі. І кілька днів солдат вермахту дивився на бучацьку ратушу, оздоблену скульптурами Пінзеля. Той вояк, який брав участь у розстрілі євреїв на горі Федір, потім розповідав сину: він не стріляв у нещасних старих людей, які якимось дивом заціліли в Бучачі після трирічної окупації. Але ж інші стріляли. І старі голі люди із сивими кучерявими бородами падали до ями за руїнами старої фортеці. А на горі навпроти стояв порожній Василіанський монастир і байдуже дивився на чергове страхіття історії. Немає у світі містечка, красивішого, ніж Бучач, і немає містечка, від думок про яке так розривається серце.»

Ми піднялися хиткими сходами на галерею. В колодязі внутрішнього подвір’я горіли зорі.

— Ми маємо поїхати в Бучач, — сказала я йому, стоячи на галереї. Ти ж заради цього їхав сюди, Мішелю!

— Невже ти покинеш мене самого в цю ніч? — спитав він мене, і від інтонацій його голосу також розривалося серце.

Коли він роздягнувся, то вже не був такий гарний, як у светрах грубого плетіння, які любив носити. Мав абсолютно біле незасмагле тіло, без волосся на грудях, а плечі були вутлі й вузькі. Він ніколи не вдягав сорочок і піджаків, завжди ходив у артистичному светрі, що дуже йому пасував, і якого він зараз зняв. І я чомусь згадала, як читала колись, що євреям заборонялося тренувати своє тіло фізичними вправами, і правовірні євреї й досі не долучаються до іміджу спортивного мускулястого хлопця. А потім згадався рядок із Біблії, з Книги Левіт, про те, яким страшним гріхом є «зріти наготу» когось, хто не є твоїм подружжям... Мабуть, у тому, щоб «зріти наготу» античних греків, які й без інтимних ситуацій лишились у віках напівголі, набагато менше інтимності, аніж у тому, щоб побачити незахищених, за інших обставин герметично прикритих юдеїв. А ще я згадала напнуті жили й гострий борлак на дерев’яній шиї Пінзелевого Іоанна Богослова і розхристаний комір його вбрання. І мертве тіло розіп’ятого Христа з потойбічними янголами по праву й ліву руку. Ні, Пінзель не був другорядною постаттю в плетиві подій, які змусили Мішеля, котрого я досі знала під прізвищем Арбріє, звернутись до фірми «Таємне бажання»!

...Хоч як дивно, та ніч, перша з п’яти, що їх я провела з Мішелем, була першою з моїх львівських ночей, коли мені справді спалося міцно і спокійно. He снилося нічого подібного до сновидіння, яке навідалося до мене напередодні, натомість мене поглинув глибокий спокійний сон тимчасового забуття.

Вранці наступного дня ми вирішили їхати до Бучача. Взяли таксі й доїхали до автовокзалу. Маршрутка на Бучач уже пішла. Але за гроші можна зорганізувати все. Нам запропонували приватного водія, і ми скористались його послугами, хоча ціна, яку він запросив, видалася мені завеликою. Але Мішель на неї погодився, і за кілька хвилин ми вже виїхали з міста і рухалися по трасі на Тернопіль.

Водій трапився мовчазний. Ми з Мішелем теж мовчали на задньому сидінні, і він міцно тримав мене за руку цілу дорогу. Ми їхали в якомусь потойбічні, обоє вражені тим, що стали коханцями і ще не могли знайти жодного грунту під тим, що відбулося. Їхали близько трьох годин, проминувши кілька чарівних містечок — Бережани, Монастириська, і водій старанно хрестився на всі церкви, повз які ми проїздили. Це дуже дивувало Мішеля, і він тихо штовхав мене щоразу, коли водій це робив.

Таксист висадив нас у центрі Бучача, дав свій мобільний, сказав, до якого часу повідомити, чи ми ночуємо тут, чи їдемо до Львова увечері, а потім десь зник. А ми лишилися біля дошки, де місцеві мешканці дають оголошення про наміри купити чи продати нерухомість або транспорті засоби. Ми переходимо через трасу й прямуємо до славетної занедбаної ратуші. Скульптур Пінзеля на ній вже не видно. Але однаково споруда вражає — добре пам’ятаю, що не змогла збагнути, чим саме. Підказав Мішель:

— Для цього ландшафту була потрібна саме така споруда.

