Живі не згорають…

А з мертвого попіл – не пам’ять, а попіл…

Віддайте їй жменю.

Скажіть, це останки останнього вірша.

Вона їх роздмухає вітру не згірше.

Я попелом ляжу

їй на коліна.

На мить.

Щоб далі летіть.

Ото погуляю по світу!

Поки не розтану в морях…

Цікаво, дмухне, щоб відразу

підхоплений вітром забувся?

Чи трохи погріє в долоні?

Погріє долоню…

Останки останнього вірша…

Живі не згорають…

А з мертвого попіл – не пам’ять, а попіл…

А пам’ять згорає на попіл?

У неї…

У тебе холодні долоні…

Питав: – Де край?

Юрба стискала плечі.

Стогнала: – Рай!!!

Іди! Мовчи! Чекай!

Ось буде вечір —

і краї лелечі,

молочні ріки —

благодать довіку.

Юрба шипіла: —

Рай! Не край!..

Я не збираюся до раю.

І пекла теж я не зрікаюсь.

Чужую, не свою кохаю.

І не караюсь. І не каюсь.

Де край?! Не щастя. І не мука.

Куди? Навіщо? Без дороги…

Самотність мовчазного крука…

Утома. Щó юрбі до того…

Помолися за мене подумки,

Якщо знаєш супліття слів.

Але серцем, душею, не в позику,

За спокуту моїх гріхів.

Помолися за некоханого,

Що коханням тебе не зігрів.

Це єдине моє прохання…

Я ж ніколи тебе не просив.

Помолися за мене, грішного,

Я надміру в миру грішив.

Бо мені не дійти до Всевишнього

З повним клунком моїх гріхів.

За чужого, тобі нелюбого,

Час молитви – єдина мить.

Там, на небі, в хмарині-люлі

Бог почує і мо’ простить…

Зима була дуже довгою…

Чи тільки для нас з тобою?

І доброю, і не доброю…

Зима була просто зимою.

А ми були розтривожені,

колючі, незрозумілі.

Мов коні невільні, стриножені,

несмілі і неумілі.

З вустами вуста стикалися,

не з радістю, ніби з сумом.

Лякалися і сахалися,

неначе пробиті струмом.

Зима забирає ночі і дні,

хоч нам обіцяла ніби.

А ми стоїмо розвітрені,

Повінчані першим снігом.

Я пам’ятаю день, хвилину, мить,

Коли зійшла з небес очей блакить.

Я вами снив у безвісті ночей,

І до безтями пив блакить очей.

Наш золотий одвічний оберіг

Щодня кладе стежину вам до ніг.

В човні чекає вас біля верби

Щоночі срібноликий ворожбит.

Над світом полохлива, неземна

Кохання дивна музика луна.

Єднає Небо й Землю, день і ніч

Та музика блакитних ваших віч.

Стрічаю знову вас, небесну й нічию,

Бентежить спомин вашу пам’ять, як мою?

Допоки Сонцю присягає білий світ

Мовчатиму й чекатиму отвіт…

Ти правиш часом. Як вода

рікою. Куди захочеш!

Я дні тобі свої віддав.

Тепер ти забираєш ночі.

Вночі приходиш. І мовчиш.

Але ж приходиш… Значить, віриш?

Який чаклун тебе навчив,

щоб ти писала мої вірші?

Я всіх жінок своїх відтяв.

Все, що до тебе, – пережите!

Ти – ще одне моє життя.

Давай учитися любити.

Давай учитися молитви.

Молімося за нас з тобою.

Щоб ненароком не розбити,

те, що вже назване любов’ю.

За те, що маєм щастя жити.

За таїну одну на двох

Давай учитися молитви,

Щоб нас почув старенький Бог.

Молюсь за себе і за тебе.

Щоб нам Господь призначив час…

Хоч у думках молись до Неба.

Хоч уві сні проси за нас…

Давай учитися молитви.

Хто був першим, чоловік чи жінка?

Нумо, вчені-мудреці, агов!

Розшифруйте написи на стінках

Древніх індіанських забудов!

Хто був першим? Про ребро не треба!

Полишіть казки для казкарів.

Нумо, вчені, розгадайте ребус,

Таємницю наших прабатьків.

Та для вчених все це не суттєво,

Але я вже здогадався сам.

Першою була, звичайно, Єва!..

Навіть якщо першим був Адам.

Кохана, слів яких знайти,

Не мовлених ніким ніколи…

Бо є у світі тільки ти,

Моя лебідко, моя доле.

Рудий промінчик-цуценя

З вікна стрибає прямо в очі…

Хай буде сонячно щодня!

Хай буде зоряно щоночі!

Хай збудеться віночок мрій,

Нехай літам не буде ліку!

Хай над тобою, світку мій,

Літають янголи довіку!