Твої чоловіки… Мої жінки…

Їх не існує, коли ми удвох.

Нам Бог дарує дні, а не віки.

Нам кожен день дарує мудрий Бог.

Щодня дарує Бог тебе мені.

Щодня різдвяно тішиться душа…

Як довго ніч! Які короткі дні!

Шепоче серце:

– Ти не поспішай…

Мороз йорданський ходить по світах.

Висить – не пада – місяць, як сльоза.

Ворожить тихий вечір по зірках…

Що завтра нам готують небеса?…

Вітер розвіє дим, як пісні берегинь.

Все відлітає з ним, біліють тільки сніги.

Холод у шибку вікна б’ється, мов дідько злий…

Діво моя неземна, зорі свої закрий.

У золотих садах квіти покриє сніг.

Спить в голубих очах мрія нових доріг.

Лагідно в небеса сон принесе вітровій.

Діво моя неземна, зорі свої закрий.

Білить світи зима. Не прокидайся, спи.

Морок, як той відьмак, ніч на землі зробив.

Спи, хай прийде у снах спокій і день новий.

Діво моя неземна, зорі свої закрий.

Спи, діво неземна, спокійно спи.

Згубилася весна на терені доби.

У світі ти одна, на всіх земних не схожа.

Спи, діво неземна, я на сторожі.

Нам хтось непевний час призначив.

Чи янгол спав на небесах?

Я вранці очі твої бачу.

Минає день… А вечір – жах!

Ми знову в ніч йдемо окремо.

Чому нам випадає день?

П’ємо вино, горілку п’ємо…

Не ми йдемо. Життя іде.

Яке життя – четверте, п’яте —

для нас для двох призначить ніч?

Сумує янгол винуватий

у глибині блакитних віч…

Ми з тобою у клітках неволі… чи волі?

Наші змучені душі безпомічні й голі.

Голі так, що пульсують серця беззахисні.

А за ґратами – вир життєдайного кисню.

Коли ставили кліті, хіба могли знати,

що зустрінуться душі і будуть кохати?

Наші душі… неначе їх зводило Небо…

Щоб розрушити кліті – що класти на требу?

Як вхопити ковток того Божого трунку

Для єдиної миті, одного цілунку?

Наші душі волають у клітках-примарах.

Поцілунок – рятунок чи обрана кара?

Вона забула. Бо життя

текло рікою. Як ведеться.

А хижа паща каяття

лише на старості верзеться.

Та й в чому каятись? Жила.

Кохала. Бавилась. Сміялась.

А потім? Потім далі йшла.

А що було – те забувалось…

Якісь пожовклі сторінки…

Рядки… чиї?… кому?… Забула.

Незрозуміло… від руки…

Давно писалося. Минуло…

Як весело вони горять!

Ось до каміна сіла ближче.

В теплі, звичайно, й не згадать.

А якщо чесно, то – навіщо?…

На початку Життя

читали поети коханим

ніким не записані вірші…

Ті вірші дісталися сонцю,

воді і веселому вітру.

І нині лиш

осонценим,

вітром овіяним,

умитим росою

відкривається слово

ніким не записаних віршів…

Казати – марно. Питати – зайве.

На серці – хмарно. Живу, як зайда.

Душа – без ладу. Буває гірше?

Моя відрада лиш ти і вірші.

Твоє тіло пішло в кав’ярню.

Моє тіло пішло додому.

А душа на снігу лишилась…

Лити в душу горілку марно.

Від горілки пекельна втома.

Й без горілки душа стомилась.

Може, снігу багато в книзі?

В нашій книзі… То він розтане.

Потече у Дніпро водою.

Може, ми чогось напилися

і тепер щохвилини п’яні?…

Може, ми – і не ми з тобою?

І закінчимо вірш на тому…

Він – безумний. Вона – прегарна.

Це, мабуть, зовсім інші люди.

Його тіло пішло додому…

Її тіло пішло в кав’ярню…

Тільки як же з душею бути?

На серці чи печаль, чи втома,

а чи передчуття біди…

Давай поїдемо додому,

щоб я в дорозі не один.

Щоб довше час обох нас тішив,

Хоч довше – теж єдина мить…

Дістану з неба срібний ківшик —

тебе коханням напоїть.

Я вже напився до безтями.

Себе запитую… А ти?

Що в цьому світі буде з нами?

Чи є для нас іще світи?

Де знахар той, кому відомо?…

Прийди хоч би у ніч… Приснись…

Давай поїдемо додому.

Удвох поїдемо… Колись…