Так, бучацька площа дуже маленька, бо її оточує багато пагорбів. І ратуша в периметрі невеличка. Тому на майдані лишається досить багато місця. Ми обходимо будівлю покинутої ратуші, на дверях якої висить символічний іржавий замок. Цікаво, чи ночують у ній круки?..

Та будівля видалася нам обом водночас і казково гарною, і казково занедбаною[6]. Вона ніби промовляла, що таємниці того, хто більш ніж два століття тому оздобив її неймовірними скульптурами, нам не розкрити. Принаймні шляхом раціональних пошуків. Для цього потрібні ірраціональні, містичні зусилля. Я пам’ятаю, що тоді мене вразило саме словосполучення «містичні зусилля», efforts mystiques[7] як сказав Мішель. Справді, аби побачити якісь одкровення, таки потрібні направду великі зусилля. Одне невідомо — в який спосіб їх докладати. Як сказав Мішель, треба дуже сконцентруватись на тому, що шукаєш. Але як саме?

Мішель побачив знизу руїни старовинної фортеці XIV століття, але не пішов туди. Кілька разів він чув від свого батька розповіді про те місце, надто в останні роки той часто й безжально згадував трагічні події й свою участь у них. Навіть їздив до Відня зустрічатися з Симоном Візенталем, який, до речі, теж має стосунок до Бучача, бо народився тут. Передав невтомному Шимону дані про свого ротного командира, який виконував доручену йому місію з великим задоволенням.

Щоб відволікти увагу Мішеля від сумних спогадів про його батька, я поцікавилася, чи в його уяві Бучач поставав таким самим, як насправді. Він замислився і відповів, мовляв, не уявляв, що в Бучачі так багато пагорбів. І сказав, що хоче в Бучацький ліс. Бо саме там Пінзель зустрічався з ребе Нухе й провадив з ним свої тривалі розмови. Я запитала, чи він напевно знає про зустрічі олтарного майстра Іоанна Георга Пінзеля з ребе Нухе. Мішель відповів, що саме це він знає точно. Не шляхом містичної концентрації, але знає. Отже, річ не лише в батькові Мішеля, справа в Пінзелі також. Мені лишалось тільки чекати, що поступово Мішель розповість і про ребе Нухе.

Ми піднялися на протилежне узвишшя, де розмістився монастир отців Василіан, збудований під патронатом того самого магната Потоцького, який був меценатом нашого скульптора. Погода й далі тішила нас, хоч сьогодні було прохолодніше, ніж учора у Львові. Але сонце сяяло так само сліпучо, і краса осіннього Бучача справді дивувала й викликала пронизливий щемний сум. Сум через те, що так поруйновано його унікальні пам’ятки. І тому, що так багато людей страждали в цьому прегарному куточку. А ще тому, що все зникає, і відтворити минуле, навіть найяскравіші його моменти, ніколи не вдається. Можна лише щось вигадувати, але то не істина, а всього-навсього її бліда імітація.

— Це тут є скульптури Пінзеля? — запитав Мішель про Хрестовоздвиженський костел Василіанського монастиря, біля якого ми стояли.

— Ні, наскільки мені відомо, це в Покровській православній церкві й в Успенському костелі.

Бучач, повторюю, дуже маленький, і не треба було жодних зусиль, тим більше містичних, щоб знайти два храми. Покровська церква стояла біля самої траси. Її було зачинено, на дверях стояли металеві грати, але я від імені Мішеля запропонувала деяку пожертву на храм, і жінка-служниця відчинила нам. Ми впізнали експресію Пінзелевих святих, їхній порив у небо і піднесену екзальтацію. Здалеку ці скульптури чомусь нагадували постаті в куртуазному танці, що було дико для олтарних фігур. Але, підійшовши ближче, ми збагнули, що то були пози екзальтації чи то молитви, або ж звернення до Бога, хоч і геть у позаклерикальному сенсі. Незважаючи на те, що їх було виготовлено саме як предмети культового призначення. Єдине що, знижувало їхню виразність порівняно з барвами скульптур у львівському музеї, було те, що вони були пофарбовані у білий колір[8]. Мішель довго стояв, звівши очі вгору. Жінка терпляче стояла біля грат, поки ми не відводили очей від святих.